ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ПОВЕРНЕННЯ ДІТЕЙ У ЗАКЛАДИ ІНТЕРНАТНОГО ТИПУ

Останнім часом засоби масової інформації активно просувають тему сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. І, побачивши по телевізору чарівних кинутих діточок, багато людей нерідко замислюються: «А чи не можу і я стати тим, хто ощасливить цю дитину?» Але серцеві пориви гальмуються цілком виправданим голосом розуму. «Чи є в моєму серці достатній потенціал любові й терпіння? Чи буде ця дитина викликати в мене таке ж розчулення, коли настануть неминучі труднощі?»

Потрібно розуміти, що народити свою дитину – природно, а взяти в сім’ю – це вище природного, у якомусь сенсі це подвиг. Труднощі неминуче виникнуть. Чи зможе родина впоратися з цими проблемами? І хто буде поруч у момент відчаю?

Нерозуміння того, що взяті в сім’ю діти – особливі, оскільки пережили важку травму, розлучившись із рідними батьками, надалі призводить до порушень в емоційному плані, що згодом гасить інтелект, їх пізнавальну активність. Багато усиновителів не розуміють цієї проблеми. Вони сприймають цю дитину як звичайну, що вона насправді відчуває, для них невідомо. Тому часто викликає якийсь шок неадекватна поведінка дитини. Але чому вона так поводиться, сама дитина ніколи не зможе пояснити. І часто саме відсутність потрібних знань призводить до того, що батьки не справляються, відбувається те, що завдає ще глибшої травми і для дитини, і для усиновителів – відмова.

Помилковий мотив прийняття дитини в сім’ю у батьків також є частою причиною повернень, оскільки успіх виховання дитини і її подальше благополуччя залежать від справжньої причини прийняття цієї дитини в сім’ю. Для того, щоб не було нестерпно боляче надалі, педагоги-психологи стараються змалювати потенційним усиновителям реальну картину, намагаючись донести до них, що це серйозна напружена щоденна робота, і, як будь-яка складне справа, батьківство вимагає ґрунтовної підготовки.

Нерідко усиновителі за допомогою дитини прагнуть вирішити свої власні проблеми, самоствердитися або врятуватися від нудьги. Хтось хоче бути «не гірше за інших», забезпечити себе на старість турботою. Однак необхідно розуміти, що існуючі життєві проблеми не можна вирішувати за рахунок інших. Прийняття дитини у своє життя не полегшить їхніх труднощів, навпаки, лише посилить ще більше. Рано чи пізно такі батьки неминуче приходять до рішення відмовитися від дитини, скинути її, як баласт.

Існує також думка, що в разі розладу в сім’ї поява в ній дитини може допомогти зберегти відносини між чоловіком та дружиною й прив’язати їх одне до одного, проте в реальності це міф. Адже разом із дитиною в сім’ю прийде не тільки радість, а й тривоги, турботи, моральні й фізичні навантаження, і сімейне життя, що дало тріщини, від цих додаткових навантажень може розлетітися на друзки.

Практично кожна сім’я з усиновленою дитиною переживає непростий період адаптації.

Період адаптації – це період звикання, «притирання» людей одне до одного, до нових умов життя, до нових відносин. Будь-яка зміна життєвих обставин – це стрес, навіть якщо ці зміни на краще. Прийнято вважати, що, якщо в дитини сталася така щаслива подія, її взяли з дитячого будинку в родину, то й відчувати вона при цьому повинна тільки щастя, радість, вдячність своїм новим батькам. Однак це далеко не так. Дитина – це жива людина, у душі якої поряд із радістю й надією тісняться і сумніви, і невпевненість, і навіть, може, страх – що чекає її в цій новій сім’ї, з цими людьми?

Батькам теж не легше. Вони свідомо прийняли дитину в сім’ю, готові її любити й піклуватися про неї. Але любов не з’являється відразу, вона виростає поступово. А поки, в перші дні й тижні, душу переповнює та ж невпевненість, ті ж сумніви. Та й життя стає набагато важчим, адже, як не готуйся заздалегідь, а з приходом дитини батьківські турботи обрушуються, як лавина. Поки життя владнається й увійде в звичайну колію, має пройти немало часу: півроку, рік, а може, і більше. Цей рік треба якось пережити. Іноді буває так, що батьки виявляються не готовими до того, що їх чекає. І дитина, яка не ввійшла в сім’ю, повертається до дитячого закладу.

Неготовність батьків до життя з усиновленою дитиною може проявлятися по-різному. Іноді батьків, у яких не було власних дітей, обурює звичайна дитяча поведінка. «Я йому сказала: «Їж кашу!» А він не їв і розмазував її по столу», – скаржилася на трирічного хлопчика «мама» й вимагала, щоб дитину «терміново забрали назад».

Навіть якщо майбутні батьки добре підготувалися до змін у своєму житті, дізналися про те, як проходить період адаптації, як може поводитися дитина і як із цим справлятися, ситуація, тим не менш, може зайти в глухий кут. Батьки стараються й стараються, дитина чудить і чудить, період адаптації все ніяк не закінчиться, а емоційна втома накопичується, перетворюючись у виснаження. Ось і закрадається мимоволі думка: «А може, і не треба нічого цього? Мені погано, дитині погано... Може, віддати її, припинити ці муки?»

Причиною повернення може бути й зміна складу сім’ї. Одинадцятирічний Владик прожив у родині три роки, коли його нові мама й тато розлучилися. Виявилося, що Владик цілком влаштовував обох як «дитина в сім’ї», але ось поодинці ніхто з них не схотів брати на себе відповідальність за виховання хлопчика. Владик знову опинився в дитячому будинку.

Практично немає шансів у нової сім’ї в тому випадку, якщо усиновителі керуються бажанням «спробувати». Такі батьки живуть, весь час ніби «приміряючись», придивляючись, чи «гідна» дитина того, щоб її залишили в родині, чи «не гідна». Подібна установка не може не впливати на дитину – вона постійно відчуває, що проходить «випробування», і розуміє, що може його не пройти. Нерви напружені, поведінка стає все гіршою, вимоги батьків – усе суворішими. Не витримуючи напруги, дитина зривається то тут, то там. Батьки отримують «доказ» своєї правоти й відводять «винного» в дитячий будинок зі словами «Ми тебе попереджали».

Говорячи про те, чому усиновителі повертають дітей в установи, не можна обійти увагою такий феномен, як «підліткові повернення». Усиновивши або взявши під опіку дитину в ранньому віці, сім’я живе цілком благополучно, не відчуваючи особливих труднощів у вихованні. І ось у дитини настає перехідний вік – період, коли навіть «свої» діти часом стають грубими, зухвалими, некерованими. Не всім батькам вдається з розумінням поставитися до такого «перетворення», для багатьох сімей період дорослішання дитини стає справжнім випробуванням. Батькам удвічі важче, адже, крім звичайної батьківської розгубленості, вони можуть відчувати і відчуження, і нерозуміння, і навіть страх. Усиновителям досить легко потрапити в пастку «рідна дитина так би не вчинила», у них спливають страхи «поганої спадковості», забуті й задавлені колись давно. У разі якщо батькам не вдається подолати негативні почуття, підліток виявляється в дитячому закладі.

Чи завжди повернення відбувається з ініціативи дорослих? Іноді, відправляючи дитину з сім’ї, усиновителі говорять, що «дитина сама так схотіла». Дійсно, буває так, що усиновлений син чи донька, особливо в підлітковому віці, говорить батькам, що не хоче з ними жити, і навіть наполягає на тому, аби повернутися в дитячий будинок. Як правило, це пов’язано з тим, що відносини не склалися, у родині панує напруга, і дитина, відчуваючи себе «небажаним гостем», просто випереджає події, озвучуючи те, що витає в повітрі.

Тому при прийнятті рішення взяти в свою сім’ю дитину не варто діяти поспішно, тільки з жалості. Задумайтесь про можливості й ресурси свого здоров’я, про те, хто зможе вас підтримати у важкий момент, і як ви будете протидіяти новим викликам. Особливо необхідно розібратися, чи зможете ви прийняти особливості дитини, впоратися зі своїми амбіціями, якщо вона не зможе засвоїти всі ваші правила. Успіх залежить від вашої готовності прийняти дитину такою, якою вона є: з її достоїнствами, недоліками, характером, непростим минулим і правом бути самою собою. Дитину потрібно любити за те, що вона є, а не за правильну поведінку, гарні оцінки, симпатичне личко або таланти.

Кожне повернення дитини – це людська трагедія. Батькам-невдахам рідко вдається забути дитину. Можна віддати її, але неможливо «віддати» ні душевного болю, ні почуття провини, ні спогадів про кращі й гірші моменти спільного життя. Для дитини ж, яку повернули, це стає черговою травмою, черговим підтвердженням того, що нікому не можна вірити. Один розрив із близькими, другий, третій – і душа поступово черствіє, втрачає здатність любити. Стаючи дорослими, повернуті діти бояться вступати в близькі, довірливі стосунки, бояться створювати сім’ю, не хочуть мати дітей, адже дитиною бути так боляче й страшно.

Чи можна якось запобігти поверненню дітей? Однозначних «рецептів» немає, але є певні правила, слідуючи яким усиновителі можуть допомогти самим собі та своїй майбутній усиновленій дитині. Вельми корисним, виявляється, пройти підготовку на курсах. Хоча багато усиновителів ставляться до цього, як до «зайвої трати часу», проте на курсах можна дізнатися багато нового й зважити свої власні сили. Іноді люди, що пройшли їх, кажуть: «Ми зрозуміли, що не зможемо стати батьками дитини з інтернатного закладу». Адже краще чесно сказати собі «Ні» до того, як дитина прийде в сім’ю, ніж потім болісно шкодувати про зроблене.