«ПРАВИЛО ДВОХ ДВЕРЕЙ», АБО ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ КЕРУВАТИ СИЛЬНИМИ ЕМОЦІЯМИ

Одне з найважливіших завдань батьків — напрацювати необхідні навички, щоб улюблена дитина не впадала в істерику. Простіше кажучи, жити за принципом «кінець світу скасовується». І тому існують прийоми не тільки саморегуляції, а й співрегуляції. 

Фахівці Фонду Ріната Ахметова рекомендують мамам і татам взяти до уваги поради дитячого психолога Матвія Берхіна, який розповідає про те, як допомогти дитині справлятися зі своїми емоціями, а батькам перебувати поряд в абсолютному спокої. 

Стратегічне завдання — навчити дитину саморегуляції, тобто здатності долати емоційний стрес і повертатися до спокійного стану. Як їй допомогти? 

Емоції — як вода, так само плинні, мінливі й можуть минути, не залишивши сліду. А можуть завдати великої шкоди, якщо потік надто сильний. У них можна й потонути. Діти ще не вміють почуватися вільно в цій стихії (втім, далеко не всі дорослі також). Тому навіть невелике переживання може здаватися їм справжнім кінцем світу: дитина невтішно плаче над «неправильно» нарізаною котлетою або надто голосно кричить від радості, побачивши іграшки. Для нас це мілководдя, але з погляду дитини — вона на глибині й ось-ось потоне. 

Навички саморегуляції у вихованні дітей 

Стратегічне завдання — навчити дитину саморегуляції, тобто здатності долати емоційний стрес і повертатися до спокійного стану. Як їй допомогти? 

Стратегії в народі різні: 

• Можна вдавати, що нічого не відбувається, просто ігнорувати й вірити, що дитина сама випливе. Проте це якраз той випадок, коли втопитися не втопиться, але нашкодити собі може. Дитина, з якою систематично застосовували цю стратегію, буде беззахисна перед «глибокими водами» сильних емоцій і тільки щось трапиться — почне тонути. 

• Можна спробувати відволікти дитину: скакати «берегом» перед дитиною, що «тоне», і кричати: «Ну що ти засмучуєшся! Подивися, ось метелик летить!» Так дорослі трясуть бубонцями перед ридаючим немовлям, розповідають казку трьохрічній дитині, що плаче, включають мультик, коли першокласник розхвилювався перед виступом. Так, тут ми вчимо дитину певної стратегії подолання емоцій: якщо не можеш заспокоїтися — пошукай нову порцію вражень. Це ефективна стратегія, але має побічні наслідки. Наприклад, це перший крок до «гаджетозалежності». 

• Можна кинутися рятувати дитину — «стрибнути з урвища» й почати тонути разом із нею. Картина виходить сумна: дитина тоне біля берега, а один із батьків, борсаючись на глибині, кричить: «Скільки разів тобі говорити, заспокойся! Бачиш, до чого ти мене довів?!». Це трапляється часто-густо й нерідко ненавмисно. Просто діти так влаштовані, що вміють торкнутися найтонших і найбільш вразливих місць батьків. Ось другокласник засмутився, що домашнє завдання ніяк не дається. Спочатку батько співчуває і намагається допомогти заспокоїтися, потім бурчить про себе: «Ну коли ж він перестане пхикати». Потім кричить: «Та замовкни ти вже й роби завдання!». А закінчується все нерідко ляпасами й потиличниками, тому що дорослий уже завівся сильніше за дитину, він відчуває свою безпорадність і включає важку артилерію. 

• Увага, правильна відповідь: залишаючись однією ногою на березі, іншою крокувати у воду й допомогти дитині вибратися з безодні. У смутку з приводу неправильно нарізаної котлети є дно, і разом ви можете досягти його, відштовхнутися та вибратися назовні. Якщо без метафор: залишаючись емоційно стабільним, потрібно відчути переживання дитини й допомогти пройти через нього спокійно та послідовно. Подивимось, як це зробити. 

Шлях до здорової саморегуляції дитини лежить через її співрегуляцію з батьками. Співрегуляція — це регуляція через іншу людину: «з’єднатися з нею» і разом рухатися до стабільнішого стану. 

Якісній співрегуляції сприяють кілька простих прийомів: 

• Тон голосу — спокійний, але не беземоційний, співчутливий, відповідний ступеню переживання дитини: «Хороший мій, ти та-а-а-к засмутився!» 

• Позначення почуттів словами. Ми маємо більше влади над тим, для чого є назва. Згадайте Адама в раю: його влада над тваринами виражалася саме в тому, щоб дати їм імена. 

• Дотики, спокійні й тверді, можна глибокі натискання — вони допомагають буквально прийти до тями. 

• Неспішні та ненав’язливі ритми (у ваших рухах, мовленні, дотиках), можливо, пісні — також допомагають дитині швидше та легше подолати стрес. 

Як це виглядає практично? 

Наприклад, сьогодні мій семирічний син засмутився, що ми поїхали в садок автобусом, а не машиною. Поки ми чекали на автобус, він тихо плакав у кучугурі за зупинкою. В автобусі він раз-по-раз сердито штовхав мене в бік, а від зупинки плентався із сумним виглядом. 

Я був у хорошому настрої, тому мені вдалося не вийти з себе, не лаяти його, дати йому можливість посумувати. А своє завдання я бачив у супроводі його цим шляхом через різні почуття: смуток, гнів, апатію. Коли він плакав, я співчував («Ти так засмутився! Бідний мій»); коли штовхав — легенько штовхав у відповідь (насильства з його боку не було, і мені здалося, що так виявлялася його потреба в тілесних відчуттях); коли просто плентався — продовжував говорити з ним на абстрактні теми, щоб потроху «заразити» бадьорістю. 

І щоразу намагався щось сказати про почуття, щоб дати йому відчути, що я його бачу, дбаю, що мені не байдуже, що з ним відбувається: «Шкода, що ти так засмутився. Ох, мабуть, ти зовсім без сил. Ого, схоже, ти злишся! Ну, давай поштовхаємось». І так далі. 

Як ви, напевно, здогадалися, головна складність у процесі співрегуляції полягає в тому, щоб залишатися стабільним самому. Якщо мене переповнює гнів із приводу дитини, що плаче над малюнком уже 15 хвилин, мені буде складно його заспокоїти, навіть застосовуючи всі перераховані прийоми. Адже, можливо, головний інструмент співрегуляції — дзеркальні нейрони: дитина бачить спокійного дорослого поруч, відчуває емоційний контакт (на відміну від ігнорування) і просто заспокоюється від факту його присутності. Для дорослого той самий механізм працює у зворотний бік — тягне його в те ж саме переживання, яким захоплена дитина. У правильній дозі це допомагає поспівчувати дитині, у занадто великій — вводить у стрес самих батьків. 

Логічний висновок: щоб забезпечити дитині якісну співрегуляцію, батьки повинні мати навички саморегуляції. 

Коло замкнулось. Для багатьох дорослих це виклик, тому що їх регуляція відбувається за рахунок психоактивних речовин, солодощів і стрічки «Фейсбука» (від них же перший є аз). Хороша новина в тому, що вчитися саморегуляції ніколи не пізно: психотерапія (співрегуляція з іншим дорослим), різні техніки «втіхи внутрішньої дитини» (та сама співрегуляція, але з внутрішніми фігурами), техніки усвідомленості, спорт і багато чого корисного. 

Отже, якщо ви намагаєтеся заспокоїти дитину, а вас переповнює злість чи розпач, залиште її, займіться собою. Подихайте, випийте чаю, зателефонуйте другові, пострибайте, побийте грушу, покричіть, поговоріть із собою про свій стан, помоліться нарешті. Навіть якщо дитина дуже засмучена, у збудженому стані ви їй не допоможете — залиште її на короткий час і допоможіть собі. 

Знайома багатодітна мати назвала це «правилом двох дверей». Саме стільки зачинених дверей має бути між нею і дитиною, що плаче, щоб вона прийшла до тями. З дитиною нічого не станеться за п’ять хвилин вашої відсутності. Але якщо ви знайдете ґрунт під ногами, то зможете заспокоїти її набагато краще. А в неї з’явиться шанс на прикладі навчитися керувати своїми емоціями.