Більше дітей – більше щастя!

Олександра Анатоліївна та Олександр Миколайович із смт. Краснокутськ Харківської області виховують 12 дітей: десять – у дитячому будинку сімейного типу, двоє – усиновлені.

Понад 20 років Олександра Анатоліївна працювала в дитячому будинку, щодня бачила нещасних малюків, іноді брала когось додому. А якось сім’я  взяла трирічного Дмитрика й не змогла повернути. «НАШ!» – відразу зрозуміла вся родина. Оформили опікунство над ним. Хлопчик мав важку форму косоокості, часткову глухоту. Потім були три операції, період адаптації… Зараз Дімі вже 10. Він займається за індивідуальною програмою, почувається набагато краще.

На свою другу донечку Тамару подружжя чекало близько року, оскільки дівчинка довго не мала статусу. Її також спочатку взяли під опіку. Теж довелося пережити кілька операцій.

Коли Олександра Анатоліївна та Олександр Миколайович зрозуміли, що хочуть узяти ще кількох діток, вирішили створити дитячий будинок сімейного типу. Згодом родина поповнилася Адою, Юрком, Настею, Вітею, Дашею, Вікою та двома Алінами. І хоч у декого з них дуже серйозні діагнози (шизофренія, даунізм), батьки-вихователі не бояться постійного клопоту з прийомом ліків, відвідинами лікарів, побутом хворих діток.

Справжніми маминими помічницями є 13-річна Аліна та 10-річна Віка. «Без них би, мабуть, не справилися», – говорить Олександра Анатоліївна.

«Більше, ніж 10 дітей, у дитячий будинок сімейного типу брати не можна, під опіку теж не дають, – розповідає мама. – Вихід який? Тільки усиновлення. У нас є будинок великий, є фінансова можливість, тому й вирішили взяти ще одну дитину в родину. Ми хотіли маленьку дівчинку, але подивилися, які «черги» на таких малят, і подумали, що не будемо в когось відбирати шанс. Знайшли двох дівчаток, півторарічну Сашеньку, проблемненьку, із серйозним діагнозом, та Яночку, два з половиною роки. Тепер лікуємося, їздимо до генетиків».

Усі дітки в цій родині дуже дружні, ревності інших братиків та сестричок до батьків нема. Тільки найменшенькі не злізали б із маминих рук і нікуди б її не відпускали. Перед тим, як узяти Яну та Сашу, Олександра Анатоліївна та Олександр Миколайович провели сімейну раду, запитали, чи хочуть їхні діти мати ще двох сестричок. Відповідь була одностайною – так! Процес усиновлення тривав довше, ніж оформлення опіки, тому вдома ледь до істерики не доходило. «Коли вже дівчатка приїдуть?» – тільки й чула мама від старшеньких.

Увечері в родини як ритуал сімейне читання книжок, а також обійми та поцілунки. Батьки намагаються нікого не обділити увагою, присвятити час кожному.

За словами мами, старшеньким адаптуватися в новій родині легше, а меншим, може, морально легко, бо вони ще нічого не розуміють, але у фізіологічному плані важче: починаються кашлі, розлади.

«У першу чергу треба правильно оцінити, чого ви прагнете, – ділиться  Олександра Анатоліївна. – Чи ви хочете взяти дитину для себе, чи ви дійсно хочете їй допомогти. Якщо для себе, то плюньте й не займайтеся цим, бо тільки й будете шукати білявеньке красивеньке з голубими очима та так і не знайдете. Усі діти хочуть жити, а не існувати. Слід правильно визначитися з тим, чого бажаєте ви».

Це подружжя точно знає, заради чого живе. Вони позитивні й оптимістичні. Вони впевнені: їхня сила і їхнє щастя – у дітях! Чим більше дітей, тим більше щастя!

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net