7 дівчаток шукають на порталі «Сирітству – ні!» собі ще одну сестричку

З Галиною (ім’я змінено) ми познайомилися, коли вона, прочитавши історію «Позитивні донечки». 4 роки потому», зателефонувала, аби попросити номер телефону мами дівчаток. Річ у тім, що Галина дуже хоче взяти в родину донечку, готова на усиновлення дитини з ВІЛ-позитивним статусом, і їй важливо було поспілкуватися з людиною, яка щоденно стикається з цим вірусом. Тоді ми домовилися зідзвонитися з жінкою трохи пізніше, аби вона розповіла свою історію, оскільки в розмові Галина сказала, що вже має досвід виховання дітей-сиріт.

Чесно кажучи, розповідь жінки трохи шокувала, але приємно.

Галина з чоловіком виховали своїх кровних дітей. Їхньому сину зараз 32 роки, доньці – 26, живуть вони вже окремо від батьків. Коли діти підросли, Галина почала замислюватися над тим, аби взяти в родину сироту, їй завжди було шкода таких дітей, хотілося допомогти дитині отримати щасливе майбутнє, тим більше мали змогу, відчували в собі сили. Чоловік був не проти, син і донька також підтримали.

У 2006 році вони усиновили 4-річну дівчинку, у 2007-му – 8-річну. У 2011-му на порталі «Сирітству – ні!» знайшли 5-річну донечку. У цієї дівчинки був діагноз гепатит С. У 2013 році знову ж таки на порталі знайшли 15-річну дівчинку. Над нею Галина встановила опіку, оскільки було побоювання, що дитина в цьому віці не схоче жити в сім’ї. А в 2014 році членами родини стали ще трійко сестричок: 1, 2 і 3-річного віку, при чому найменша з них мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Цих діток Галина також узяла під опіку, але планують їх усиновити, бо вже старшенька питає: «Мамо, а чому в нас із тобою різні прізвища?» А тепер дівчатка чекають ще на одну сестричку, вони самі вже її знайшли на порталі «Сирітству – ні!» й щоденно дивляться відеоролики про неї. Тато про синочка мову й не заводить – його любі донечки все одно знайдуть собі сестричку :) Така от немаленька родина.

До появи трьох маленьких сестричок Галина особливо не відчула, що таке адаптація. Так, було важко з 15-річною донькою, було навіть таке, що на прохання жінки дівчинка могла відповісти: «Та пішла ти…» І коли вона питала: «Чому ти зі мною так розмовляєш?», дівчинка відповідала, що так вони звикли говорити з вихователями в інтернаті. Зараз Галина пишається донькою: вона має лідерський характер, хоче бути самостійною. Дівчина закінчила кілька курсів манікюру, педикюру, тому розуміє, що вже може заробити гроші для себе. Зараз це зовсім інша дитина, ніж була три роки тому.

Дівчинку, яка мала діагноз гепатиту С, вдалося вилікувати. Уже два роки аналізи не підтверджують цей діагноз, але поки що з обліку її зняти не можуть: необхідно аби 5 років це захворювання не виявлялося. Галина поділилася, що лікування дитини обійшлося їм близько 10 тисяч євро, вони купували німецькі препарати. Зараз же є державні програми, за якими діти можуть отримувати ці ліки безкоштовно.

Найважче було з трьома сестричками. З найменшенькою довелося багато їздити по лікарнях, та й зараз треба періодично консультуватися в спеціалістів. Коли малу забрали в сім’ю, їй був лише рік, вона не може нічого пам’ятати про те, що була залишена біологічними батьками, але, мабуть, це в підсвідомості закладено. Дівчинка до сих пір не відходить від Галини: спати – тільки з нею, якщо роздягатиме хтось перед сном, то теж тільки мама.

З дітьми працюють спеціалісти: психолог, дефектолог, логопед. По господарству Галині допомагає одна жінка, яка й готує для родини. Без неї було б дуже важко – на дітей часу не було б.

Очевидно, до наших читачів не могла не прийти думка: «Де заробляти стільки грошей, аби виховувати так багато дітей?» Звичайно, ця родина має власний бізнес. Але сума прибутку – це ж не головне. Важливе в цьому питанні ставлення і власне сприйняття.

«Є така притча чи байка, – розповідає Галина. – Жили два брати: бідний і багатий. Багата сім’я дітей не мала, а в бідних дуже багато дітей було. А жили вони поряд, через стіну. Багаті посідають увечері, чоловік до жінки й каже: «Боже, бідні, голодні і сміються, а ми з тобою все маємо, і нам не смішно зовсім». Та й спитав якось у бідного, чого вони так сміються. «Та з дітей сміємося, – відповідає бідний. – Той щось говорить, той щось каже, то ми й радіємо з ними». Так само й у нас виходить.

Ці діти приносять стільки задоволення, що я просто не можу розказати! Деякі люди не розуміють: «А нащо? Діти виросли – можна жити для себе». А я не знаю… Може, я не з тієї категорії, що живуть для себе. Але кожен день у нас стільки позитивних емоцій! Дехто каже: «Ой, вони у вас такі, як ангелочки!» Але ж такими вони стають удома».

Галина з чоловіком колись їздили на відпочинок за кордон без дітей, але жінка зізнається, що їй таке не подобається, бо вона дуже за ними сумує, рахує дні до повернення додому. Зі своїми ж донечками вони багато мандрують Україною, відвідують найрізноманітніші розважальні заклади.

Хтось зараз, читаючи цю розповідь, точно подумає, що в історії Галини все якось дуже позитивно. Так і є! І хоч батьки й знають, як це, коли директор закладу не хоче віддавати дитину в сім’ю, коли дитина в 5 років узагалі не розмовляє, коли дитині ставлять невиліковний діагноз, коли дитина говорить на їхню адресу лайливі слова, вони не витрачають час на сумні думки чи скарги друзям, а просто знають, що при бажанні все можна змінити. Головне – ставлення до проблеми: її можна «роздути» до величезних масштабів, а можна просто вирішити.

І Галина, і ми, програма «Сирітству – ні!», сподіваємося, що когось ця історія надихне. Коли приймаєш у свою родину дитину, складнощі, звичайно, є, спочатку буде важко, але, як далі складуться стосунки, залежить тільки від ваших думок, страхів чи їх відсутності та готовності працювати, у першу чергу, над собою.