ЯК БАТЬКІВСЬКА ТРИВОГА Й КОНТРОЛЬ ПОРУШУЮТЬ КОРДОНИ ДИТИНИ
Іноді батькам здається, що дитина займає весь їхній простір, але чи це так? Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують батькам дізнатися думку психотерапевта Вероніки Хлєбової про те, як батьківський контроль порушує кордони дитини.
Майже всі мами, які приходили до мене на терапію, страждали від того, що вони не відчували права на своє життя, якщо вони матері. Звичайно, це мало кому вдається, і тому мами починають крадькома займати все-таки час своїми інтересами, але відчувають провину. Мені, наприклад, розповідають, як хочеться подивитися серіали чи погортати стрічку в Інтернеті або не хочеться так багато й часто готувати чи гуляти з дитиною. Але треба, і, якщо «план» не виконується, виникає відчуття провини. Що менше в цієї мами присвоєно прав на своє життя, то більш патологічна провина.
Як порушуються особисті кордони дітей
На власному досвіді материнства я тричі переконалася, що діти можуть витримати окреме від них життя мами. Але що погано на них позначається — це порушення їхніх кордонів. На жаль, це право в матерів (і батьків) узаконено й соціально схвалено. Нікого не дивує, що дітей потрібно «змусити» їсти ненависну їжу, дозволяти себе цілувати та до себе доторкатися, навіть якщо діти цього не хочуть; діти повинні переживати потрібні батькам почуття, наприклад радість і подяку, і не переживати «погані» почуття на кшталт агресії чи смутку, повинні «розуміти», що для них корисно, і таке інше.
Я спостерігала безліч випадків перетворення людей на жертв. Я маю на увазі дуже залежних і заляканих, або навпаки, дуже агресивних людей, які вимагають визнання шкоди, але не можуть звільнитися від страху чи агресії.
Я переконана: причина перетворення на жертву була в основному в порушеннях кордонів і прав дітей, а зовсім не в тому, що мама працювала чи ходила на фітнес.
І, якщо ми хочемо, щоб наші діти росли з відчуттям, що їхні кордони не можна просто так порушити, нам варто звернути увагу на свої страхи й тривоги. Саме через тривогу ми так багато контролюємо, не довіряємо дитині, втручаємося в її особистий простір. І вона, зрештою, перестає довіряти собі й починає слухатися всіх оточуючих, бо вони «більш праві».
Ось популярне питання про продукти: «Якщо дітей не контролювати, вони обиратимуть лише шкідливу для здоров’я їжу». Що стоїть за цим питанням? Тривога й недовіра. Якщо я не проконтролюю, дитина пуститься берега, погладшає, захворіє.
Чому ви турбуєтеся? Чому не довіряєте? Саме ці запитання ви повинні собі ставити, а не запитання про їжу. Поки на найглибшому рівні, у вас немає відчуття того, що ваша дитина впорається і ви впораєтеся, ви шукатимете «докази» того, що її потрібно контролювати.
Зверніть увагу на найпопулярніші сфери порушення кордонів:
1. Перекладання відповідальності. Ви порушуєте кордони, але звинувачуєте дитину в її реакції. Вона захищається, а ви її звинувачуєте в цьому. Наприклад, її тролять чи звинувачують ваші родичі, вона огризається у відповідь. Ви не визнаєте причину суттєвою, але концентруєте увагу на її реакції у відповідь. Медсестра каже: «Сам винен, раз захворів, тому терпи уколи», і ви ніяк не реагуєте на гіпервідповідальність, що накладається на дитину.
2. Ігнорування фізичних кордонів, меж працездатності, кордонів тіла. Дитина каже, що втомилася, але ви не слухаєте, переконуючи, що ви зовсім не втомилися і вона не повинна втомлюватися. Дитина не хоче їсти, але ви змушуєте — за маму, за тата, тому що ви так старалися тощо. Дитина не хоче, щоб її обіймали, цілували, торкалися інші люди, але ви наполягаєте. Ігнорування інтимності. У цей момент вона вчиться не довіряти собі, але довіряти тому, хто переконає її, що може на якійсь підставі порушити кордони її тіла.
3. Ігнорування особливостей темпераменту, порівняння з іншими дітьми, із собою, іншими «ідеалами». Це безпрецедентне порушення кордонів, тому що така людина почуватиметься поганою зі своїм темпераментом і все життя прагнутиме себе змінити. Ігнорування природних ритмів (попрацював — треба відпочити). Це призводить до того, що людина не помічає потреб у відпочинку, не дає собі розслабитися, відчуває за це провину.
4. Ігнорування того, що подобається, а що — ні. Ігнорування особистого простору. Мені розповідали клієнти, як їх «окультурювали», водячи до різних музеїв та на екскурсії. Батьки дуже старалися, але не хотіли помічати, що дітям нецікаво. Тепер ці люди терпіти не можуть музеїв і культурних заходів. Інших змушували бути гостинними, добросердими, вимагаючи віддати свої речі, іграшки, ліжко й кімнату для ночівлі гостей… Як правило, усі ці добрі наміри «ведуть у пекло», закріплюючи протилежні навички: жадібність, безсердечність, закритість. Можна згадати ще безліч прикладів того, що дитині зарано й насильно прищеплювали якісь корисні навички й усе це призвело до того, що дорослі люди не розуміють, де проходять їхні кордони, не поважають чужих кордонів, переживають свою недосконалість, провину, пригнічують свої почуття, тривогу, ненавидять інших за кордони й пред’явлення себе без страху.
Таким є наше сучасне суспільство, вирощене подібним чином.
І ще раз наголошу, що я маю особистий досвід поваги до кордонів дітей (це не означає, що в мене немає кордонів і батьківської влади, але я їх використовую не для придушення, а для вирішення дорослих і відповідальних завдань, на які діти поки що не здатні), і я помічаю, що наявність великого обсягу мого особистого життя не мала негативного впливу на їхнє життя.
Діти, за моїм прикладом, організують найбільш сприятливий для себе простір інтересів і переваг і спираються на свої межі недоторканності фізичного тіла, особистого простору та людські права.