Ангел А
Чотири синочки й лапочка-дочка – це про родину Стрільчиків з Києва. У Вікторії й Валерія троє дорослих синів – Олександр, Антон і Євген – та двоє малюків – Данилко й Аля. Данилко з’явився у родині три роки тому традиційним шляхом – народився (що правда не у роддомі, а просто вдома, так що його поява на світ теж не така вже й традиційна). Ангелятко Алю Стрільчики усиновили два роки тому.
Затишна квартира на Оболоні. Знайомимось: мама Віка, тато Валера, симпатична татова копія у зменшеному вигляді Данилко і красунечка Аля. Старші діти з батьками вже не мешкають – мають своє самостійне життя.
Поки мама готує каву, Аля розповідає, що вона принцеса, і що корону вона має, але десь загубила її серед іграшок. Чарівна посмішка ні на мить не сходить з її личка. Данилко роз’їжджає на самокаті. Тато показує сімейні фото. П’ємо каву. Мама розповідає, тато доповнює. Ідилія.
Випробовування на міцність
Вікторія з Валерієм займаються благодійністю. Хоча говорять про це не надто охоче (що, загалом, природно у випадку, коли благодійність – це поклик серця). Кілька років тому вони були шефами групи дітей в дитбудинку: допомагали, як могли, навідувались до діток при кожній ліпшій можливості. І думка про усиновлення, за словами Вікторії, «взяла і прийшла» у їхню свідомість.
«Були у цій групі двійнятка, – розповідає Вікторія. – Вони нам дуже сподобались. Ми вирішили їх забрати. Але не встигли – малюків усиновили. Коли я про це дізналася, у мене був шок – ми вже так прикипіли до них серцем… Їдемо з чоловіком у машині з дитбудинку, після того, як нам там повідомили цю новину. Їдемо мовчки… Раптом Валера запитує: «Ти думаєш про те саме, що і я?». Так, незалежно один від одного, ми вирішили, що на першій невдачі зупинятись не будемо.
Згодом на одній з волонтерських зустрічей я побачила хлопчика – ровесника нашого Данилка. Це була любов з першого погляду! До того ж ми так мріяли про двійняток. Але знову невдача: ми вже почали збирати документи, як його встигла всиновити інша пара. Знову трагедія…
Через деякий час доля звела нас з маленькою циганочкою, від якої, як нам повідомили, відмовилась мама. Два місяці ми ходили до неї у лікарню. Дівчинка з нами навчилася посміхатися… Аж тут з’явилась її мама, яка схаменулася й вирішила забрати дитину… Я думала, що не переживу всього цього й була готова опустити руки.
Але, очевидно, якщо ти чогось дуже хочеш – воно неодмінно станеться. Через кілька місяців знайомі волонтери повідомили мені, що в одній із лікарень є «абсолютно нічийне» немовля – двомісячна мулаточка. Від дівчинки відмовилась мама. Ми три дні подумали й поїхали знайомитись. Хоча ні, ми їхали до Алічки з твердим наміром її забрати. У нас на руках вже були готові документи після попередньої спроби усиновлення. Ми прийшли до головного лікаря, і кажемо, що будемо усиновляти маленьку. А вона: «Може хоч глянете на дитину?». Глянули: маленьке, чорненьке ангелятко».
З ангелом не просто, але дуже цікаво
Дома ангелятком Аля була рівно три дні. Потім почався кошмар – дитина плакала й кричала безперестанку.
«Думаю, це були наслідки того, що Аля не отримала в перші два місяці всього того, що отримує дитина за нормальних обставин, – розповідає далі Вікторія. – І, ймовірно, не тільки тому – дитину дев’ять місяців не хотіли… Адже біологічна мама Алі протягом вагітності знала, що відмовиться від неї. Звичайно, все це не могло не позначитись на її психіці. Мені доводилось іноді тримати голову під струменем холодної води, щоби заспокоїтись і підійти до дитини в нормальному стані. Але згодом крик минувся. Аля стала спокійніша. Хоча і зараз вона – дівчинка з характером. Знає собі ціну. Знає, що вона хоче, і як. Стовідсоткова жінка – все через скандал. Хоча зовні вона – ангел. З нею непросто, але надзвичайно цікаво».
Старші діти Стрільчиків до ідеї батьків поставилися з повним розумінням.
«Вони нам сказали: ми завжди знали, що цим все й скінчиться, – сміється Вікторія. – Хлопці також беруть участь у волонтерському русі. Разом з нами їздять у дитбудинки, спілкуються з дітками. Тож вони були цілком готові до нашого рішення всиновити Алю. Були деякі проблеми з моїми батьками. Були крики, скандали. Цікаво, що контраргументів вони не мали. Одні лиш емоції. Але все це дуже швидко минулося. Тепер Аля – перша бабусина й дідусина улюблениця».
«Дуже цікаво спостерігати, як люди знемагають від цікавості, коли бачать всю нашу різнокольорову родину разом, – продовжує Валерій. – В очах великий знак питання: «Як таке може бути?». Кумедні випадки трапляються повсякчас. Ось нещодавно в книжковому магазині: Данилко бігає між рядами. Подавець: «Це ваша дитина?». «Ну, так». Потім підходить Віка з Алею. «І це ваша дитина??». Потім Антон підходить – височезний такий. «І цей теж???». Одним словом, у людини культурний шок».
P.S. Ну, про шок не скажу, а от приємні й радісні відчуття після спілкування з родиною Стрільчиків залишаються надовго.
