НА ЩО ЗДАТНИЙ ДИТЯЧИЙ МОЗОК

У будь-якої дитини від народження потенціал набагато вищий, ніж у дорослої людини, і його необхідно стимулювати. У чому особливість дитячого мозку та як допомогти дитині розвинути дані природою здібності? Про це розповів Андрій Курпатов, засновник інтелектуального кластера «Ігри розуму». Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують дізнатися цікаві факти про розвиток дитячого мозку й про те, чому є важливим раннє формування життєвого досвіду дитини. 

У момент народження маса мозку немовляти становить приблизно чверть від маси мозку дорослої людини. Здається, що не так уже й багато... Але при цьому сам малюк важить у двадцять разів менше за дорослого! Причому й надалі швидкість, з якою росте мозок малюка, фантастична! Уже до двох років він досягає трьох чвертей своєї «дорослої» ваги. Масі тіла дитини, як ви розумієте, подібні показники навіть не снилися. Що ж ховається за таким стрімким зростанням мозку нашого малюка? 

Особливості дитячого мозку 

Насамперед давайте розберемося, що в мозку дитини росте? Справа в тому, що більшість нервових клітин (нейронів) формується в малюка ще в утробі матері. Подальший стрибкоподібний ріст дитячого мозку зумовлений не так тим, що в ньому з’являються нові нейрони, як тим, що ростуть клітини, які є своєрідною оболонкою для нервових шляхів (це так звані клітини глії). 

Тут, певне, потрібно дати невелике пояснення. Нервові клітини — це маленькі клітини з великими, а часом навіть гігантськими відростками (аксонами та дендритами). Ці відростки пов’язують нервові клітини між собою, як залізничні колії пов’язують населені пункти нашої країни. Це ціла мережа. Нервовий імпульс біжить по відростках від однієї нервової клітини до іншої, і так у нашій голові з’являються образи, почуття та навіть думки, які ми сприймаємо, завдяки цим імпульсам ми здатні рухатися, а наш організм може просто жити. Але самі собою нервові клітини абсолютно безпорадні. Якщо не сховати їх у спеціальний мієліновий кожух, який нагадує гумову оболонку електричного проводу, то вся «психічна електрика» розсіється, а відростки можуть навіть загинути. Цей мієліновий кожух — клітини глії. 

Моє пояснення, імовірно, здається дещо плутаним, але простіше ніяк не можна. Загалом необхідно зрозуміти, що мієлін — це дуже важлива річ, про що добре обізнані люди, які страждають, наприклад, на розсіяний склероз. Існує цілий список інвалідів, в основі захворювання яких лежить саме загибель мієліну. 

Отже, дитина народжується вже з готовим набором нервових клітин, які пов’язані між собою величезною кількістю зв’язків (через ці самі відростки). Але мієліну поки що в голові дитини вкрай мало. Цим пояснюється, зокрема, той факт, що дитина зовсім не здатна контролювати свої м’язові рухи, та й узагалі мало що може сама в собі контролювати. 

Для того щоб ми робили якісь цілеспрямовані рухи, необхідно, щоб нервові імпульси, які й дадуть відповідні команди нашим м’язам, ішли певною траєкторією — від тієї клітини, яка відповідає за сприйняття положення нашого тіла в просторі, до тієї клітини, яка відповідає за скорочення певного м’яза (я вже не кажу про ті клітини, які вирішують те, що нам слід зробити якийсь рух). Оскільки ж мієліну в дитячому мозку, як кажуть, кіт наплакав, імпульс, який мав забезпечити цю «тонку моторику», не біжить второваною доріжкою в мієліновій оболонці, а розсіюється між різними нервовими клітинами випадковим чином і в результаті рух виходить не цілеспрямованим і скоординованим, а хаотичним. 

І тепер ми переходимо до найцікавішого, як на мене! Ми бачимо дитячий мозок, у якому багато нервових клітин, що пов’язані одна з одною первинними зв’язками, але клітини глії поки що в очевидному дефіциті. Так от, як свідчать спеціальні дослідження, цих нейронів і синапсів (місць, де один нейрон з’єднується з іншим) у дитячому мозку набагато більше, ніж у дорослої людини. Так, це не описка, у малюка дійсно більше нейронів і зв’язків між ними, ніж у дорослої людини! Але поки ця система не функціональна, вона тільки накидана. 

Для кращої наочності уявіть собі величезний хмарочос, який поки що будується і складається (це, нагадаю, уявна будова) з однієї тільки арматури, тобто такого собі каркасу з металевих прутів. Усе в ньому начебто є: і поверхи, і плани приміщень проглядаються, але жити в цьому будинку неможливо, він як сідало. Треба цю арматуру ще залити бетоном, і тоді це буде вже нормальна, готова до експлуатації будівля. Сподіваюсь, усі вже здогадалися, що в цій аналогії каркас із арматури — це нейрони, їхні відростки та синапси дитячого мозку. А бетон, яким тільки належить залити цей каркас, — це клітини глії, тобто мієлін. І тепер запитання: де будуть рости клітини глії в мозку дитини, що розвивається? Або в нашій аналогії: куди заливатиметься бетон, з якого місця каркасу, в якому порядку і в яких кількостях? 

Відповідь на це запитання вчені дають однозначну: мієліном покриватимуться ті відростки, якими активніше пробігатимуть нервові імпульси. Так, спочатку вони біжать хаотично, часом не досягаючи місця призначення, але все ж таки в якійсь частині мозку, оскільки вона стимулюється зовнішніми факторами, вони біжать більше й частіше, а десь, в іншій частині мозку, ніякої активності немає, тому що відповідна стимуляція просто відсутня. 

І це по-справжньому дивовижна річ! У дитини величезна маса нейронів, готова відгукнутися на найрізноманітніші зовнішні подразники, але цих подразників обмежена кількість, та й фізично неможливо на кожен із них відгукнутися — перевтома настає. І в результаті наш «бетон» заливається тільки в окремі частини каркасу. Там, де стимулів мало й нервові клітини не отримують достатньої стимуляції, нейрони та їхні відростки буквально атрофуються і навіть гинуть.

У дитини від народження величезний потенціал, і він набагато вищий, ніж у дорослого. Але цей потенціал має бути актуалізований відповідною зовнішньою стимуляцією. Якщо ж цього не відбувається, то не простимульовані належним чином нейрони йдуть у небуття і тільки в кращому випадку зберігаються в резерві (за умови вдалого збігу обставин вони, наприклад, допоможуть людині відновитися після інсульту). 

У результаті наш «хмарочос» — електрична система мозку (не плутати з анатомічною!) — не має вигляду ідеального «паралелепіпеда», де всі «стіни» відбудовані за єдиним планом, а має складну неправильну форму. Десь є приміщення, а десь порожнеча, і тільки шматки «арматури» бовтаються на вітрі, бо коли заливався «бетон» (мієлін), ми не задіяли цю частину конструкції. 

Остін Рейзен свого часу шокував наукову громадськість своїм дослідженням на мавпах. Новонароджених дитинчат шимпанзе він вирощував у непроглядній темряві. Через рік ці дитинчата виявлялися абсолютно сліпими — у них були атрофовані сітківка ока (у нормі вона складається з нервових клітин особливого виду) і нейрони зорового нерва. Причому, якщо шимпанзе тримали в темряві лише до семи місяців, ці зміни ще були оборотні. Але більш тривале перебування тварин у темряві вбивало клітини мозку, які відповідають за цю функцію. 

Інакше кажучи, елементарний життєвий досвід — його обсяг і розмаїтість — значною мірою визначає і наші наступні здібності. Інші дослідження підтвердили, що мозок тварин, які виросли в оточенні безлічі іграшок та інших дитинчат, з якими можна було гратися, важив більше й містив більше нервових зв’язків, ніж мозок тварин, вирощених у стандартних лабораторних умовах. 

Джерело: уривок із книги «Щаслива дитина. Універсальні правила» Андрія Курпатова.