ЛЮДМИЛА ПЕТРАНОВСЬКА: КОМПЛЕКС ВСЕМОГУТНОСТІ Й ВИНА — ДВІ НЕРОЗРИВНІ СТОРОНИ ОДНІЄЇ МЕДАЛІ

«Чому в інших батьків діти більш різносторонньо розвинені й талановиті?» — запитують деякі дорослі. Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова радять прочитати статтю Людмили Петрановської про батьківське почуття провини за прагнення ідеальної «норми» у вихованні дітей. 

 

Напевно, найбільший камінь, просто потужний порослий мохом валун, який лежить на шляху до батьківства без надриву, — це почуття провини. Деякі мами зізнаються, що почуваються винними майже завжди. Усе йде не так, як хочеться, не так, як має бути, не вистачає сил, часу й терпіння.

 

Багато хто скаржиться на те, що винними їх змушують почуватися люди, які оточують: родичі, знайомі, інші мами.

Усі дають зрозуміти, що з дітьми треба поводитися якось інакше: суворіше, добріше, більше, менше, але точно не так, як є. Нерідко почуття провини накриває батьків від читання книг і статей про виховання дітей чи спілкування з фахівцями — виявляється, що вони самі все зіпсували, тут і там недо- чи пере-, і тепер уже не факт, що можна виправити. Із чого складається цей валун, з яких шарів спресований? Спробуємо деякі з них уважно розглянути.

 

Як почуття провини руйнує батьківство 

 

У середині XX століття добра людина й хороший англійський психотерапевт Дональд Віннікотт звертався до молодих мам, закликаючи їх не прагнути бути ідеальними. Він запропонував використати вираз «досить хороша мати» і, напевно, видихнув із полегшенням, коли він прижився. За спробу спасибі, доку, але допомогло це ненадовго. 

 

Сьогодні молоді мами страждають не від того, що вони неідеальні, — таких божевільних уже не знайти. Їх мучить питання — чи досить вони добрі? 

 

Зазвичай в інших батьків усе набагато краще. Читали їхні пости, бачили фотографії, чули оповідання? Чиїсь діти ростуть на здорових і корисних фермерських та органічних продуктах, проводять літо в заповідних місцях, граються іграшками з льону та дерева або хоча б жодного разу не були в «Макдональдсі». 

 

А мої… 

 

У когось діти вчать китайську з трьох років, грають на скрипці з п’яти, танцюють румбу, крутять сальто, пишуть програмні коди або хоча б читають «Трьох мушкетерів». 

 

А мої… 

 

Є сім’ї, які з дитинства водять дітей у музеї та на концерти, їхні діти звикли бачити навколо скарби Метрополітену й Лувру, ростуть на мелодіях Генделя та Скрябіна або хоч б бували в Грецькій залі. 

 

А мої… 

 

Є діти, які чисто пишуть у зошитах, самі збирають портфель і завжди роблять уроки, у вільний час вони читають енциклопедії, на вихідних беруть участь в олімпіадах, збираються вступати до МДІМВ або хоча б закінчили чверть без трійок. 

 

А мої… 

 

При цьому неважливо, якщо за якимись параметрами наші діти не поступаються чиїмось. За всіма іншими не тягнуть. Немає значення, що щось ми теж робимо. Але ж не все інше. Китайські діти завзяті та посидючі. Французькі не плюються їжею. Діти Білла Гейтса не грають в ігри на комп’ютері. П’ятирічного японця прийнято на роботу в Гугл. 

 

А мої, мої... 

 

Ми не помітили, як сталася неприємна річ. Те, що раніше позначалося словом «ідеал», тепер вважається нормою та нав’язується як норма. Ця нова «норма» насправді, у принципі, нездійсненна, але якщо про ідеал усі в цілому розуміють, що він недосяжний, то норма — це ж «витягни й поклади». Це те, на що кожна дитина має право. Це просто досить хороша мати, нічого особливого, «чи ти й цього зробити можеш?».

 

При цьому миттєво знецінюється все, що є і що робиться: як порівняти з надмірно роздутою «нормою», будь-які зусилля та досягнення будь-якої мами — пшик. І накриває провина. 

 

Відповідальність за всіх 

 

Друга підміна понять відбувається поступово в нас на очах і теж пов’язана з почуттям провини. Раніше психологи скаржились один одному: батьки завжди приводять дитину й просять щось зробити з нею, а самі змінюватися не хочуть, у собі проблеми не бачать.

 

Нині таке теж зустрічається. Але дедалі частіше можна бачити та чути інше. «Я знаю, що справа в мені, дитина непричетна до цього, що я роблю не так?», «Мені сказала подруга, що я не вмію ставити межі. Що робити?», «А може, я втратила прихильність? Може, я надто мало проводжу з ним часу, надто багато працюю?», «Можливо, я надто на ньому зациклилася, душу його своєю увагою?» 

 

Сьогоднішні батьки часто не те що готові змінюватися і працювати над собою — вони зі шкури готові вилізти, щоб бути… ну, ви пам’ятаєте… лише досить хорошими. Їм буває складно пояснити, що в дитини можуть бути свої особливості та обмеження, що вона може бути не в настрої, може переживати вікову кризу або реагувати на непростий період у житті сім’ї — ні, вони не готові ділити відповідальність ні з генетикою, ні з природою, ні з обставинами, ні з іншими членами сім’ї, ні з дитиною. Вони впевнені, що якщо дуже постараються і все зроблять правильно, у їхніх дітей не буде ні хвороб, ні труднощів із навчанням, ні проблем з однолітками. 

 

Діти не страждатимуть через розлучення батьків, якщо з ними правильно поговорити. 

 

У них не буде проблем із самооцінкою, якщо їх правильно хвалити (або якщо їх ніколи не оцінювати). 

 

З ними не буде сварок, якщо їм правильно ставити межі, і вони точно не завдадуть собі жодної шкоди, якщо їх правильно любити. 

 

А коли хоч щось іде не так, починаються безжальні пошуки своїх хиб. 

 

Іноді здається, що мама готова сама себе прив’язати до стільця, направити в очі яскраве світло й сама себе допитувати з пристрастю: зізнавайся, що наробила? Дратувалась? Відмахнулась? Не відчувала любові? 

 

А пам’ятаєш, уночі він закричав і ти прокинулася з думкою, як добре було без нього? А пам’ятаєш, коли ти дізналася, що вагітна, відчула досаду — то не вчасно, незабаром захист диплома? А пам’ятаєш, як ти раділа, спихнувши його на вихідні до бабусі? І після цього всього ти дивуєшся, що він невпевнений у собі (хворіє, погано спить, грубить, б’ється з братом, список нескінченний)?!!

 

Коли така мати приходить на консультацію, психолог почувається експертом на суді — причому запросила його сторона обвинувачення. 

 

Комплекс всемогутності й провина — дві нерозривні сторони однієї медалі. Якщо все залежить від мене, то будь-яка проблема — моя провина. Якщо я, у принципі, усе можу (маю могти), але щось неідеально, значить, я просто не зробила всього, що мала зробити. 

 

Будь-які пропозиції опустити планку, визнати, що не все у світі залежить від наших бажань і зусиль, сприймаються як неприпустимий пофігізм, викликають страх «скотитися невідомо куди». Звичайно, найчастіше за цим стоїть невпевненість у своїй здатності та праві бути мамою, але ж постійне самовикриття ніякої впевненості не додає. 

Чия вина? 

 

Дуже часто ці мами самі страждали в дитинстві від нехтування з боку своїх батьків, але ті ніколи не могли визнати, що були в чомусь неправі, не бажали брати на себе ніякої відповідальності. У відповідь на скарги в кращому разі від них можна було почути захисно-оборонне «час був такий, було тяжко, ми не знали, як треба, усі так робили». Найчастіше — агресію у відповідь: «Зовсім знахабніли, для них усе робили, собі в усьому відмовляли, а вони з претензіями, вічно в них батьки винні». 

 

Можливо, якщо в нинішніх бабусь і дідусів було б трохи більше особистого ресурсу, якби вони були здатні разом із дітьми, що виросли, посумувати за тим, що не мали можливості бути завжди поруч, що не завжди розуміли дитину й були дбайливими з нею, молодим мамам було б простіше. 

 

Але, на жаль, таке рідко зустрічається, і біль, який викликає батьківське «ащотакого», обертається комплексом гіпервідповідальності. Я вже не вилятиму, я відповідатиму за все, виявлюся винна — вину визнаю і намагатимуся виправитися. І починається життя вічного підсудного, який може тільки виправдовуватися чи каятися, а зробити може мало що — адже він прив’язаний до стільця з лампою, що світить в очі. 

 

Помітили, як відбувається підміна — відповідальності провиною? Що робити? 

 

Справа в тому, що відповідальність — поняття, завжди визначене в деяких межах. За кермом машини ви відповідаєте за дотримання правил, за те, що машина справна (наскільки вам може бути відомо), що ви не п’яні й не пишете есемес за кермом. Ви не можете відповідати за те, що не з’явиться п’яний інший водій, що дорожній знак не зірваний вітром, що на дорогу не вибіжить кішка або що з неба не впаде метеорит. 

 

Відповідальність визначена, логічна та доказова. Це поняття зі світу розуму. Ви можете відповідати за те, щоб дбати про свою дитину, але не можете відповідати за те, щоб завжди й усе було так, як їй зручно. Ви можете відповідати за те, що вибрали для дитини хорошу школу й учительку, але не за те, що вчителька її полюбить і дитина буде успішною в цій школі. 

 

Інша річ провина. Провина — це почуття, воно ірраціональне. Для почуття немає логіки й меж. Провина знесилює та виснажує, ніякого «достатньо» не існує, ніякого «це від мене не залежить» теж, ніколи не можна видихнути, ніколи не можна сказати «я впорався», тому немає сенсу навіть намагатися. 

 

Зміни на краще відбуваються лише в ресурсному стані, на підйомі енергії та бажання жити, на хвилі теплого ставлення до себе, віри в себе. Було б дуже добре навчитися помічати в собі й у навколишніх посилах ці дві підступні підміни: коли ідеал видається за норму й коли ірраціональне почуття провини називають відповідальністю. 

 

Спробуйте з приводу кожної справи, що стосується дитини, складати прості списки з двох колонок: «Норма — щось незвичайне» і «Відповідаю — не можу відповідати». Найкраще це робити не на самоті, а вдвох-втрьох, можна із чоловіком чи друзями. Так більше шансів утриматись у сфері розумного. 

 

На вас можуть чекати дивовижні відкриття. Наприклад, що не любити гратися з дитиною — нормально. А любити — чудово, але це кому як пощастить. І дитині не хотіти робити уроки — теж нормально, а якщо вона завжди хоче їх робити — то це вже щось надзвичайне, можливо, прекрасне, а може, і тривожне. Що ваша відповідальність — щоб у дитини було із чим гратися, було місце й час для ігор, але не щоб їй завжди було весело. Що ваша відповідальність — одягнути дитину більш-менш відповідно до погоди, але ви не можете відповідати за те, щоб вона точно не застудилася.