«А правда, ви будите моєю мамою?»

Радість і здивування переповнювали Валю і Віку, коли дівчатка дізнались, що тьотя лікар стане для них мамою. Аби не полошити, не обтяжувати дітей чеканням, до останнього моменту їм не казали, що скоро із закладу їх заберуть батьки!

Анна та Іван працюють педіатрами у Центрі соціальної реабілітації для дітей. Піклування й допомога дітям для них не просто робота, - це те, заради чого вони живуть.

«Ще до зустрічі з Іваном я мріяла про усиновлення або опіку над дитиною, - розповідає Аня. Коли навчалася в університеті, намагалася проходити практику там, де мешкають діти без батьків. Іван теж не раз думав стати татом для дитини таким ось, для когось нестандартним, способом. І коли ми зустріли Валю і Віку, одразу вирішили, що це наші діти. Ми паралельно готувались до весілля і збирали документи на опіку».

Якщо про весілля Ані й Івана знали усі друзі і знайомі, то прийняття дітей під опіку було «секретною операцією». По-перше, подружжя не вважає, що це якийсь героїчний вчинок, яким потрібно хизуватись і всім розповідати, а по-друге, вони очікували, що їх будуть відмовляти. Так і вийшло.

«І рідні, і друзі, дізнавшись, казали, що ми молоді, що поспішили, що можемо дозволити собі пожити для себе і в далі в цьому дусі. Але це було нашим спільним бажанням і залишати на потім, відтягувати опіку над дівчатками нам не хотілося. Тим більше ми знали, що потрібні їм».

У Центрі, де роблять Аня й Іван, діти мешкають тимчасово. Спеціалісти працюють окремо з батьками і дітьми, щоб в найближчому часі вони могли знов жити разом. Але на жаль, так не завжди буває. Тому таким дітям потрібно шукати сім’ї. Коли з’ясувалось, що двох дівчаток нікому забрати із закладу, Аня й Іван були готові стати для них мамою і татом. Звісно, хотілося раніше забрати дівчаток, але ж до офіційного рішення служби не можна. Тому й мовчали, не обнадіювали дітей. Вже напередодні хтось із вихователів центру не витримав і розказав Валі й Вікторії, що скоро і в них буде сім’я.

При зустрічі Віка запитала у Ані: «А ви що будите моєю мамою?». Від відповіді вже не втекти. А відповідь одна – посмішки, поцілунки, обійми – все, що так зближує маму і доню. Валя також раділа, що тепер їй є кого називати «мамою» й «татом».

Мешкаючи у центрі, при необхідності, Віка і Валя завжди з охотою приходили на прийом до Ані й Івана. Ніколи не боялися ні білих халатів, ні інструментів, ні ліків. На відміну від «домашніх», цим дітям не вистачало спілкування і все було в дивину. Звісно, Валя і Віка раділи, що тепер і в них є сім’я, але їм не вірилося. Перший тиждень вони ще називали нас по-батькові як у закладі. Коли Віку питали як звати маму: вона казала «Олександрівна». Дуже чемні, скромні, виховані дівчатка.

«Віка і Валя у закладі були знайомі, але не так часто спілкувались. Валя старша за Віку на 5 років, але поріднившись, дівчатка міцніше здружилися. З ними багато наш тато Іван. Вони разом читають, обговорюють казки та події у школі й садочку», - розповідає Анна.

Батьки люблять згадувати перший день, коли донечки з’явились вдома: «Дівчатка в першу чергу попросились на кухню. Їм настільки цікаво було, як готується їжа, спробувати самим щось порізати, повозитися з тістом, помішати страву на плиті, розставити тарілочки. Такі щоденні рутинні дрібниці, але у закладі за правилами дітям не дозволялось допомагати на кухні. От у нас на певний час іграшки відійшли на задній план».

Працюючи з дітьми, які не мають сім’ї, Аня каже, що незважаючи на іноді зовнішню показовість, мовляв, їм не потрібна родина, насправді всі діти хочуть, щоб поряд була рідна близька людина, якій можна довіряти.

Забігаючи на перед, скажемо, що подружжя планує розширити свою родину. Коли це станеться, ще не знають, але для Віки й Валі обов’язково народиться братик або сестричка.

«Небагато часу минуло, відколи ми забрали наших діток, у нас купа клопоту, але діти додають нам сил. коли вони посміхаються і радіють – це найкраще, що є у житті!».

А сьогодні Аня з Іваном щасливі, що не побоялися, що не відклали на потім створення сім’ї, і змогли подарувати дітям свою любов і турботу.