Батьківська гіперактивність на допомогу дітям

Маргарита посміхається і каже, що в неї гіперактивне почуття материнства. Рідкісний та сильний «діагноз», здатний змінити долю не однієї дитини на краще. Маргарита, маючи двох дорослих синів, усиновила трьох діток!

«Пам’ятаю, як в юності ображалася, коли мама контролювала кожен мій крок. І я відчувала: тепер я її копія. Діма вже закінчував інститут, Сергій навчався на другому курсі – майже повністю самостійні люди. А я постійно втручалася у їхні справи».

Не хотілося жінці псувати життя дорослим синам надмірною увагою і в той же час було сильне бажання піклуватися за маленьким дитям, знати, що ти потрібен йому кожної хвилини.
Звичайно, без підтримки, без надійного плеча Євгена – любимого батька та чоловіка, могло б і не відбутися в цій сім’ї усиновлення. Завдяки його впевненості, рішучості, оптимізму родина тепер пишається трьома своїми щастячками – Алінкою, Денисом та Андрійком.

Про Алінку подружжя дізналося від знайомих. Тоді все місто гомоніло про дівчинку, залишену невідомо ким у підвалі. Майже пів року дитина пролежала в лікарні, але ніхто її не відвідував і навіть не шукав. Лікарі та медсестри по черзі доглядали дівчинку, визначили її приблизний вік – чотири місяці. Так Алінка наче заново народилась на світ – з новими ім’ям, прізвищем, по-батькові і датою народження.

Напевно, кожні усиновителі думають: якою буде дитина, коли виросте? Чи зійдуться вони характерами?.. Чи полюбить їх дитина як рідних батьків? У Маргарити також виникали такі думки, до певного моменту: «Коли я побачила Алінку, всі запитання відпали, Мені вже байдуже було, чим вона хворіє, хто її народив і як вона потрапила до лікарні. Це була моя донечка і крапка».

Тепер ні мамі, ні татку, ні бабусі та двом дорослим братам не віриться, що Алінка колись була нічиєю дитиною. Здається, шість років тому, саме стільки пройшло з дня усиновлення, вона народилася в їхній сім’ї. Певною мірою, завдяки Алінці батьки усиновили ще двох братиків.

По телебаченню показували соціальний ролик «Цій дитині потрібна родина». Аліна запитала в мами: а що це за дітки? Ну як пояснити дитині, що є діти, які чекають на батьків, і що ти, донечко, теж була серед них. Було важко, але Маргарита розповіла все як було. «Мамо, а давай і ти візьмеш цих діток?», - запропонувала Алінка. Їй тоді було всього чотири рочки.

Відтоді донечка весь час нагадувала мамі: «Коли заберемо дітей із дитячого будинку?». Маргарита пояснювала: «Для цього потрібно звернутися до служби у справах дітей. «Мамо, а коли ми поїдемо до служби?», - не відступала Аліна.

Вже раніше Євген і Маргарита говорили про усиновлення ще діток. Донечка росла здоровою, розумною дівчинкою, і вони відчували в собі сили допомогти іншим діткам з дитячих закладів відчути себе потрібними та любимими. І попередній успішний досвід усиновлення додавав впевненості.

«Комісії, лікарі – це найбільш складний для мене період, я його називаю виношування дитини. Заважає й нерозуміння деяких людей. Один лікар почав переконувати мене відмовитись від усиновлення: «Ви що не можете мати дітей?», «Ви що хворі?» Я йому відповідаю: психіатр підтвердив, що я здорова, а ви вже самі вирішуйте».

Звичайно, лікар, відступився зі своїми безглуздими питаннями. Але Маргариті болить, що є такі люди і серед медичних працівників, і серед чиновників, соціальних працівників, серед сусідів і навіть родичів… Та якби всі усиновителі, опікуни, всі люди, які виховують прийомних дітей, боялися всього, що про них скажуть, напевно, і не було б стільки щасливих дітей у нових сім’ях!

І слова Маргарити це підтверджують:
«Це щастя – бачити, як відтаюють серця цих діток! Спочатку, зовеш маля на ручки – не йде, обіймаєш, воно насупиться як їжачок. Минає місяця два – зовсім інша дитина! Зараз Денис з Андрієм такі лагідні і позитивні! Тільки-но сяду – вони вже в мене на руках туляться, руки навіть цілують. Заради них і варто жити»!

Денис і Андрій мешкали у Херсонській області. Саме звідти знімальна група «Цій дитині потрібна родина» привезла нові відеоролики. Братики – старшенькому два з половиною роки, молодшенькому – рік і два місяці – одразу припали подружжю до душі.

«Мені хотілося б звернутися до батьків, які всиновлюють вперше і не мають народжених дітей, - каже наша сьогоднішня оповідачка. - Їм подеколи здається, якщо дитина бешкетує, в неї щось не в порядку із психікою. Простіше ставтеся до цього! Нехай пустує – на то вона і дитина! Коли мої старші Дімка і Сергій були малими, то води в ванну стільки наберуть, що вже до сусідів витікає, то повимазуються у чорнила – і так щодня щось утнуть. Але сьогодні я пишаюся ними – вони живуть не лише для себе, а й дбають про нас із молодшенькими, збирають гроші для діток, хворих на онкологію, вільний час проводять у лікарні, допомога гаючи хворим дітям».

Певне, гіперактивність Маргарити й Євгена передалась і синам. Ї дітям справді є чому повчитися у своїх батьків. Виховуючи трьох усиновлених дітей, подружжя час від часу продовжує заходити на портал, щоб знов зустріти тут свою дитину. Цього разу вони вже знають: це буде дитина шкільного віку, яка теж чекає, що її заберуть люблячі мама і тато.