ПРАВДА Й ВИГАДКИ ПРО ПРИЙОМНІ СІМ’Ї
Працюючи багато років сімейним психологом, спостерігаю різні сім’ї. Я працюю з прийомними сім’ями, дитячими будинками сімейного типу, патронатними сім’ями, із сім’ями, які усиновили дітей.
Працюючи з прийомними сім’ями, я постійно з ними на зв’язку, не раз бувала в гостях за їх запрошенням. Бачила життя таких сімей, так би мовити, зсередини. Багато спілкувалася з дітьми, які потрапляють до таких сімей через те, що стали сиротами (частіше — за живих батьків).
В іншому моєму колі спілкування, не пов’язаному із цією роботою, мені нерідко ставлять запитання, які демонструють інтерес суспільства до того, як живуть такі люди. Особливу увагу привертають сім’ї, які не просто виховують одну дитину, тому що не вийшло народити кровну, а ті, які мають своїх кровних дітей (навіть не одну, а двох і більше) і взяли під опіку прийомних дітей.
Я задумалася про кілька міфів, які звучать у колі людей, мало знайомих із проблемою сирітства. Вони висловлюються чи то безпосередньо, чи то в підтексті запитань до мене або до інших фахівців у галузі виховання дітей-сиріт.
Міф перший: дітей беруть через гроші. Як я помітила, це перше, що найчастіше спадає на думку громадянам. Вважають, що більше дітей беруть люди до себе в сім’ю, то більше вони можуть нажитися на цьому. Тому нерідко оточення приділяє велику увагу тому, який вигляд мають діти в таких сім’ях, чи вони не голодні. Придивляються до того, чим займаються прийомні батьки. Сусіди, учителі й інші люди, якось пов’язані з такою сім’єю, нерідко вкладають у дії прийомних дітей і батьків свій зміст, підпорядкований міфу.
Що — правда, а що — вигадка. Справді, людям, що беруть до своїх родин дітей, яких народили інші батьки, виплачують гроші. Виняток — лише усиновлювачі. Мій досвід спілкування з такими сім’ями здебільшого свідчить про те, що гроші, які виплачуються на дітей, ідуть за призначенням. Якщо замислитися над тим, що це робота, причому нелегка, то ми побачимо таку картину. Прийомні батьки взяли на себе навантаження щодо догляду за дитиною. Вона цілодобова, тобто 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Крім того, у них немає відпустки й вихідних, лікарняних і відгулів. А ще ускладнюється це тим, що діти, які приходять до таких родин, пережили велику кількість травм, що не так просто зцілюються. Такі хлопці часто не вірять дорослим, поводяться деструктивно, зухвало. Багато хто не вміє цінувати ті речі, які купують їм нові батьки, швидко їх зношують, рвуть, дарують друзям, втрачають тощо. Тому така середньостатистична прийомна дитина, виявляється, потребує додаткових фінансових вкладень, на відміну від домашньої. Окрім іншого, діти в нову родину не приходять зі своїм ліжком, письмовим столом, іграшками й одягом. Іноді потрібно купити все й одразу, часто — до того, як прийдуть перші виплати на дитину.
Звичайно, пильність сусідів дуже важлива, тому що трапляються різні епізоди із життя прийомних сімей. Деякі з них можуть виявитися дійсно безвідповідальними або можуть не розуміти своєї ролі. Таких батьків, на щастя, меншість. А ось для інших «особливий контроль» людей, що не дуже компетентні в психології дітей, які залишилися без піклування кровних батьків, які пройшли багато випробувань, часто приносить не користь, а шкоду, коли замість допомоги й підтримки сім’я отримує постійні докори й навіть погрози. Адже діти можуть жебракувати, говорити, що вони голодні та їх не годують, скаржитися на «погані умови» й те, що б’ють, сподіваючись отримати більше «бонусів» для себе. Вони продовжують втілювати в новій сім’ї свою модель пристосування до життя, що була раніше в неблагополучних сім’ях чи дитячому закладі. Потрібно багато зусиль, терпіння та знань прийомних батьків, щоб повернути дітей у благополучне життя. Не всі це розуміють, поспішають осуджувати.
Міф другий: прийомні батьки — супергерої, які тільки тим і займаються, що рятують світ. Не раз я чула з вуст знайомих про те, що взяти в сім’ю чужу дитину — героїзм. Це інша крайність. Особливо така ідея спадає на думку тим, хто чув про складні долі прийомних дітей, їхні труднощі адаптації. Вважається, що така сім’я присвячує себе вихованню дитини, буквально жертвуючи собою.
Що — правда, а що — вигадка. Той факт, що у своє життя можна прийняти чужу людину, нехай навіть дитину, з її бажаннями, звичками, потребами, звичайно, є великим ризиком і відповідальністю. Багато прийомних сімей, до речі, не завжди це усвідомлюють на початку свого шляху. І без любові до дітей, бажання їм допомогти вся ця витівка швидко розіб’ється об лід проблем і відсутності подяки у відповідь від «врятованої» дитини. Крім того, прямо скажемо: не такий високий у нашому суспільстві статус прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, щоб почуватися героєм.
Пройшовши ряд випробувань, викликаних кризою, що супроводжує прихід кожної нової дитини, життя такої сім’ї приходить у своє русло — як річка, яка то вирує, то стає спокійною, але завжди тече. Батьки, готові до такого життя, не вважають себе героями, вони просто проживають день за днем, вирішуючи проблеми, радіючи й сумуючи, як і багато родин у нашій країні, можливо, часто стикаючись із нерозумінням оточення та навіть чомусь із осудом. На цьому шляху прийомні батьки часто залишають позаду друзів і родичів, які не змогли зрозуміти й прийняти таку їхню нову сімейну систему. Знаходять вони підтримку серед однодумців, таких самих прийомних тат і мам, об’єднуючись у спільноти, ділячись досвідом, радощами, смутком і навіть речами, якщо потрібно.
Міф третій: прийомна сім’я після повноліття «викидає» дитину зі свого життя, не спілкується з нею. Сироти залишаються такими ж безпорадними й вразливими після досягнення повноліття — така думка існує. Їх узяли, «погралися» та «викинули», не давши нічого із собою. А там вони вже влаштовуються, як хочуть.
Що — правда, а що — вигадка. Питання, як жити дитині після «виходу» із сім’ї, доводиться вирішувати прийомній сім’ї самостійно. Під час вступу до училища, технікуму або вишу юнак чи дівчина продовжують отримувати державну допомогу до його закінчення.
Справді, нерідко сім’я з подихом полегшення «відпускає» у вільне плавання дитину, яка підросла. Буває, що це відбувається і до повноліття, коли її переводять на державне забезпечення — під опіку середньої спеціальної освітньої установи. Такі історії трапляються тоді, коли до прийомної сім’ї приходить підліток, який не встигає створити теплих стосунків, прив’язатися. Іноді через підліткову кризу своєю поведінкою він ставить під загрозу всю сімейну систему. І тоді за його згодою (а він найчастіше цього хоче, бачачи перед собою свободу замість контролю) його переводять під опіку училища чи технікуму.
Є прийомні батьки (їх меншість), які опікуються дитиною, а після того як вона досягне повноліття, розлучаються і більше не зустрічаються. Але частіше я спостерігала історії, коли до прийомної мами приїжджали цілі покоління «випускників», що вже підросли. Збиралися, як зазвичай це буває, у великій родині на свята вже разом зі своїми сім’ями — дітлахами, чоловіками чи дружинами. Деякі продовжували шлях своїх прийомних батьків, створювали прийомні сім’ї.
Квартирне питання в сім’ях із позитивним досвідом виховання вирішується по різному. Одні купували недороге житло в селі, недалеко від себе, збираючи на нього гроші разом із дітьми за час їхнього перебування в будинку батьків. Інші за допомогою компетентних помічників «борються» за спадок від недбайливих біологічних родичів, виграють суди й отримують квартиру чи куток для своїх вихованців. Треті добудовують свої власні будинки, щоб вистачило місця для дорослих дітей, чи купують їм квартиру. Але більшість батьків не залишає дітей без уваги після виходу із сім’ї.
Міф четвертий: беруть до себе більше дітей, щоб вони працювали на них. Таку думку неодноразово доводилося мені чути. Запитували в мене: «Чи правда те, що прийомні сім’ї створюють тільки ті, хто має велике господарство, і там діти працюють замість батьків і день, і ніч?». До речі, «особливо пильні» сусіди це питання нерідко порушують, коли бачать дітей, які працюють на городі або доглядають домашніх тварин, наприклад корів, випасаючи їх або прибираючи за ними.
Що — правда, а що — вигадка. Можливо, такі сім’ї потрапляють у поле зору соціальних служб. У службі в справах дітей, як я знаю, розглядалися такі випадки. Якось я навіть була свідком такої перевірки щодо експлуатації дитячої праці, яка тоді не підтвердилася.
Мій досвід показує таку картину. Прийомна сім’я включає дітей у своє життя нарівні з усіма членами. Прийомній дитині тепер потрібно жити за такими правилами, які є в цій сім’ї. І якщо вона має город і домашнє господарство, тоді прийомні хлопчики й дівчатка так само, як інші, зокрема й кровні діти, мають свою зону відповідальності.
Звичайно, не завжди прийомним дітям це до вподоби. А якщо подумати, то й кровним дітям робота не завжди подобається. Звичайно, набагато цікавіше гуляти. Батьки повинні тримати розумний баланс, щоб не перевтомлювати дітей, але й не вирощувати споживачів, як це часто буває в дитячому закладі, де дитина на всьому готовому й не пристосована до життя. Мені сподобалося ставлення однієї сім’ї, у якій виховувалася дівчинка, що має розумову відсталість, одна з кількох прийомних дітей. У цьому великому колективі кожна дитина мала свої обов’язки, зокрема дитина з особливими потребами. Вона робила найпростіші, але важливі речі, які могли їй стати в пригоді в житті, щоб обслуговувати себе й вижити. Вона вміла вирощувати картоплю, її готувати (це був її обов’язок), підмітати, доїти корову, обслуговувати себе й багато різних інших речей. На думку мами, така дитина не пропаде й не помре від голоду. До речі, інші діти її підтримували, допомагали, але не працювали замість неї. Не знаю, чи змогла б вона здобути такі навички, виховуючись в установі, найімовірніше — ні. І тоді її подальша доля могла бути нерадісною.
Міф п’ятий: жінка без чоловіка або самотній чоловік не зможе виховувати прийомних дітей. Про це запитують люди й висловлюють свою думку про те, що категорично не дозволяли б давати до неповної сім’ї прийомних дітей. Начебто такий приклад поганий для наслідування і в такій родині не можуть виховуватися повноцінні громадяни.
Що — правда, а що — вигадка. У законодавстві немає обмежень щодо цього. Є інші: за віком, матеріальним доходом, здоров’ям, наявністю житла.
Я у своїй роботі нерідко зустрічала досить успішні прийомні сім’ї чи дитячі будинки сімейного типу, де є лише мама, рідше — один тато. Крім того, траплялися випадки, коли сім’я розпадалася після приходу до неї нових членів, подружні стосунки не витримували такого навантаження. Після цього дитину чи дітей не повертали назад до дитячого будинку, а вони продовжували жити разом із прийомною мамою. І тут часто позитивний образ чоловіка діти можуть бачити серед членів сім’ї. Наприклад, брат мами або її батько можуть стати непоганими прикладами для наслідування та наставниками прийомним хлопчикам чи дівчаткам.
Міф шостий: прийомні сім’ї ніхто не контролює, і вони можуть робити у своєму домі з дітьми все, що завгодно. Про такі побоювання я теж чула. Про те, що сім’ї знаходяться, як то кажуть, «за п’ятьма парканами» й ніхто не знає, що там відбувається. Дітей можуть бити, ґвалтувати, експлуатувати — і нікому немає до цього діла.
Що — правда, а що — вигадка. Сім’я, що створюється як прийомна, підпадає під контроль органів опіки. Центр соціальних служб супроводжує, допомагає, консультує сім’ю, стежить за тим, щоб батьки підвищували свою компетентність на семінарах і курсах, співпрацює з різними фахівцями для соціально-психологічної допомоги дітям і батькам. Служба в справах дітей контролює такі сім’ї та перевіряє періодично, як у них справи. До того ж зараз створені різні благодійні організації, які допомагають сім’ям як психологічно, так і соціально. Крім того, сім’я завжди під невсипущим поглядом оточення: сусідів, освітян у школі, медичних працівників. Рано чи пізно, якщо в сім’ї неналежним чином ставляться до дитини, про це буде відомо службі в справах дітей.
У нашій країні кількість сиріт, на жаль, не зменшується. Дедалі частіше діти, які мають батьків, потрапляють до державних установ, де умови несприятливі для їхнього розвитку. Лише в сім’ї дитина може задовольнити всі свої потреби. Тільки там вона може прожити досвід сімейних стосунків, зрозуміти, що означає бути татом, мамою, дитиною. Цей досвід вона понесе в життя, створюючи свої стосунки. Це так важливо!
Тому внесок у суспільство прийомних сімей важко переоцінити. Вони трохи по іншому влаштовані, але все ж таки це сім’ї. Так само розвиваються, мають свої кризи й підйоми, свої межі та правила. Вони і схожі, і не схожі одна на одну, як, утім, і решта всіх родин.
Автор: сімейний психолог, залучений експерт Фонду Ріната Ахметова Маріанна Лапіна
