Бути батьками п’ятьох дітей – це щастя!

Рішення про усиновлення в Дарини й Мирослава з Києва зріло років 10, а з’явилося ще до народження біологічних дітей. Такою була громадянська позиція подружжя – подарувати сімейне щастя хоча б одній дитині, адже діти можуть повноцінно розвиватися лише в родині. Мирослав підтримав дружину, адже саме вона була ініціатором, але переконав почекати, поки в них з’являться власні діти, аби відчути, яке воно – батьківство. Та й студентами тоді ще були, не мали власного житла. Потім народився син, згодом – донька.

В останній рік перед усиновленням Дарина й Мирослав стали зустрічати людей, які вже усиновили. Особливо вразив двадцятирічний молодий чоловік, який ще дитиною був наркоманом та жив у підвалі. Завдяки батькам, що дали йому нову родину, він повністю змінився, став музикантом, абсолютно здоровою й нормальною людиною. Розвіювалися міфи про те, що діти із закладів інтернатного типу завжди проблемні. Родина вірить у Бога, тож такі зустрічі сприйняла як заклик від Бога діяти.
  У 2011 році вони почали шукати інформацію про усиновлення: як це відбувається, що радять психологи, які є юридичні нюанси. Жінка читала форум на порталі «Сирітству – ні!», потім навіть зідзвонювалася з кимось із користувачів, ставила питання спеціалістам програми, читала статті про психологічні особливості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Звичайно, рішення про усиновлення підтримав і старший син, якому тоді було 5 років. У родини є традиція: купувати до Різдва подарунок одній дитині з дитбудинку. І от коли вони одного разу пішли в магазин купувати іграшку й Дарина розповіла синові, що цей подарунок не йому, а іншому хлопчикові, у якого нема ні мами, ні тата, ні бабусь та дідусів, то маленький Орест відповів: «Мамо, то в чому ж проблема? Давай цього хлопчика до себе заберемо».

Від початку збору документів до рішення суду про всиновлення пройшло 9 місяців. Дітей не «перебирали», тому знайшли їх достатньо швидко. А документи збирали півроку. Річ у тім, що Мирослав тоді працював на відповідальній роботі, дуже важко було знайти день, аби присвятити походу в різні інстанції. Дарина теж не могла швидко всі довідки зібрати: на той час подружжя мало двох маленьких діток, а бабусь, які могли б підмінити хоч на кілька годин, поряд не було.

Ще до початку збору документів мали розмову із психологом, до якого направила служба у справах дітей. Спеціаліст порадив усиновлювати дитину молодшу за старшого сина. Згодом чоловік із дружиною переконалися в правильності цієї поради, оскільки Орест став їхнім союзником і помічником, чого могло б і не бути, якби в родину прийшли діти, старші за нього.

Мирослав і Дарина спочатку думали всиновлювати одну дитину, а пізніше, через кілька років, і другу. Але побачивши, наскільки складно було збирати документи, вирішили всиновлювати відразу двох. Оскільки мали біологічних дітей хлопчика й дівчинку, то вирішили, що подарують родину братику й сестричці. Жінка переглядала анкети на порталі «Сирітству – ні!», знайшла там кількох дітей, які підійшли за віком і станом здоров’я.

Зрештою, вирішили їхати знайомитися з 5-річною дівчинкою та її 4-річним братиком. Діти мешкали в іншій області. Коли ж подружжя приїхало, відкрилася одна несподіванка: вони мали ще 2-річну сестричку Вікусю, яка перебувала в іншому закладі. В анкеті старших брата й сестри інформація про неї не значилася, оскільки спеціалісти готові були зробити роз’єднання дітей через значні проблеми зі здоров’ям у Віки. У Дарини серце обливалося кров’ю: «Як же їх розлучати?» А з іншого боку, розуміла, що родина не має ресурсів доглядати за дитиною-інвалідом, якій потрібен спеціальний догляд або операція.

«Я собі уявляла, що вона лежача, з важким ступенем ДЦП, що я не зможу за нею доглядати, – розповідає Дарина. – Але виявилося, що дівчинка навіть не лежача, ходила, як стара бабця років у 90, ногами шаркаючи, але ходила. Розмовляла пошепки. Голосу її ми навіть не чули. У неї були й проблеми із серцем, і була кіста в печінці. Коли ми приїхали, головний лікар все докладно ввічливо розказала, усе пояснила, які діагнози в дівчинки, які обстеження проводяться. Ми ще почали знайомим лікарям дзвонити й питати, що ж це за кіста й що з нею робити. Нам сказали всі одностайно, що це на все життя, але, в принципі, люди з нею живуть. Ми з чоловіком прийняли рішення таке: якщо Вікусі не потрібна термінова операція, то ми її будемо всиновлювати разом із братиком і сестричкою.

Кожні півроку Віку водили на УЗД, перевіряли цю її кісту. І якраз у той період, коли ми її всиновлювали, мало бути планове обстеження. І ми попросили: «Подивіться, що в неї там і як». Пізніше я під диктовку лікаря писала згоду про те, що знаю всі Вікусині діагнози. Усі продиктувала, а я потім кажу: «Ви ж забули про кісту». Вона каже: «А ви знаєте, кісти немає». І в неї сльози на очах, і я на неї дивлюся – і в мене сльози на очі навертаються. Чоловік у цей час по роботі розмовляв телефоном, він припинив говорити, і я йому кажу: «Знаєш, любий, у Вікусі кісти немає». І в нього мокрі очі… Ми не просили, ми не молилися, щоб Вікуся була вилікувана, ми готові були прийняти її такою, як вона є. Але віримо, що те зцілення надприродне. Для нас це було як підтвердження від Бога, що ми все правильно робимо, що Він нас благословляє.
 
У старших також було багато різних діагнозів, у тому числі й енурез. Хоча медсестра в дитбудинку відразу сказали, що, як тільки діти заспокояться, хвороба мине. Згодом так і сталося.

Найважчими були перші три місяці. Дорослі були для малюків ворожим табором. Дарина мала відчуття, ніби діти думають так: «Ви нас, звичайно, годуйте, але дружити ми з вами не будемо». Найважче було довести їм, що батьки – це не вороги, а друзі.

Мабуть, багатьом нашим читачам важко уявити, як Дарина й Мирослав справлялися з п’ятьма маленькими дітьми. Було нелегко! Чоловік працював, аби забезпечити родину. Жінка ж сама, без нянь та бабусь, давала раду всім дітям. Режим був одноманітним: готувала сніданок, снідали, поки діти гралися на вулиці (подружжя має приватний будинок із безпечною прибудинковою територією), Дарина, поглядаючи на них із вікна, готувала обід, після обіду лягали спати, потім – полудень, а там уже й вечеря та купання перед сном. І протягом усього дня розмовляли, розмовляли, розмовляли. Багато обнімалися, цілувалися.
 
Старшим дітям мама спробувала читати книги й зіткнулася з абсолютним небажанням слухати, займатися. Тож вирішила не тиснути. Спершу дуже важливо було навчити їх спілкуватися. Батьки вимагали від дітей діалогу. Багато фінансів пішло на оплату роботи логопеда, адже малюки погано говорили, та професійного вчителя, яка готувала їх до школи. Заняття дали свої результати.

Таємницю усиновлення подружжя не тримає. Старші діти пам’ятають, що в них була інша мама, періодично згадують якісь моменти з колишнього життя. Та й вихователям у садочку, вчителям у школі довелося розповісти про історію донечок і сина, оскільки Дарина бачила німе питання в їхніх очах: «До чого ж ви дітей довели?!»
 
У 2014 році, з початком воєнних дій на сході України, Мирослав прийняв рішення піти добровольцем в АТО. Дарина, як і завжди, підтримала чоловіка. Більше ніж 2 роки вона сама виховувала п’ятьох дітей. І пережила чимало: і гарячі точки, у яких був чоловік, і його полон.

«Жінка в мене – герой, – говорить Мирослав. – Вона не просто справлялася з дітьми, вона ще й мене підтримувала в тому, що я вважав правильним робити. Навіть якби я прийняв рішення залишитися на військовій службі, як мені пропонували, вона готова була мене в цьому підтримати. Але я вже бачив, що і їй важко. І для розвитку дітей, особливо всиновлених, відсутність батька почала даватися взнаки. Тому я повернувся.
 
Команду програми «Сирітству – ні!» такі історії надихають на ще активнішу роботу, адже навіть одна на краще змінена доля дитини варта затрати всіх сил тих, хто працює заради нашого щасливого українського майбутнього – наших дітей.

Родині Мирослава й Дарини ми бажаємо Божої допомоги в усіх їхніх справах. Дякуємо Вам за те, що почули поклик свого серця й не побоялися до нього дослухатися!