«ЕЩЕ ХОТЬ СЛОВО»: 7 ФОРМ ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО НАСИЛИЯ В ОТНОШЕНИИ ДЕТЕЙ

Психологічне насильство має багато підвидів, і, на жаль, багато з них настільки звичні для нас, що ми не помічаємо, як застосовуємо їх щодо себе, інших і навіть власних дітей. Багато форм психологічного насильства досі входять у норми виховної системи, передаються з покоління в покоління і цим підтримують культуру насильства в суспільстві, даючи мовчазне право на подібне спілкування. Фахівці програми «Сирітству — ні!» Фонду Ріната Ахметова рекомендують прочитати статтю Марії Фабричевої про 7 неочевидних форм психологічного насильства щодо дітей.

 

Газлайтинг

Форма психологічного насильства, що ґрунтується на маніпулятивних діях, основна мета яких — змусити людину сумніватися в об’єктивності свого сприйняття, а також у реальності.

 

Який вигляд це має в площині стосунків «батьки — дитина»

 

Уявіть собі ситуацію: у будинку скандал, мама посварилася з татом, вони голосно кричать одне на одного, або тато кричав, а мама плакала, або вони не кричали, але шипіли один на одного й говорили жахливі речі та мама знову плакала.

 

У кімнату входить дитина, вона стривожена й стурбована тим, що почула за дверима. «Щось трапилося?» — запитує малюк. «Ні», — відповідають батьки й при цьому обоє тремтять від негативних почуттів. «Але ви кричали?!» — намагається прояснити ситуацію малюк. «Ні, тобі здалося!» — «Але мама плаче?!» — «Ні, усе гаразд!»

 

Маля виходить за двері й починає сумніватися в тому, а чи справді сварка відбувалася, чи йому здалося.

 

Або інший варіант: дитина підходить із запитанням до одного з батьків, з незручним запитанням або тим, у якому вона некомпетентна (але визнати це складно й болісно). «Чому зірок так багато на небі?», або «Звідки беруться діти?», або «Чому люди лаються?», а у відповідь замість пояснення дитина отримує сухе: «Ти дивно поводишся. Ти не захворів? Що за запитання?».

 

За допомогою таких маніпуляцій люди часто уникають незручних тем або дають собі можливість не говорити про те, про що говорити не хочуть. Але замість прямої та чесної відповіді обирають газлайтинг.

 

До чого це призводить у майбутньому

 

Маленька людина росте, і в голові в неї формується думка про те, що з нею щось не так, вона сумнівається в собі, у своїй адекватності, грамотності, здатності бачити реальність. Якщо газлайтинг виступає основним способом, за допомогою якого батьки уникають дорослої відповідальності, або ж методом прояву «захисту дитини від суворої дійсності», надалі це призведе до зміцнення заборони «не будь психічно здоровим» і людина підтвердить батьківську програму про те, що вона дивна й вона захворіла.

 

Що робити

 

Змінювати свою реальність. Визнавати свої батьківські помилки й розмовляти з дитиною чесно. Навіть якщо ви посварились із чоловіком/дружиною і дитина стала свідком того, не спотворюйте дійсність, говоріть чесно: «Так, посварилися, були неправі, не хотіли тебе потурбувати, і нам шкода, що це трапилося».

 

Учіться відповідати на незручні запитання та/або визнавати, що ви чогось не знаєте, що не хочете говорити на якусь тему, проте розумієте, що для дитини важливо прояснити те чи інше запитання, і спробуєте знайти здорове рішення для цього чи знайти людину, яка зможе грамотно відповісти на «незручні запитання».

 

Якщо ви хочете відкласти розмову, учіться вказувати строк, на скільки вона відкладена, або визнавати, що ви не про це говоритимете, і називайте чесну причину, чому ні. Це дасть можливість дитині зрозуміти, що можна бути чесною і відповідальною, що можна чогось не знати й що можна відкрито говорити «ні», а не вдаватися до спотворення реальності для того, щоб почуватися краще за іншого.

 

Залякування

 

Ще одна насильницька форма виховання, що ґрунтується на маніпуляціях і насильницьких прийомах. Коли людина не знає, як досягти свого, і при цьому дуже хоче змусити, щоб було за її волею, інакше це програш і провал, вона вдається до ультиматумів, шантажу й інших негативних форм комунікації, що дозволяє контролювати іншого за допомогою страху.

 

Який вигляд це має в площині стосунків «батьки — дитина»

 

Батьки хочуть, щоб усе було правильно, тому що вони сказали й не інакше, при цьому можуть мати переконання про те, що старший молодшому пояснювати нічого не повинен або ці правила всім давно відомі, отже, дитина народиться зі знанням, як і що влаштовано в цьому світі, що таке добре й що таке погано. І раптом щось іде не так: дитина не слухається, вередує, не хоче їсти, починає чіпати речі без дозволу або заважати батькам займатися важливими справами. Тут би сісти й пояснити дитині, як і що влаштовано, але немає сил, часу, бажання чи спрацьовує старий шаблон — той, який застосовували з вами в далекому дитинстві (на вас же спрацювало, і тут минеться). І ви лякаєте дитину страшилками, що передаються як сімейна реліквія.

 

«Ще одне дурне запитання — і я дам тобі по губах»; «Лізтимеш куди не треба — ногу зламаєш»; «Цікавій Варварі ніс відірвали»; «Мудруватимеш — язик вирву»; «Будеш так поводитися — у лісі залишимо»… — список токсичних страшилок не продовжуватиму, думаю, і вам є що до нього додати.

 

Чому токсичні? Тому що дитина до певного віку вірить батькам і те, що для дорослого є елемент чорного гумору, для дитини — правда. Діти справді вірять, що якщо не будуть зручними, з ними станеться щось жахливе. Або починають сумніватись у вашому авторитеті, гадаючи, що їх батьки жорстокі й злі, що вони не люблять дитину та бажають їй зла. А значить, потрібно придумати спосіб, щоб утекти від злих батьків, тим самим позбутися страху.

 

До чого це призводить у майбутньому

 

Регулярні залякування формують мінус-програму, за якої людина переконана в тому, що будь-яка її дія приречена на невдачу, за що б вона не взялася, усе буде не так, як це потрібно. Що її завдання — це бути зручною, чемною, правильною. І вона починає виконувати бажання інших або живе в постійному страху покарання і за найменшого конфлікту почувається людиною, що зазнала поразки, і втікає.

 

Важливо пам’ятати про те, що, лякаючи дитину з добрих намірів, ви робите їй ведмежу послугу: не проясняючи з нею справжній стан речей, ви мимоволі сприяєте тому, що гальмується розвиток логіки й дитині складно вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки.

 

Що робити

 

Зупиніться на хвилинку й прислухайтеся до себе, згадайте, чи було вам у дитинстві приємно чути такі страшилки, як ви почували себе? Що ви думали про своїх батьків у ці хвилини? Чи почувалися ви в безпеці? Можливо, вам хотілося, щоб ці історії розвивалися по-іншому, у більш позитивному руслі, щоб батьки проясняли з вами, чому не можна, відкрито говорили про свої почуття, про те, що вони турбуються про вас, замість того щоб тримати в страху повинності за допомогою принципу «Якщо ти не будеш зручним для мене — я тебе з’їм».

 

Навчайтеся разом зі своїми дітьми, ставте собі запитання, що з вами відбувається, коли дитина не слухається або не робить так, як ви того бажаєте. Шукайте здорові компроміси й можливості домовитися, щоб, і вам, і малюкові було добре й комфортно.

 

Атрибути

Форма непрямого насильства, яка не спрямована конкретно на людину, проте відбувається поряд із нею, на її очах або «за стінкою», коли людина чує і розуміє, що комусь поряд боляче, страшно й погано, відчуваючи при цьому своє безсилля та неможливість вплинути й змінити ситуацію на краще.

 

Який вигляд це має в площині стосунків «батьки — дитина»

 

Уявімо сім’ю, в якій є старша й молодша дитина. Та, що старша, у чомусь завинила (прогуляла школу, не попередила, що запізниться, чи завинила іншим чином). І ось її карають — боляче й жорстоко, б’ють, кричать, лають і знецінюють. Так, батьки в гніві й не бачать іншого способу вирішення проблеми. Усе це відбувається на очах у молодшої дитини, вона не зовсім розуміє, що саме трапилося, знає лише, що були порушені якісь батьківські правила й покарання не забарилося. Малюку страшно й боляче, він намагається захистити старшого, але марно, його відштовхують і кажуть «не лізь».

 

Буває і так, що на очах у дитини батько б’є або ображає іншого, і знову малюк безсилий у спробі щось змінити, йому страшно й він почувається винним, фантазуючи та переконуючись у думках, що все це через нього й надалі йому необхідно докласти максимум зусиль, щоб такого не повторилося.

 

До атрибутів так само належать обговорення третіх осіб з осудом, вербальне переслідування та розмови про те, що б ви зробили з «Люською із сусіднього дому, якби ви були на місці її батьків» або про те, як би ви «надерли вуха Стасику, якщо б ви зустріли його наступного разу».

 

Ваша дитина може й не бути присутньою під час цього діалогу, проте, як часто буває, вона знаходиться за стінкою і все чує, вона може бути не згодна з вами, але не сміє суперечити, щоб не викликати гніву, або їй страшно: раптом вона уже зробила щось подібне й тепер не хоче отримати страшне покарання безпосередньо. Вона боїться проясняти це питання і за допомогою своїх фантазій сама себе карає, посилює ефект, лякає себе ще більше й заганяє у внутрішній конфлікт гніву, страху та безпорадності.

 

До чого це призводить у майбутньому

 

Формується невротичний комплекс, в основі якого лежить пригнічений гнів і почуття провини, а отже, у дорослому віці такі люди почуватимуться «без вини винними», матимуть постійне почуття тривожності й незавершеності якоїсь важливої справи; це будуть або борці за справедливість, що люто кидаються на захист слабких, вирішують чужі проблеми навіть на шкоду собі, або агресори, які прагнуть контролювати все й усіх навколо, щоб більше не відчувати жаху від безсилля, коли ти не можеш нічого змінити, а змушений дивитися, як іншому боляче, і чекати, коли все скінчиться.

 

Такі люди вважають себе відповідальними за стосунки інших, думають, що все погане трапляється через них, і прагнуть уникати близьких стосунків, щоб не відчувати болю.

 

Перекладання особистої відповідальності

 

Це теж належить до токсичної форми психологічного насильства. І йдеться про формулу «Мені погано — і це ти винен, і поки я тебе звинувачую, я можу не нести відповідальності за себе, свої рішення, дії та бездіяльність».

 

Коли доросла людина не справляється із чимось, почувається не в порядку чи відчуває себе жертвою, вона хоче, щоб хтось вирішував за неї. І так, це вже не дорослі реакції, а психотична регресія до рівня дитини. Ось тільки ця внутрішня Дитина не добра, а агресивна, озлоблена й не бачить здорових варіантів вибору та рішень. І тоді вже байдуже, хто твій опонент, ровесник чи твоя реальна дитина, хочеться лише одного — зробити іншого винним у своїх бідах, адже це можливість знову й знову відкладати дії, ухвалення важливих рішень та уникати особистої відповідальності.

 

Який вигляд це має в площині стосунків «батьки — дитина»

 

Коли мама починає розповідати дитині про те, як їй складно далося рішення народити її (читай: «залишити живою»), як вона мучилася протягом усієї вагітності, якими складними були пологи та як їй було боляче.

 

Коли звучить розповідь про те, якими батьки були щасливими до народження дитини та як усе змінилося з її появою: набралася зайва вага, відбулися гормональні зміни, стан волосся погіршився і шкіра вже не та.

 

Коли батьки в пориві гніву починають висловлювати дитині, що «якби не ти й не твій батько / твоя мати, я б досяг великих успіхів, вступив би до вузу, мав би хорошу роботу», «була б актрисою, балериною тощо, а тепер ось сиджу тут на кухні й смажу вам котлети, а ви невдячні... ».

 

Або так: «Ти такий самий, як і твій батько, злий і жорстокий»; «Ти така ж дурна, як твоя мати...».

 

Страшно? Мені дуже. Тому що насильство завжди страшне. І варто визнати, що коли маленьку людину без її доброї волі змушують брати відповідальність за життя, здоров’я, стосунки дорослих людей, над нею чинять насильство.

 

Токсичність цієї форми взаємостосунків у тому, що в психологічному рівні підкріплюються заборони «не будь, не живи, не будь належним» — ці заборони хворобливі й руйнівні, і дитина, щоб вижити, починає шукати особливі умови, що дають їй право на існування.

До чого це призводить у майбутньому

 

Такі люди повинні бути досконалими, тішити інших, бути сильними — і тоді їм можна жити, але не для себе, а для того, щоб виправдовувати надії чи «захищати добре ім’я батьків». Для того щоб замість мами й тата стати успішним, досягти висот — і немає значення, хочеш ти цього чи ні, адже ти маєш розрахуватися за ті незручності й муки, які витримали твої батьки.

 

Скільки дітей виросло й досягло успіху не завдяки підтримці, а всупереч їй? Скільки дорослих досі вважають себе відповідальними за розлучення батьків або за те, що батьки не можуть піклуватися про себе?

 

На жаль, подібні форми стосунків між дітьми й батьками все ще існують, оскільки вважаються нормою. Адже поки що батьки не навчилися брати відповідальності за себе, вони не визнають, що були неправі, і не зможуть дати дитині щирого дозволу ЖИТИ, без особливих умов, і не нести відповідальності там, де починається поле відповідальності іншого.

 

Ігнорування

 

Форма насильства, у якій простежується навмисне ігнорування партнера зі спілкування.

 

Коли немає навички вести здоровий дорослий діалог і при цьому хочеться задовольнити потребу у владі й значущості, люди часто вдаються до подібної форми емоційного насильства. Для людини немає нічого страшнішого, ніж байдужість і/або взаємодія без почуттів. Саме тому бойкоти й ігнорування спрацьовують у більшості випадків. При цьому основна проблема не вирішується, а відкладається на потім, залишається лише гіркий осад у душі того, над ким було вчинено акт насильства й уявний короткостроковий тріумф іншого, який у такий жорстокий спосіб задовольнив свою провідну потребу хоч ненадовго. А потім усе за новою схемою: проблема — глухий кут — ігнор — уявний тріумф. Нескінченна, жорстока гра, розплатою за яку завжди був біль одного й самотність іншого.

 

Який вигляд це має в площині стосунків «батьки — дитина»

 

У цьому контексті я маю на увазі покарання дитини за допомогою ігнорування, коли батько цілеспрямовано виходить із контакту з дитиною, не пояснюючи при цьому, що сталося, у чому дитина помилилася чи завинила, а найголовніше, як довго її не помічатимуть.

 

По суті, формула цього виду психоемоційного насильства має такий вигляд: «Я бачу тебе тільки тоді, коли ти робиш, що я кажу, якщо ти помиляєшся чи робиш інакше — тебе нема». І, можливо, ви домагаєтеся бажаного, проте чи не надто високу ціну платить дитина за ваш тимчасовий успіх?

Що відбувається з дитиною в такі хвилини

 

• Дитина до трирічного віку формує у своєму сценарії життя заборони: «Не будь, не будь належним, не відчувай». Вона відчуває жах, який пронизує все її тіло й залишається там на довгі роки, адже психологічно ігнорування з боку батьків — це смерть для дитини. Вона не знає, коли її побачать знову, і не розуміє, як виправити ситуацію. Для неї батьки пішли назавжди, а вона залишитьсь одна й загине, а отже, треба придумати щось для того, щоб вижити та не допустити подібної ситуації.

• Дитина віком 5–7 років зміцнюється у своїх сценарних заборонах, знемагає від почуття провини, страху знедоленості та почуття покинутості й усі свої дії та рішення формує, ґрунтуючись на бажанні уникнути цих негативних почуттів і станів.

• Підліток, якого виховували через ігнор і в будь-якій незрозумілій ситуації говорили «Посидь і подумай над своєю поведінкою», — уже твердо укріплений у комплексі покинутого й винного. Він або виявляє надмірну адаптивність, покірність та інфантильність, або мститься батькам, тікаючи з дому, влаштовуючи скандали та/або ігноруючи їх.

До чого це призводить у майбутньому

З дітей, які виросли в атмосфері байдужості й ігнорування, виростають дорослі, які не можуть вирішувати проблем, відстоювати себе та будувати стосунки. Вони вразливі в почутті провини, у різних страхах і будь-якими способами уникають близькості не тому, що не хочуть прийняття та любові, а тому, що вважають себе не гідними цього й бояться знову випробувати на собі жорстоке покарання під кодовою назвою «Такий ти мені не потрібен», або ж самі жорстоко карають людей, що оточують їх, намагаючись так само закрити хворобливі епізоди зі свого дитинства.

Чому дорослі роблять це зі своїми дітьми? Можливо, так поводилися з ними в їхньому далекому дитинстві, і тоді вони обіцяли собі, що ніколи не вчинять так, як їхні батьки, але, зіткнувшись із труднощами виховання, включились у звичний шаблон. І так, розуміючи глибоко в душі, що цим прирікають самі себе на емоційну самотність, вони знову й знову діють за наказом свого внутрішнього токсичного Батька/Матері: «З тобою спрацювало, пройде й тут».

Подібні способи впливу на дитину говорять і про те, що в батьків не вироблено навички вести переговори, наполягати на своєму, висловлювати свої почуття в певний момент. Немає знань про те, як задовольняти свої потреби в значущості й важливості, не вдаючись при цьому до ігнорування іншого.

І всьому цьому можна вчитися, проте перше, що потрібно зробити вже сьогодні, — це перестати включати ігнор і навмисно не бачити того, хто припустився помилки.

 

Що робити далі

 

Учіться вибудовувати домовленість зі своїми дітьми, пояснювати їм і навчати їх правилам поведінки, надавайте підтримку й будьте послідовними, не змінюйте своїх рішень і заохочуйте дітей за успіхи. Учіться підкріплювати позитивну поведінку, ставте чіткі терміни й конкретні завдання. І крок за кроком ви набудете свого батьківського авторитету, а значить, усунете особистий дефіцит значущості.

 

До форм емоційного насильства так само належить регулярне знецінення дитини на емоційному, інтелектуальному й фізичному рівнях; порівняння її з іншими та публічні приниження; невиконання обіцянок із боку батьків або ігнорування їхніх особистих бажань, потреб, думок, досягнень, емоцій; подвійні послання («Роби те, що я велю, а не те, що роблю я») і подвійні стандарти («Мені можна — тобі ні»).

 

Подібне ставлення з боку дорослих підкріплює в дитині думку про те, що вона неуспішна й невдаха, що її завдання полягає в тому, щоб бути цапом-відбувайлом, що її ідеї, почуття, думки неважливі. Отже, якщо вона не потрібна батькам, значить, не потрібна й нікому.

 

Люди, які виросли в атмосфері знецінення, не бачать своїх успіхів, а бачать на своєму життєвому шляху лише помилки, мотивують себе через мінус-заряд, тобто для того, щоб щось зробити, їм потрібно опустити себе на саме дно й тим самим «порадувати Батька/Матір», який/яка тільки й чекав/чекала від них промаху. Вони ревниві й заздрісні та у стосунках відчувають регулярний страх бути покинутими й знедоленими, конкурують і не вміють співпрацювати.

 

Невтручання та потурання

 

Непрямий дозвіл на насильство стосовно дитини та/або дозвіл на девіантну руйнівну поведінку. Часом ми дозволяємо собі залишатись осторонь і не втручатися в конфлікти, які не стосуються прямо нас. І, з одного боку, таким чином ми даємо можливість сторонам вирішити питання самостійно — це правильне рішення, але, з іншого боку, важливо чітко розуміти для себе, коли варто відійти вбік, а коли слід втрутитися та виступити мудрим суддею.

Коли двоє дітей б’ють одне одного через лопатку, ми можемо дати їм час розібратися самим і відстояти особисті межі. Однак, якщо для підтримки однієї зі сторін у конфлікт втручається дорослий, ми не можемо залишатися осторонь і залишати свою дитину без допомоги й захисту.

 

Коли дитячий конфлікт переходить межі норми й поведінки, коли одна дитина знущається над іншою, коли вашу дитину цькують у школі або роблять вигнанцем класу — ви не можете чекати, поки ситуація сама минеться, і не втручатися, не допомагати дитині вийти із цієї ситуації та зберегти себе.

 

Коли вчитель вступає з дитиною в конфлікт або дитина скаржиться вам на упереджене ставлення з боку педагога, ви не можете говорити, що вчитель завжди має рацію, і відмовляти дитині в допомозі, не проясняючи, що трапилося. Коли вам повідомляють, що ваша дитина провинилася, ви не можете карати дитину без прояснення ситуації з усіх боків.

 

Коли з дитиною відбувається щось, а ви залишаєтеся осторонь або відштовхуєте її за принципом «Якщо до тебе так ставляться, значить, є за що», своїм невтручанням ви даєте право на насильство стосовно вашої дитини, а значить, у майбутньому вона зіткнеться з тим, що провокуватиме подібне ставлення до себе, визнавши себе вічною жертвою. Або ж почне виявляти агресію стосовно слабших, тим самим намагаючись вирівняти свою життєву позицію та отримати емоційну сатисфакцію.

 

Потурання — це коли дитині можна все, коли батьки не перешкоджають поведінці дитини, що займається саморуйнуванням, коли заплющують очі на вживання алкоголю, наркотиків, порушення соціальних норм, часті конфлікти або інші негативні прояви на психологічному й емоційному рівнях.

Часом дуже хочеться скласти руки й зняти із себе відповідальність, сказати «Я тут ні до чого, і це не мої проблеми». Однак важливо пам’ятати, що, заплющуючи очі на подібне, ви даєте дитині право застосовувати насильство стосовно себе, а значить, руйнувати себе, свою систему за своєю тихою згодою.

 

Що батьки можуть дати дитині

 

Безумовну любов! Потрібно обходити негативні програми й розпорядження, допомагаючи дитині формувати здорову особистість; давати дозволи та не потурати деструктивним формам поведінки. Це так просто й так складно водночас, адже для цього треба попрощатися зі старими шаблонами виховання та наповнити себе новими адекватними знаннями. І все-таки бути зрілим дорослим — хороша перспектива для суспільства.

 

Я вірю в те, що у ваших сім’ях не вдаються до жодної форми насильницького виховання. Однак якщо так сталося, що, читаючи цю статтю, ви дізналися себе й усвідомили, що періодично зриваєтеся на жорстоке поводження з дитиною, пам’ятайте: у ваших силах усе виправити. Мета цієї статті не в тому, щоб знайти винних, а в тому, щоб допомогти усвідомити помилкові стратегії виховання та їх наслідки.

 

Важливо пам’ятати, що завдання батьків полягає в тому, щоб створити такі стосунки з дитиною, де вона зможе почуватися в безпеці, знати, що вдома на неї чекають, її люблять, приймають і що навіть якщо вона помилилась або зіткнулася з насильством поза домом, вона може прийти й прояснити все з батьками. Психологічна грамотність батьків, як і психологічний розвиток дитини, — два взаємопов’язані поняття. Однак варто пам’ятати, що в усьому потрібний баланс. Розвиваючи дитину психологічно, важливо співвідносити навантаження з її віком і пам’ятати про потреби її тіла: необхідний рівень фізичної активності й правильне харчування з урахуванням потреб організму та необхідних мікроелементів. Та сама нестача жирних кислот, таких як Омега-3 й Омега-6, може призвести до підвищеної агресії та гіперактивності. У той час як їхнє нормальне співвідношення в організмі дитини забезпечує стресостійкість стосовно зовнішніх факторів і щоденних навантажень. Часто діти самі звертають увагу батьків на ті чи інші потреби. І в цей момент найголовнішим завданням батьків є почути дитину.