Багатий той, хто може поділитися

Оксана виховувалася в інтелігентній родині вчителів. Мама її викладала українську мову та літературу, а тато – музику та фізкультуру. Сім’я часто збиралася разом, проводила літературні, музичні вечори, батьки часто розповідали донечкам про своє дитинство.

Татові історії було боляче слухати, адже він із рідною сестрою виховувався в інтернаті. Батько не хотів показувати свою слабкість, тому лише інколи зізнавався в тому, як він, маленький хлопчик, мріяв мати сім’ю. У четвер в інтернат приїжджали потенційні усиновителі, тоді проводилася лінійка й майбутні батьки вибирали собі синів і дочок. Діти дуже хотіли сподобатися, аби їх забрали в родину, хотілося любові й тепла.

Тьотя Марійка була більш відвертою. Вона розповідала історію про дівчинку, яка мала непривабливу зовнішність і через це не вірила, що її заберуть. Дитина якось сказала: «Якщо цього четверга мене ніхто не забере, заподію собі смерть…» На щастя, її таки усиновили. А якось тьотя Марійка не знайшла брата на лінійці. Хлопчик поїхав з музичним колективом в інше місто виступати, а вона цього не знала й дуже-дуже злякалася, що його усиновили й тепер вони ніколи більше не побачаться.

Слухаючи історії тата й тьоті, ще в дитинстві Оксана вирішила, що ощасливить сироту, ставши їй мамою, такою мамою, яка ніколи не підведе, ніколи-ніколи не покине й усе життя молитиметься за свою дитину. І от цей момент настав!

Оксана зібрала документи на створення прийомної сім’ї, пройшла курси. Вона хотіла взяти в родину дівчинку, просто боялася, що з хлопчиком не справиться, адже, як виховувати дівчат, знала: у подружжя четверо біологічних доньок, 15-ти, 14-ти, 11-ти та 7 років. Та якось одна знайома розповіла жінці про хлопчика, якого не так давно забрали в інтернат, бо померла його бабуся-опікун. Володя був також зі Львівської області, але з іншого району.

На першу зустріч із хлопчиком Оксана взяла найменшу доньку. Коли завели хлопчика, жінка трохи розгубилася й не знала, що йому говорити. «Привіт! Мене звати Вікторія», – виручила дівчинка. «А мене – Володя». І потім Оксана тільки вставляла в розмову лише якісь свої репліки – діти відразу знайшли спільну мову, хоча, звичайно, Володя не відразу відійшов від виховательки. Він був бідно одягнутий, лисий, переляканий і справляв враження нещасної дитини, але його довірливі, напрочуд чисті очі підказали жінці, що це саме її син.

Близько дев’яти місяців пройшло з їхньої першої зустрічі до того дня, коли Володя переступив поріг Оксаниного будинку. Весь цей час родина молилася, щоб хлопчик став їхнім. І Бог допоміг!

«Перші два місяці Володя говорив мало, – розповідає Оскана. – Дитина була просто в шоці: будинок площею в 330 кв. м, своя кімната, чотири галасливі дівчинки… Мої дівчата можуть і «паравозиком» їздити, та й я разом із ними, і в хованки гратися по всьому будинку. Звичайно, спочатку йому було незвично таке бачити. А місяців через два він розговорився.

Іноді Володя каже: «Мамо, я наче в казці!» Узагалі, ми родиною дуже багато подорожуємо. Із сином уже їздили на море, в Софіївку, в аквапарк, ходимо на прощі, у церкву. Йому це все дуже подобається! Якось каже мені: «Мамо, я буду священником». «Будеш, – відповідаю, – вивчишся й будеш».

Він у мене дуже чемний хороший хлопчик. Найкраща дитина у світі! Дуже добрий, не конфліктний, усіх слухає, думаю, треба вчить його відстоювати й свою думку. Розумненький, добре даються Володі гуманітарні науки. З новими однокласниками в нього хороші стосунки. Учителька в нас «сімейна», навчала трьох доньок, а Володя четвертий. Так вийшло, що він ходить в один клас із нашою Вікторією, сидять за однією партою. Колектив його добре сприйняв.

Єдине, що мене трохи турбує, – Володин страх повернутися назад в інтернат. Ми запрошували психолога, аби він попрацював із сином. За його висновком, Володі у нас комфортно, все нормально, але дитина боїться того, що доведеться повертатися в інтернат. І не розумію, чому – приводу для таких думок не даємо йому…»

Оксана мріє, щоб їхня родина поповнилася ще кількома хлопчиками й дівчатками. Вона розуміє, як нелегко знайти батьків для трьох, чотирьох чи п’яти братиків і сестричок, розділення яких заборонене українським законодавством, і готова стати мамою для них. Сподіваємося, дуже скоро Оксана знайде своїх дітей і ощасливить їх любов’ю.

«Не треба боятися, – ділиться роздумами жінка. – Адже коли ми одружуємося, поєднуємо свою долю з людиною, яку вже не можна перевиховати, – по суті, також ризикуємо. Але з того часу, як Володя в нас, я відчуваю Божу допомогу в усьому. Я в захваті! Багатий той, хто може поділитися. На цьому світі ми не вічні, а у вічне життя свої статки не заберемо, туди тільки добрі діла підуть з нами. Ми повинні бути добрими олівцями у Божих руках. У нас із чоловіком престижні роботи, великий будинок, у кожного свій автомобіль – усе, що нам дане, треба використати з максимальною користю не тільки для себе, а й для інших.

Усі діти хочуть уваги, усі хочуть, щоб їх любили. Дитинство – це найважливіша пора, адже саме в дитинстві формується ставлення до людей. Треба, щоб діти вірили й довіряли дорослим, а тому ніколи не можна їх обманювати. Вони мають рости з вірою в те, що люди –  добрі. І тоді тільки добрі люди зустрічатимуться на їхній життєвій дорозі».

До Дня молитви за сиріт Оксана прочитала нам вірш, вартий того, щоб його почули. Ціі рядки розкривають її материнське серце...

Сльозами маленьких зболілих сердець
Окроплені сиві, пошарпані стіни…
У них вони бачать лише свій кінець,
А де їх початок, де їхні родини?
Де батько, де братик, де люба сестра?
Чому розпорошились світлі надії?
А мати… чи була? – Звичайно ж була,
Зоставивши в спадок розтоптані мрії.
Чи варто тепер сподіватися змін,
Чи варто ще вірити й свято чекати?
У відповідь – тиша пошарпаних стін,
Бо їм залишається просто мовчати.
Вони – німі свідки чужого життя –
Все бачать, зробити ж не можуть нічого.
Лиш інколи в їхнє похмуре буття
Вривається промінь чогось неземного.
Тоді сподівання палає в серцях
Маленьких дітей, яких скривдила доля,
А в теплих, ясних і бездонних очах
Сльозами виблискує бажана воля.
До двох незнайомих, сторонніх людей
Лунає: «Чи можна вас звати батьками?»
А сива глибінь вже змарнілих очей
Кричить і благає: «Я хочу йти з вами…»
Когось ощасливлять вони – заберуть,
Для когось минуле розсиплеться в порох.
А решта?.. А решта і далі снують
По темних глухих і німих коридорах.
З надією в серці і з болем в очах
Чекають вони тої світлої днини,
Коли, наче в мріях і лагідних снах
Полинуть вони до нової родини…
Десь тихо в куточку ридає дитя,
Ховає в долоні малі оченятка,
Збирає всі сили, що вкрало життя
І молиться Богу, немов янголятко:
«Ісусику, любий, прошу я Тебе,
Потрібно мені в цім житті небагато –
Я хочу лиш мамі лягти на плече,
Я хочу комусь ніжно мовити «тато»…»
Багато таких по забутих кутках
Ховаються, плачуть і моляться Богу,
Виборюють в долі щасливий свій шлях
І мріями стелять в майбутнє дорогу.
В уяві дитячій хтось матір знайшов
Й нізащо не хоче її відпусти…
Даруймо цим дітям тепло і любов,
Бо понад усе вони прагнуть любити!

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net