Абсолютно нормальні речі для абсолютно нормальних дітей. Володимир Регеша про допомогу дітям в інтернаті

«Ніяке це не волонтерство, це – звичайна дружба, – уточнює Володимир Регеша, розповідаючи про дітей, яких відвідує в інтернаті, і додає: – Їм дуже потрібне спілкування, при чому не таке – слізно-сопливе, а спілкування на рівних. Приїжджаєш і говориш з ними як із друзями».

Подружилися вони міцно – батько чотирьох дітей, і діти, що живуть в інтернаті без батьків. Декому з вихованців вже виповнилося 18, але вони залишаються жити в закладі. Проблема не лише в їхніх хворобах, проблема в інтернатній системі, яка ніяк не може навчити дитину самостійності або, як кажуть фахівці, - соціалізуватися.

«Деяких дітей роками не виносять на вулицю. Не тому що такі бездушні люди там працюють, а тому що не може одна няня за свою зміну повноцінно піклуватися за 15-ма лежачими дітьми, – розповідає Володимир Регеша про інтернатні будні. – Їх потрібно помити, нагодувати і так далі, медсестра не встигає це зробити. Найняти ще працівника неможна згідно штатного розкладу. Наприклад, що таке нагодувати 15 зондовиків? Що таке помити, поміняти постіль такій дитині? Ти за 15 хвилин не впораєшся. Або ситуація з ліфтом у Ладижині. Вже скільки б’ємося – немає документів. А другий поверх – всі дівчата-візочники. Є дівчата маленькі, а є з хорошою вагою. Працівники фізично не зможуть витягти таку дитину з візочком на вулицю».

Заклад, де Володимир знайшов своїх друзяк, як він їх називає, розташований за вісім кілометрів від міста Ладижин, що на Вінничині. Це колишній дитячій табір. А інтернатом він став 20 років тому. Дехто з вихованців мешкає тут вже 19 років. Звідси немає транспортного сполучення з містом, ходить лише автобус для працівників інтернату. 

відео:ЧП.INFO

«Інтернати для дітей-інвалідів винесені за межі населених пунктів і до них дуже рідко хто навідується і приїжджає. Діти не бачать людей ззовні. Я не кажу про інтернати навколо Києва – там зовсім інша ситуація. Мені розказували, що в одному інтернаті діти аж просяться вже: «Будь ласка, не кличте до нас вже волонтерів, ми втомилися: кожен день нас хтось фотографує, виступає,.. то просять якісь хороводи водити…». А щоб попасти до Ладижинського інтернату, потрібно подолати 300 кілометрів по нашому бездоріжжю і ще 8 кілометрів від Ладижина до самого інтернату. Не кожен захоче туди поїхати, а може, люди навіть не знають, про це місце».

Оскільки в Україні інтернати здебільшого поки що закриті та віддалені від громади, тобто від нашої уваги й контролю, відповідно ми майже не бачимо їх вихованців, не чуємо про їх проблеми і потреби. Очевидно, якби більше людей знало про життя цих дітей, то і ситуація була б не така кричуща і складна. Щоб залучити якомога більше людей до цієї теми, Володимир веде блог та сторінку у фейсбуці. Після кожного допису люди не лишей лайкають, а й особисто приєднують до потрібної справи.

Так, минулого року, на зібрані всім миром кошти дітям закуповували потрібні ліки, возили їх в місто, де вперше «друзяки» їли піцу, влітку організовували їм купання в річці (хтось із дітей навіть у візочку заїжджав), а на новий рік вони вперше їли сир із дірочками. Навіть ці звичайні, на перший погляд речі, дітям недоступні в існуючій інтернатній системі.

відео: ЧП.INFO

«На ліки виділяється 3 гривні 50 копійок на один день на дитину. На дитину-інваліда. Що вже говорити, що їй потрібне медикаментозне втручання. І те, що проплачує держава – то одне, ми ж закуповуємо зі знижками 30-40% на 10 000 гривень препаратів», - розповідає Володимир про невеселі реалії интернатного життя.

Допомогти всім одразу неможливо, проте цілком реально змінити життя одній дитині

Звичайно, понад усе дітям в інтернатних закладах не вистачає уваги батьків, уваги дорослих, не вистачає звичайного життя, що кипить за вікном. Уявіть лише, що ці дівчатка і хлопчики радіють, коли їм потрібно вирвати зуб або промити шлунок. Для «домашньої» дитини – це страх, біль, а для «інтернатівських» - шанс відправитись до міста, побачити щось нове, познайомитися з новим лікарем. А коли приїжджаєш до закладу, як радісно діти тягнуться до тебе, здається, не бачилися сто років. Насправді, зустрічаєтесь вперше. Коротше кажучи – дітям потрібні батьки.

«Це абсолютно звичайні діти, які потрапили в таку ситуацію, що від них відмовилися абсолютно всі – батьки, по великому рахунку – держава, але в них ті самі відчуття, ті самі потреби», – каже Володимир Регеша, – Маючи своїх четверо дітей, ти розумієш, що цього – уваги, любові, тепла хтось недоотримує. Раніше ми з дружиною Наталією неодноразово приїжджали в інтернати, привозили дітям памперси та білизну, віддавали все адміністрації і поверталися додому. А ось ці діти мене зачепили. Дня не буває, щоб хтось із них не подзвонив мені на телефон.

Ми будемо раді, якщо до нас долучаться ще люди. Не можемо забрати всіх охочих, але якщо у вас є свій транспорт, або ви недалеко мешкаєте… Можна просто дізнатися, чи поблизу вас є такі інтернати, під’їхати і спитати: які потреби? Або навіть не питати, а купити ящик мандарин і побути з цими дітьми, не треба вигадувати якихось концертів та хороводів, просто погуляйте з ними на вулиці, поговоріть – це найважливіше».

В ідеалі всі хто в темі дитинства, мріють про те, щоб у кожної дитини були батьки, щоб у дітей з особливими потребами була можливість навчатися і лікуватися, живучи вдома, а не в сиротинці. Деяким дітям для цього потрібно оплатити операцію, батькам – забезпечити соціальний супровід, поблизу будинку облаштувати пандус або поставити автоматичний підйомник для візочників. І без системної державної підтримки сімей, які виховують дітей з особливими потребами не обійтися. Без цього просто не змінити існуючу і застарілу інтернатну систему виховання дітей. Поки що проблем і невирішених завдань вистачає і за один раз всім дітям не допомогти, але змінити життя однієї конкретної дитини – цілком реально. Принаймні, Володимиру Регеші це вже вдалося.

фото: facebook

«Кілька місяців тому мені зателефонувала одна жінка (коли попросив дозволу написати про неї, вона дуже просила не називати її). Довго розпитувала про інтернати для дітей-інвалідів, про умови життя та діагнози, про можливість допомогти матеріально. Коли вона сказала про інтернат біля їх містечка, запропонував їй купити морозива, взяти з собою подружку і прийти погуляти. поговорити з вихованцями. Жінка відповіла, що морально до цього не готова.

Пройшло трохи часу і я написав чергову штуку про друзяк. Вона зателефонувала і говорила крізь сльози, що вони з чоловіком перечитали 100 разів допис і вирішили таки навідатись в інтернат, але не знають як налаштуватися до того, що побачать. Так і їй відповів: будьте собою, не намагайтеся виглядати краще ніж Ви є і пам'ятайте - це абсолютно нормальні діти, яким просто не дуже пощастило в житті.

В листопаді вона знову зателефонувала. Вони з чоловіком купили якихось солодощів і побували в інтернаті. коли роздавали дітям, її вхопив за руку хлопчик на віз очнику… Няні дозволили вдягнути його, щоб прогулятися на вулиці. Гуляли 2 години і говорили про все на світі... Коротше кажучи, вирішила ця сімейна пара, у якої вже є донечка 12-ти років, усиновити десятирічного хлопчика!».
 

sirotstvy.net