МАМО, НЕ ЗАЛИШАЙ МЕНЕ В СЛЬОЗАХ!

Будь-яка істерика виснажує і дратує оточення, якщо вона виникла внаслідок маленької неприємності. Як реагувати на дитячу істерику дорослому? Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують прочитати статтю Вероніки Батченко про те, як не посилити ситуацію та правильно заспокоїти дитину.

 

Хлопчик 2–3 років захотів фіолетову повітряну кульку. Захотів просто зараз, піддаючись своєму внутрішньому імпульсу. Він попросив, і мати погодилася. Проста радість, чому б і ні? У дитини багато щастя, вона вся в передчутті, вона відчуває багато енергії, можливо, іде підстрибом або навіть біжить до магазину з усіх ніг — скоро її бажання збудеться. Світ прекрасний.

 

Вони прийшли до магазину. У наявності виявилися кульки різних кольорів, а фіолетових — НЕ БУЛО. Ще пару хвилин обличчя хлопчика зберігає радісний вираз, він чекає на свою кульку. Але ще за мить йому дають зрозуміти, що фіолетової кульки сьогодні в нього не буде. На обличчі дитини проноситися безліч почуттів: засмучення, агресія, образа, упертість, розчарування... Уся енергія радості й передчуття раптово перейшла в шквал складних почуттів, що швидко змінюються. Це складно витримати, це незрозуміло та страшно, малюк починає плакати.

 

Мама пропонує синові замість тієї кульки купити іншу (синю/червону/блакитну/помаранчеву), або піти в інший магазин, або прийти в інший день. Вона як доросла не бачить у цьому проблеми й шукає шляхи вирішення, аби заспокоїти хлопчика. Іноді це спрацьовувало, але почуттів надто багато. Бажання було дуже сильним і здійсненним, але раптово зіткнулося з неможливістю здійснення. Дитина не може змиритись із цим. Сльози посилюються, переходять у крик, син уже майже не чує слів матері, він поглинений почуттями й не може з ними впоратися. Можливо, він навіть лягає на підлогу, плаче та молотить по підлозі руками.

 

Що в таких випадках робить мама? Часто вона розгублена й не знає, що робити. Мама сердиться, бо незрозуміло, неприємно, некрасиво, привід дрібний, перед людьми соромно тощо. Перший порив — припинити істерику негайно. У хід ідуть різні варіанти.

 

Зупинися — вимога негайно заспокоїтись, зусиллям волі. Це фактично нездійсненно, емоційно-вольова сфера дитини ще мало розвинена, щоб самостійно переробляти змішані почуття, напруга занадто висока, дитині потрібна допомога. Просто вимкнути тумблер неможливо, це процес, який вимагає часу.

 

Торги — пропозиція заміни, підкуп (інша іграшка, чи солодощі, чи все відразу). Найімовірніше, дитина відмовлятиметься від будь-якого варіанту. Ви можете спробувати «підвищувати ставки» й отримати несподівану згоду на досить велику покупку, яку доведеться зробити. Але в піку переживань дитині не потрібне щось інше. Конфлікт виникає між ХОЧУ саме стосовно фіолетової кульки (він уже тримав її в руках у своїй уяві) і НІ ззовні (наче він її раптово втратив). Якщо істерика вже триває деякий час — слова малоефективні, спробуйте контакт через тіло.

 

«Я піду» — загроза залишити малюка самого плакати в магазині. Моторошна маніпуляція з боку дорослого. Страх бути покинутим має пересилити всі ці почуття? Перед яким вибором ми ставимо малюка? «Ти вибираєш мене чи свої бажання? Будь зручним, іншим я тебе не прийму. Відмовся від своїх почуттів або втратиш маму» (читай — помреш, тому що виживання дитини безпосередньо залежить від батьків). Що більше міркувати над цією ситуацією — то страшніше стає.

 

Ми йдемо — мама бере дитину на руки, незважаючи на опір і крик, і виносить із магазину. Спроба вийти з простору проблеми, щоб зменшити напругу. Може спрацювати, якщо продовжиться активним емоційним включенням батьків і наданням простору-часу на вихід із переживань. Якщо ж із боку мами повне ігнорування та транспортування дитини додому як якогось предмета, що кричить, — ефект майже той самий, якби мама пішла сама. Дитина залишається без підтримки й уваги, у важких і незрозумілих переживаннях.

 

Ляпаси по попі, насильство — неприйнятні в принципі. І тут точно не допоможуть — вони додадуть ще більшу порцію почуттів у момент, коли дитина й так не справляється.

 

Як варто вчинити?

 

Найголовніша думка, яку необхідно тримати в увазі: «Я дорослий і вмію справлятися зі своїми почуттями, а дитина ще не досвідчена, вона потрапила в скрутну ситуацію і їй потрібна моя допомога». Маля не плаче, щоб вас зганьбити або завдати вам шкоди. Просто воно опинилося в емоційно нестерпній для себе ситуації та потребує вашої підтримки.

 

Важливо дати дитині зрозуміти, що її почуття вам зрозумілі й це нормально. Усім своїм виглядом і станом демонструємо спокій та прийняття, готовність допомогти й підтримати. Тому глибоко й рівно дихаємо, набираємося терпіння, говоримо повільно та спокійним голосом. Нікуди не йдемо, залишаємося поруч, озвучуємо те, що відбувається, називаємо почуття дитини.

 

Можливо, вам доведеться проговорити одні й ті самі фрази для підтримки кілька разів, поки емоційний стан дитини не вирівняється. Постарайтесь увійти в цей своєрідний медитативний стан і залишатися в контакті лише зі своїм малюком, забувши про зовнішні оцінки та думки. Якщо дитина лягла на підлогу — сядьте поруч. Можете сказати вголос, що ви поряд і готові підтримати її. Акуратно доторкніться до неї — чи вона готова взаємодіяти з вами? На початку істерики слова можуть не сприйматися, тому намагаємося ввійти в контакт через тіло.

 

У міру того як ви називатимете почуття малюка й супроводжуватимете його в цьому стані, він заспокоюватиметься та переходитиме в більш контактний стан. Поставтеся серйозно до його болю і до його емоцій, щиро втіште дитину. Якщо вона готова до обіймів — обійміть, візьміть на руки, глибоко подихайте разом.

Коли емоції вщухли — можна знайти нове рішення та домовитися. Це непростий для батьків досвід. Але кожен такий епізод збагачує досвід дитини, навчає її розрізняти й розуміти власні почуття, дає досвід підтримки та прийняття, вибудовує фундамент для емоційної стійкості в майбутньому, а також неймовірно зміцнює ваш зв'язок.

 

Будьте поряд зі своєю дитиною, що б не сталося!