Альберт Павлов: «Наші діти, коли виростуть, як і ми, мріють допомагати дітям»
Людмила і Альберт Павлови вважають, що виховання дітей не такий вже й складний процес, якщо ти сам був дитиною». Знайомтеся, їх діти – це дві народжені дівчинки – Маша і Яна, Саша, Віталік, Вадим та Вітя – прийомні діти. При чому Вітя й Вадим вже навчаються в університеті та коледжі.
В кожній родині бувають злети і падіння. Коли Людмила та Альберт відчули, що самостійно не справляються з хворобою сина (хлопчик був під опікою), почали звертатись за сторонньою допомогою. Віддячити людям теж чимось хотілося. Тоді подружжя зрозуміло заради чого варто жити і працювати - заради дітей, в яких немає мами й тата. Не тому що шкода, а тому що відчуваєш сили допомогти. Так було врятовано багато дітей та сімей з Запоріжжя. Саме тут родину Павлових знає дуже багато прийомних сімей, так і дітей, які поки що чекають на батьків в інтернатних закладах.
Вперше Людмилу й Альберта в органах опіки й піклування зустріли з подивом. Дехто не розумів, чому молоде подружжя хоче взяти під опіку хлопчика підліткового віку. Вітя молодший за своїх опікунів всього на 13 років. Але молоді батьки вирішили не зважати на стереотипи, а просто робили те, що потрібно дитині та їм самим.
Починалось все з небайдужості: «Одна віруюча сім’я розповіла нам, що допомагає дітям, які зростають без батьків, - розповідає Альберт. - Ми також почали спілкуватися з дітьми, які живуть в інтернатних закладах, забирали їх додому на вихідні. Гостьовий режим, як його часто називають, законодавчо не продуманий. Відпускаючи дитину із закладу, директор відповідає за неї, а не приймаюча сторона. Зрозуміло, що не кожен керівник захоче брати на себе таку відповідальність. Тому все залежить від дирекції і ваших бажання та чесності».
Цікаво, що самі діти думають про гостини у чужій сім’ї? Їх запрошують, але не залишають. І часто саме цей момент використовується чиновниками, щоб не дозволити дитині залишитись на вихідні у приймаючій сім’ї.
«По-перше, запрошують дітей, які в силу свого віку вже здатні оцінити ситуацію, - пояснює Альберт. - У 13 років вони вже добре усвідомлюють, що знайти сім’ю їм дедалі важче. Та що поганого в тому, що дитина побачить, що таке сім’я? Тільки уявіть, є діти, які бояться сім’ї, бо у себе вдома вони бачили не найкращій, м’яко кажучи, приклад мами і тата. Деякі діти навіть дивуються, що батьки ходять на роботу, а школу потрібно відвідувати щодня. Це добре, коли дитина знає, що все може бути на багато краще. Знаю випадки, коли прийомна сім’я хотіла взяти дитину, а вона – проти. Боїться, не знає, що там робити. Просто потрібно бути чесними з дітьми, пояснювати, чому ти їх запрошуєш. Ми ж у житті ходимо один до одного в гості».
Здається, за 10 років роботи з дітьми, що мешкають в інтернатах, Альберт та Людмила бачили все: від жахливих умов у цих установах і жорсткого поводження з дітьми, до навпаки – цілковитої відданості людей, що працюють з такими дітьми. Не обходилось і без курйозних ситуацій.
«Тоді, у 2002 році, не було ще служб у справах дітей. Діяли центри опіки. Зустріли там нас недоброзичливо. А коли все ж таки віддали нам Вітю під опіку, подальшою долею дитини не переймались. Починалось літо. Вітя мав їхати у табір відпочинку, але під час поїздки у нього порвалось взуття. Заміни не знайшлося. Він попросився поїхати до нас в сім’ю, та нам не давали офіційний дозвіл забрати дитину з табору. Хоча закон був на нашому боці. Скільки часу було потрібно, щоб підготувати дозвіл, невідомо, а хлопець всюди ходив босим. Тоді я приїхав до табору. Вітя переліз через огорожу і ми разом поїхали додому. Незважаючи на те, що дитина зникла, ніхто її не шукав…», - згадує Альберт.
Не відпочивши у таборі, Вітя знайшов дещо більше, ніж втратив. Знайшов спілкування і повагу, навчився простим побутовим речам, яким не вчать в інтернатних закладах, а лише в сім’ї, навчився самостійно приймати рішення та відповідати за них. Отож, виявляється жити в сім’ї – ціла наука.
Познайомився Віктор з новою сім’єю дуже вчасно. Як би склалося його життя без рідних людей, уявити важко. Колись Вітя мав нещастя впасти на ігровому майданчику на спину. Всі ж діти падають. Але у хлопчика заслаблі кістки, в результаті – зламаний хребет. Після перенесеної операції все мало йти добре, але лікарі не помітили пухлини, що розвинулась після травми. Вдома Павло і Людмила стали помічати, що хлопчика непокоять болі, почали лікувати.
Лікарні, переїзди з одного міста в інше в пошуках кращих умов для Віктора, на певний період приписалися в житті родини. А ще батьки паралельно займались створенням прийомної сім’ї. Розшукали Сашка – молодшого Вітіного брата. Уявляєте, скільки радості було, коли брати могли жити разом!
Альберт Павлов: «Молодший Саша без проблем називав нас мамою й татом. Вітю ми навіть не просили про це. Скоріше ми з Людмилою стали йому старшими братом й сестрою. На ньому, так би мовити, відпрацьовували навики прийомних батьків. Для опікунів у 2007 році ще не було курсів. Ми ж хотіли пройти навчання, тому Сашу оформили вже у прийомну сім’ю».
Альберт і Людмила на той час вже народили Машу. Жартують, що маленьких дітей не брали під опіку, бо свого клопоту вистачало. Якби не хвороба Віктора, вони б були найщасливішою сім’єю. Зі своєю бідою справитися легше, коли і ти комусь допомагаєш. Людмила й Альберт зустрічали багато дітей, яких потрібно було рятувати: когось від хвороби, когось від самотності в інтернаті. Так починався фонд «Щаслива дитина».
Альберт за фахом професійний програміст, створив сайт де збирав кошти на лікування онкохворих дітей. Перші позитивні відгуки небайдужих людей та подолані хвороби вселяли надію, що твоя робота необхідна. Вітя тим часом поступово поправлявся.
Альберт Павлов: «Я зрозумів, що благодійність – це та робота, якій потрібно присвячувати весь свій час, якщо хочеш дійсно комусь допомогти. Разом з моїми однодумцями – волонтерами, які працювали в школах-інтернатах та дитячих лікарнях, почали постійно працювати над сайтом, аби підтримувати сімейні форми виховання та важкохворих дітей».
Виходить, діти заради яких живеш, познайомили з дітьми, заради яких варто працювати. Окрім зборів коштів, Людмила й Альберт замислювались про те, що таким сім’ям, як їхня, варто частіше спілкуватися, обговорювати проблеми, ділитися досвідом.
Альберт Павлов: «Прийняття дитини у сім’ю, допомога дітям – такий наш із дружиною світогляд, при чому я це бачу по одному, а вона – по-іншому. Головне, ми хотіли подарувати дитині сім’ю. Найважче для нас було подолати комплекс вини за те, що ми могли б бути більш кращими батьками, але десь не дотягнули, щось випустили з уваги. Це потрібно переступати та рухатись вперед. Краще робити це так як ти можеш, докладати всіх зусиль, ніж думати: я не ідеальний, тому нічого не робитиму. Дія – це краще, ніж бездіяльність».
...Владик прийшов у сім’ю, коли йому було вже 15 років. Хлопчик одразу приємно здивував усіх високими балами у навчанні, а після школи вступив до університету. Дуже здібний учень, хоче стати журналістом.
Вітя здобуває спеціальність комп’ютерний дизайн, але чим буде конкретно займатися, поки що не вирішив Не виключає, що як і Альберт, допомагатиме дітям.
Менше року тому в родині з’явився наймолодший Віталік. Хлопчику 12 років навчається у школі. Зараз він і Сашко постійно живуть у сім’ї. Маші 9 років, а Яночці – 3 рочки. Як наймолодша, вона улюблениця, якій все прощається. А от Маша з Віталіком та Сашком іноді по-дитячому щось та не поділять. Але батьки не роблять з мухи слона. Бо хто з нас дитиною не сварився зі своїми братами та сестрами?! Проте як же ж потім добре миритися!
Всі діти бувають на роботі в Альберта, цікавляться, чим займається його Фонд, а старші навіть намагаються самі щось жертвувати, долучатися до роботи.
Альберт Павлов: «Кажуть, коли виростуть, також допомагатимуть нужденним дітям. Зараз намагаються організувати збори коштів для важкохворих дітей у соцмережах. Поки це тільки початок, але тим не менш, я не давав їм якусь команду, самі зохотилися.
Можу сказати, що зараз ми з дружиною вже відчуваємо себе батьками прийомних дітей, бо діти менші за віком. Раніше, коли забирали Вітю з Сашею, ми самі були досить юними. Але спеціально маленьких діток ми не шукали. В нас прийомна сім’я, а маленьких і так можуть усиновити. Секретів від дітей не тримаємо, щоб і діти нам довіряли.
Прийомним батькам дам пораду не звертати увагу на всі побутові дрібниці. Тимчасові незручності не перешкода сімейному щастю. Прийомні батьки мають усвідомлювати, що дитина не зміниться швидко, тому терпінням запастися варто, навчитися володіти собою. Іноді прийомні батьки хочуть довести, що їх дитина не гірша за інших. Тоді починаються якісь змагання в навчанні, спорті. За цим не варто забувати про спілкування, про саму дитину, що її насправді турбує та цікавить, тоді у вас буде щаслива дитина».
А від щастя дитини прямо залежить щастя батьків.
Sirotstvy.net, Ярослава Цибульська.
