“Якби ми не усиновили Кіру, Софійку та Мілану, не народився б Нестор!” Лілія та Микола Данилюки розповіли свою історію усиновлення (Частина 1)

Програма “Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству – ні!” продовжує знайомити користувачів порталу Sirotstvy.net один з одним, та розповідає дивовижні історії щасливого усиновлення.

Сім'я Данилюків із Нововолинська (Волинська область) завжди мріяла про усиновлення, але після того, як з’являться власні діти. Доля розсудила інакше: лише через 17 років, після того як Данилюки всиновили трьох дівчаток, з’явився біологічний синочок – Нестор. Зараз подружжя впевнені – якби вони не усиновили дівчаток, Господь не дарував би їм таку вимолену мрію – народити. Але почнемо з початку.

Мрія та реальність

«Мрія мати багато дітей була змалечку, але коли ми з чоловіком 7 років витратили на марне лікування, то замислилися про усиновлення, – згадує давні події усиновителька Лілія Данилюк. – Чоловік одразу погодився, він у всьому мене підтримує. Я не бачила власну родину без дітей, але не виходило. Це було справжнє горе, у яке я поринала все більше і більше. Купувала якісь дивні дитячі речі, робила шпильки з тваринками та квіточками… Наші батьки теж підтримали ідею про усиновлення. Отримавши від усіх благословення, ми почали готувати документи.

Тоді, у 2013 році інформації було дуже мало, анкети діток – тільки на вашому порталі Sirotstvy.net, який ми постійно переглядали і надихалися сподіваннями. Зібрати документи було важко, але згодом виявилося ‒ це ще “квіточки”. Найважче було – знайти дитину».

Пошук дитини

«У Волинській службі у справах дітей ми були тисячні на черзі, в Нововолинську – треті на усиновлення, – продовжує тато Микола Данилюк. – Діток у нашій області вкрай мало, а бажаючих – багато. До того ж ми хотіли маленьку, бо ще молоді, не мали власного досвіду і нам дуже хотілося натішитися малечею.

Дружина телефонувала в усі області, передивилася більш як 500 анкет дітей… Кіру ми побачили на порталі “Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!” у 2013 році. Вона перебувала в Дніпропетровській області, їй тоді було 2,5 роки. Коли служба відповіла, що ми можемо її відвідати, ми кинули все і швиденько приїхали».

Перше побачення

«На першому побаченні Кіруся спочатку розплакалася, – згадує Лілія Данилюк. – А ми навіть не знали, як її заспокоїти, що принести, – досвіду не було… Тому вихователі дитбудинку порадили купити щось солоденьке, але не тільки для неї, а для всіх у її групі, бо дівчинка категорично не хотіла залишати “своїх” і виходити в іншу кімнату для знайомства з якимись людьми.

Ми принесли цілу купу бананів, солодощів, і вже через декілька хвилин Кіруся нас називала “мої мама і тато”. Це було так до сліз моторошно… Ми закохалися в Кіру з першого погляду!

Єдине, нас помучили у службі, бо постійно вимагали довезти ще якісь документи. Це зараз ми вже знаємо, що саме потрібно, а тоді так намучилися з оформленням – не хочеться й згадувати.

Адаптація

Нарешті, ми забрали Кіру додому! Почалася адаптація, довелося побігати по лікарнях – у доні були діагностовані косоокість, відсталість та вади серця. Але все одно ми були щасливі і не могли натішитися! Господь зцілив доню, і зараз – все добре. Навіть дивно й згадувати минулі часи, бо вона в нас – відмінниця, навчається за програмою “Інтелект” у найкращій школі нашого міста! Ми дуже нею пишаємося!

Так, виховання і догляд – це велика праця, іноді важкувато, але у нас не було ані хвилини сумнівів, що ми все подолаємо, бо Кіра – НАША ДИТИНА! Вона і зараз схожа на мене, як дві краплиночки води! Коли доня пішла до школи, ми не думали більше ні про усиновлення, ні про можливість народити. Але Кіра вже з першого класу почала просити нас узяти сестричку…»

(Продовження читайте наступної п’ятниці)