Антончик уже не «наш»

Наступна історія з життя – для нас особлива. Тому що її головний герой – трирічний Антончик – «наш». Серйозного  білявчика в професорських окулярах, майбутні мама й тато знайшли саме за допомогою сайту sirotstvy.net. Зайшли на портал, побачили, «йокнуло» і … ще одна українська родина знайшла своє довгождане щастя.

Антончик у списках дітей-сиріт довго не значився. І на sirotstvy.net він «протримався» близько місяця. 
«Я побачила Антошку на сайті приблизно в кінці лютого цього року, а на початку квітня син був уже дома, – розповідає 40-річна Вікторія з Донеччини. – Наша історія починалася практично, як у всіх: я не могла завагітніти, роки йшли, а я все надіялася на щось… Усиновлення чомусь здавалось мені нереальним. Зараз от думаю: чому? І не знаходжу відповіді. Можливо, Бог хотіння не давав…
Якось я зустріла в місті знайому пару. Хороша сім’я, багато років разом, але дітей вони мати не могли. Аж раптом бачу їх з колискою! Кажуть: усиновили. У них були такі щасливі очі! Я їм так позаздрила – «по-білому»... І подумала, а чому б і нам з чоловіком не усиновити? Почали збирати документи.
Теоретично я хотіла дівчинку. Але коли я побачила на сайті Антошку, мені вже більше ніхто не був потрібен. Одразу подзвонила у Чернігівську службу у справах дітей (Антончик з Прилук). Ми одразу не змогли приїхати: все ж таки з Донецька до Чернігова – світ не близький. Просила у службі, щоб, так би мовити, «притримали» його для мене. І Антончик нас-таки дочекався.

Загалом процес усиновлення (від початку збору документів до того моменту, коли ми забрали Антошку додому) тривав близько двох місяців. Наскільки я знаю, це досить швидко. На всіх етапах процесу нам щастило на добрих людей. Усі – без винятку! – йшли нам на зустріч. І те, що ми знайшли сина так швидко, це – справжнє диво, або – доля…
В першу нашу зустріч ми всі плакали – ми з чоловіком… Боялися, що налякаємо своєю поведінкою хлопчика, але не могли стримати емоцій. Він виявився таким малесеньким! На фото Антон здавався таким дорослим, а в житті – така крихітка! Спочатку він дуже соромився. Але наступного дня він уже був іншою дитиною: сміявся, верещав – як нормальна трирічна дитина. На другий же день ми написали заяву на усиновлення.
У дитячому будинку Антошці поставили діагноз «затримка психо-мовленнєвого розвитку». Як нам розповіли, біомама Антошки часто лишала його самого дома на кілька днів… Там мама – дівчинка 20-ти років, яка, так би мовити, «любить чоловіків», непитуща, просто якась…нетямуща чи що. Ну не давалась їй роль матері! Проте я на неї зла не тримаю… Просто хочу сказати їй «спасибі» за сина.
Через те, що хлопчик багато часу проводив наодинці з собою, він, ймовірно, і став замкнутим, сторонився людей. Проте вже за кілька днів, як ми його забрали, де тільки й подівалася його сором’язливість! Буквально з перших днів він почав говорити безупину. Такий щебетунчик! Смішний-пресмішний! Жодних проблем з адаптацією ми не мали. Таке відчуття, що Антошка завжди був з нами. Він такий «наш» – дитина просто не може бути ріднішою. Ми вже й забули слово «прийомний»…

Про «затримку» вже й мови нема. Антончик дуже активний, кмітливий, знає своє ім’я, прізвище, скільки йому років («Тли!!»). Співає, танцює – причому так, що без сліз (радості, звичайно) дивитись на це неможливо. Антон – мій перший помічник у хатніх справах. Допомагає накривати на стіл, витирає посуд, дістає білизну із пральної машини й несе її татові на балкон – і це тільки малесенька частинка його бурхливої діяльності!
Антончик – всезагальний улюбленець! Його обожнюють всі без винятку: раніше у дитячому будинку, зараз у дитячому садку – я вже не кажу про нас з чоловіком, про всіх наших родичів, друзів і сусідів. І я постійно задаю собі запитання, чому його не любила власна матір? І, знаєте, знаходжу тільки одну відповідь – тому що він був суджений нам Богом… Просто його для нас народила інша жінка…

Користуючись нагодою, хочу звернутися до всіх жінок, чоловіків, які втратили надію мати діток, і сказати їм – вихід є! Заходьте на sirotstvy.net і у вас теж обов’язково «йокне»!
Також хочу сказати «величезне спасибі» організаторам проекту «Цій дитині потрібна родина», працівникам Служби у справах дітей Чернігівської області, працівникам служби у справах дітей міста Прилуки, районного суду Прилук, працівникам дитячого будинку «Надія». Спасибі вам за вашу роботу, спасибі вам за сина! Завдяки вам ми стали щасливими батьками – справжньою сім’єю. Завдяки вам у нашому домі звучить дитячий сміх, кожний день я чую слово «мама» і кожний день мене обіймають мої маленьк, «золоті» ручки. Завдяки вам бабуся й дідусь отримали улюбленого онука, а моя сестра – улюбленого племінника.
Вся наша сім’я бажає вам та вашим родинам здоров’я й щастя. Нехай боронить вас Господь!».   

P.S.  Історія «нашого» Антончика – поки що перша у рубриці «Історії з життя». Проте ми точно знаємо, що вже не один десяток «наших» дітей потрапили у сім’ї за допомогою порталу sirotstvy.net. Нам дуже цікаво дізнатися про долі діток, яких ви знайшли на нашому сайті! Пишіть нам! Присилайте свої родинні фото! Адже коли дивишся на ваші безмежно щасливі обличчя, розумієш – цей світ не такий вже безнадійний!

За вашим бажанням ми можемо написати вашу історію на умовах анонімності… Таємницю усиновлення ніхто не відміняв:)