«Адаптацію здолали і хочемо знов усиновити дитину»

«Якщо людина вагається – значить до усиновлення не готова»

Рівно три місяці минуло, відколи Коля переїхав з інтернатного закладу до мами Олени, тата Дениса і старшого брата Кості. Усиновити дитину батьки хотіли, але кілька місяців поспіль шукали донечку. Коли доля подарувала їм зустріч із Колею, повертатись додому без нього Олена й Денис вже не хотіли.

За кроткий час, що малюк вдома, він знайшов нових друзів, навчився плавати, дослідив вздовж і поперек нову оселю та переконався, що батьки йому дістались терплячі. Так, так, фантазії Колі не займати. І деякі викрутаси малого бешкетника могли б позмагатися з карлсонівськими - з відомого мультфільму. Все б нічого, якби хлопчик, хоч якось слухав батьків і не робив все наперекір. Заспокоїти дитину і тримати себе в руках було важко, але тепер Олена й Денис можуть з гордістю розповідати як вони пройшли період адаптації і діляться досвідом з усіма, хто збирається усиновлювати.

«Мене питають знайомі: «Варто нам всиновлювати, чи ні?», завжди відповідаю, що тут я не порадник. Якщо людина вагається – значить не готова. Коли ми забирали Миколку, чіткої мотивації не мали, ми не думали навіщо ми це робимо, просто по-іншому вже не могли вчинити. І так було потрібно нашому Колі», - ділиться Олена.

Почалось все з простого батьківського бажання – мати маленьку дитину. Костю вже майже виростили, а сили і змога виховувати ще дитину залишались. Тільки от здоров'я не дозволяло народжувати. Час летів, медицина, хоч і сучасна, та на жаль, не всесильна. Скоро батьки вирішили удочерити дівчинку.

Шукаючи свою донечку, Олена і Денис постійно обдзвонювали місцеві служби і з найближчих областей, заходили на портал https://www.sirotstvy.net. Коли ж з’явилась нова анкета дівчинки з Кіровоградської області, подружжя одразу вирушило туди. У службі на них вже чекали. Там подружжя більш детально познайомилось з анкетою дитини і дуже хвилювались перед самою зустріччю у дитячому будинку.

Саме такого прийому не очікував ніхто. Ні вмовляння, ні подарунки, ні розмови не допомогли Олені й Денису хоч якось сподобатись дитині. Дівчинка плакала і кричала, наче хтось перелякав її. Три дні поспіль побачення не виходило. У книзі відвідувань залишився сухий запис – «контакт не відбувся». А батькам – прикрість, не так за себе, як за маленьку вередульку, все ж хотілося, щоб вона жила у сім'ї, а не в закладі, яким би добре там не було.

«Для нас найскладніше було обирати дитину, – ділиться Олена. – Фотографія – це лише часточка. Нас не цікавила зовнішність дитини. Дівчинка, до якої ми приїхали, потребувала пластичної операції. Ми сподіваємось, її також вже забрали із закладу. Ми зупинились на анкеті Колі просто тому, що нам її запропонували. Ми хотіли бути батьками, то ж обирати більше збирались».

Спеціаліст служби, вболіваючи за долю дітей, запропонувала батькам подивитись, які ще є анкети. Залишались хлопчики. Трирічний Коля на фотокартці був першим, кого побачили. Олена з Денисом. Того ж дня вони поїхали з ним на зустріч.

Відчинилися двері до зали. Вихователька йшла, тримаючи хлопчика за руку. Коля одразу запитав: «Ти мама?», «А ти тато?». Олена просто запитала:
«Поїдеш додому?»
-    Так!

Ось так Коля зустрів своїх батьків.

А потім ми дізнались, що таке депривація

У дитчому будинку хлопчик мешкав чи не з народження. Бажаючі забрати його не вишикувались у чергу. Всіх відлякував рідкісний діагноз, але Олена з Денисом стояли на своєму - забираємо. Суд відбувся скоро. За кілька днів Коля переїхав додому.

«Нас ніхто не попереджав, що дитина може так себе поводити. Незрозуміло було, що відбувається. Лягаючи спати, Коля починав розгойдуватись із сторони в сторону. Я брала його на руки, намагалась заспокоїти, а він казав: «Дивись, як я можу», - і починав гойдатися сильніше. Так я дізналась, що таке депривація».

Ось чому Олена вважає, що усиновителі мають обов’язково проходити спеціальні курси, де психологи пояснять поведінку дитини і як при цьому поводити себе батькам. Олена ж з Денисом вчились тонкощам виховання вже по ходу справи. Знаходили й читали книги про усиновлення, про дитячу психологію і батьківство. Виявилось, що гойдаючись із сторони в сторону, дитина переживала відсутність мами, її любові і піклування. Те що Колю замість іграшок приваблювали газова плита і холодильник – було простим пізнанням світу. Ну і те що йому подобалось доводити батьків до крику – також через нестачу батьківської уваги. У дитячому будинку тільки так він міг докричатися до когось з дорослих, щоб і його помітили, підійшли, заспокоїли.

«Коли Коля капризував – так він боровся зі стресом від самотності, від того, що не знав сім'ї. Про це потрібно говорити, проводити курси для усиновителів. Пам'ятаю, ми гуляли на вулиці і Коля почав бешкетувати. Незнайомий дідусь пожартував, що забере його з собою. Якими ж очима на мене поглянув Коля! Не забути цей погляд ніколи. Дитина по-справжньому злякалася. Багато таких нюансів може виникнути, про які мало говорять. І коли ти розумієш причини поведінки дитини, то можеш швидше допомогти пережити їй адаптацію».

І з Оленою важко не погодитись. А все через те, що досі відкрито про усиновлення далеко не всі батьки говорять. А Олена і Денис вважають, що замикатися на проблемах не варто. Батьки не лише діляться своїм досвідом, а й з гордістю розповідають про свої маленькі перемоги.

«Нещодавно лікарі підтвердили, що результати аналізів у Колі набагато кращі, ніж були у дитбудинку В ситуації, коли дитина має особливі потреби, ми, як батьки, маємо чесно відповісти: чи зможемо ми їй допомогти? Перед усиновленням Колі я обдзвонювала лікарів. Навіть натрапила на Ізраільську клініку. Тамтешній лікар сказав, що у них з таким діагнозом хлопці в армії служать. До ізраільської медицини нам далеко, але, бачите, і в нас є деякий прогрес. ми докладемо всіх зусиль, щоб допомогти нашому хлопчику».

Найкращі емоції від усиновлення: «Хочемо ще!»

Коля дуже любить спілкуватися з дітками. Не соромиться підходити і знайомитись. Іноді згадує своїх друзів по дитячому будинку. Олена завжди його вислуховує і не намагається викреслити з пам'яті минуле. Неможна, щоб дитина враз про все забула. Зараз батьки водять сина на плавання та до початкової школи. Коля вже вчиться читати, писати, рахувати. Вихователі кажуть, що хлопчик розвивається на рівні зі всіма дітками. До Скоріше за все й не було ніякої гіперактивності, був неспокій, що мами немає поряд. Тепер є.

«Звісно, ми раді, що усиновили нашого Колю. Неможна передати словами емоції, які охоплюють нас, коли ми бачимо, що він все стає схожим на нас. В майбутньому ми ще плануємо усиновити ще дитину», - кажуть Олена і Денис. І це погодьтесь, найкращий підсумок, точніше – продовження історії.