Адаптація, або перевірка на міцність. Історія Танюши

21 лютого 2012 року Оксана й Коля мали забирати маленьку Танюшу з будинку дитини додому. Двох своїх синочків, 4-річного Дениса та 2-річного Андрія, планували відвести в садочок. Тоді б Оксана лишилася з донькою сама й могла б присвятити весь свій час їй. Усе-таки перший день вдома дуже важливий!

Та не так сталося, як гадалося. Зранку в Дениса температура, висипи на шкірі – вітрянка. Зрозуміло, садочок для обох відміняється. Уявіть: троє дітей, хвороба, постійний плач найменшої, істерики… Паніка й страх почали охоплювати Оксану. А тут ще й чоловік повинен виходити на роботу на ніч. «Мабуть, Господь так розпорядився, щоб я побачила, що таке троє дітей в одній хаті, – говорить  жінка. – Чесно – злякалася. Попросила Колю, щоб не йшов на роботу. Я боялася, що сама з ними не впораюся. Дві ночі Денис не спав через вітрянку, наступні дві ночі – Андрій, а потім дві ночі – Танюшка».

А на другий – третій день у Дениска почала проявлятися ревність. Раніше Андрій грався тільки з ним, він міг командувати молодшим братом. А тепер усе змінилося: менші граються разом, а Денис, як кажуть, не при ділі. Він то тишком ущипне Таню, то штовхне. Мама й тато постійно пояснюють: «Так не можна робити. Ти старший брат. Ти повинен її захищати, оберігати». Він погоджується, але якось питає:
– Мамо, а Таня у нас іще довго буде? Щось я вже не хочу, щоб вона з нами жила.
– Вона тепер завжди житиме у нас. Ми ж тобі розповідали про неї, і ти хотів сестричку. Що ж тепер робити? Повернути її назад у дитбудинок? – пояснює Оксана.
– Та ні… Нічого, може, я її й полюблю…

А Танюшці самій важко. Вона постійно плаче. У групі в будинку дитини Таня була єдиною дівчинкою серед шести хлопчиків, улюбленицею вихователів. Усе найкраще – їй. І тут такого хочеться. От відбирає у Дениса машинку, він не дає – і вже істерика, падання на підлогу й плач. Це тривало тижнів зо два. З порад психологів Оксана знає, що іграшку чи книжку треба дарувати не всім разом, а конкретній дитині, при цьому розповідаючи, що вона може поділитися з іншими дітками, якщо схоче. Хлопці зрозуміли це швидше. Танюшка ж усе намагалася випросити криком і плачами. А тепер сама вже думає, чи ділитися своїми іграшками з братами.

Перші дні Таня дуже багато їла. Оксана звикла, що її хлопці їдять неохоче, їх треба буквально запихати. А донька працювала ложкою тільки так. Кілька разів на столі залишалися тарілки Дениса й Андрія з недоїденим, то Таня і їхні порції доїдала. Мама вже й хвилюватися почала, начитавшись про те, що можуть бути розтягнення шлунка. Так само перші дні дівчинку мучила спрага: пила багато й не могла напитися.

Ще один «елемент» адаптації – панічне прибирання. Спочатку Таня не тільки не розкидала іграшок по хаті, а й прибирала за всіма. Якось, поки Оксана говорила по телефону, дівчинка назбирала на дивані хлібних крихточок і принесла мамі у жменьці. Та й ниточки, папірці, смітинки з підлоги Таня ретельно визбирувала й приносила дорослим. Мабуть, у будинку дитини за безлад дуже сварили.

Власне, так, як і за вкакані памперси. Оксані розповідали, що на день дитині в закладі виділявся один памперс, ще один – на ніч. До цих пір дитина вважає великою «шкодою» вкакатися в памперс. Коли з нею таке трапляється, вона ховається по кутках. І якщо мама не може докликатися Таню, то причина зрозуміла. Треба йти її шукати.

Слід сказати, що адаптація була не тільки в дівчинки, а й у мами. У Оксани нічого не «йокало» всередині, коли побачила малечу вперше. Місяць вона відвідувала дівчинку. Коля 8 днів не міг потрапити в дитячий заклад, бо на губі вискочив герпес і його не пускали до Тані. Ніякі пояснення того, що це не заразне, не приймалися. Уже час заяву писати, Оксана сказала спеціалістам служби, що точно забере її. Але чоловік все ж хотів познайомитися з майбутньою донькою. З допомогою служби у справах дітей дозвіл таки взяли.

Танюшка зразу дуже боялася тата, не йшла на руки. Тепер же горнеться до нього. Обійми, поцілунки, розчісування волосся дитині – ні-і-іжність… До Оксани ці відчуття прийшли трішки пізніше. Та й малеча попервах відмахувалася, коли її хотіли поцілувати. Зараз уже сама підійде, поцілує, голову на коліна покладе. Таке собі маленьке кошенятко.

А ще дівчинка любить заглядати дорослим в очі. І що вона хоче там побачити? Дідусь, Оксанин тато, якщо чесно, спочатку був дуже незадоволений рішенням доньки й зятя усиновити дитину, деякий час навіть не розмовляв із ними, не приїжджав у гості. А ось 8 Березня все ж завітав. Здається, його серце починає розтавати, особливо від Танюшиного проникливого погляду.

Пройшло ще зовсім небагато часу відтоді, як дитину забрали додому, але прогрес у розвитку дуже помітний. Боязнь людей, боязнь того, що її залишать, зникла. У лікарні ходить коридорами, на маму навіть не оглядається, у церкві – теж. Таня вже навчилася говорити більше слів, тато займається розвитком її мовлення. І цей прогрес в адаптації, суттєва різниця в поведінці Тетянки з будинку дитини й Тетянки теперішньої – своєрідний бальзам для батьківських сердець.

І хай хтось не розуміє, навіщо всиновлювати третю дитину, коли своїх двоє, та ще й таких маленьких, хай хтось застерігає: «Вона підросте й скаже: «Навіщо ви це зробили, якщо зараз мене обмежуєте?» Оксана й Коля знають, що не можна жити й постійно чогось боятися. Треба просто любити! Адже любов – усесильна та всепереможна!

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net