ПРАВО НА ОСОБИСТИЙ ПРОСТІР

Відчуття особистих кордонів необхідне кожній індивідуальності. На жаль, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, не зовсім розуміють, що таке особистий простір. Їхні речі цілком не належать їм, у туалетах часто нема дверей в кабінках, і мешкають вони в кімнатах разом. Цей життєвий багаж вирушає до прийомної сім’ї, де батькам треба докорінно змінити систему уявлень дитини про себе як особистість і допомогти їй сформувати розуміння власних меж. Чому право на особистий простір є однією з передумов розвитку нормальної людини – про це розповідають спеціалісти Фонду Ріната Ахметова. 

Особистий простір – це та невелика область, яка тісно оточує наше тіло і має невидимі кордони, це те, що ми часто хочемо зберегти тільки для себе. Ви можете виміряти ваш особистий простір, якщо розставите руки або витягнете їх перед собою. Ось цей простір між тілом і рукою є вашим особистим. Коли хтось, кого ви не знаєте, входить у ваш особистий простір, ви можете відчувати себе некомфортно або – що ці кордони порушуються. Та коли член вашої сім’ї або близький друг обіймає вас чи тримає за руку, ви можете відчувати себе в безпеці. 

Діти, які мешкають в інтернатних закладах змалечку, здебільшого не знають про те, що мають повне право на особистий простір, адже вони зростають колективно: сплять в одній кімнаті, їдять з однакового столового посуду, носять однаковий або той самий одяг. Для них це нормальні умови (і зовсім неприйнятні для дітей, які виховуються у сім’ях). Тому що інших умов життя вони не пам’ятають, або зовсім не знають. Ці діти найбільше схильні до насилля над собою, бо звикли довіряти усім дорослим, які поруч. Головним чином це працівники інтернатного закладу, завдання яких піклуватися про вихованців.  

Коли дитина зі сформованим уявленням, що про неї піклуються, потрапляє в сім’ю, де також є правила, що докорінно відрізняються від тих, що були в будинку дитини чи в школі-інтернаті, вона не одразу розуміє або тотально не хоче сприймати прості та, здавалося, цілком зрозумілі кожному речі: не можна чіпати речі інших членів сім’ї, йти кудись за своєю волею, не попередивши дорослих тощо.  

У хлопчика або дівчинки, чиє життя пізнало інтернатну систему, зовсім немає кордонів. Завдання батьків – допомогти їх встановити та закріпити. У подальшому це допоможе дитині вибудувати власну модель поведінки у взаємодії з людьми, сформувати у своїй свідомості певні соціальні норми та можливі поведінкові ролі. 

Як допомогти дитині сформувати власні кордони? 

1) Спочатку виконати просту вправу: простерти руки і показати, що таке особистий простір. Дитина має наочно побачити, де зона її комфорту. На початкових етапах адаптації корисним буде повторення цього нескладного завдання (особливо у конфліктних ситуаціях), щоб у майбутньому навчитися відстоювати свої права. 

2) Слід також обговорити з дитиною, в яких випадках і з ким їй з усього оточення найкомфортніше спілкуватися. Батькам важливо сприяти зміцненню довірливих стосунків між дитиною та цією особою. 

3) Не забувайте показувати на фотографіях, що таке простір між людьми, яку відстань можна вважати припустимою та безпечною, а яка є неприйнятною, наприклад: він стоїть дуже близько; цьому хлопчику, здається, незручно. Можна також аналізувати ситуаційні картинки. 

4) Батькам слід пояснити дитині, що крім її особистого простору, треба поважати та не порушувати кордони інших людей. Створіть табличку толерантності – правила поведінки між людьми. Наприклад, ніколи не входити в чужий будинок, кімнату без дозволу або ніколи не чіпати особисті речі іншої людини без її дозволу. 

5) Окрім пояснень, допоможіть дитині позначити власну територію. Дозвольте їй самостійно пофантазувати над інтер’єром своєї кімнати, упорядкувати на власний смак свої речі, скласти робочий графік з вашою допомогою. Обов’язково створіть разом дошку досягнень – це мотивуватиме дитину на досягнення визначених цілей (які ви можете допомогти їй сформувати шляхом попередньої бесіди) та утверджуватиме її знання про себе як особистість, яка має право власноруч формувати своє життя.