Як подолати страх й жити далі, попри складнощі війни? Поради психолога Любові Лоріашвілі

Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» постійно отримує запитання від нашої аудиторії щодо нових викликів під час війни. Питання досить різні, і стосуються як роботи соціальних служб та можливостей прийняти дитину у свою родину, так і психологічних аспектів життя під час війни.

Цього разу ми з відомим психологом Київського міського центру соціальних служб Любов’ю Лоріашвілі торкнулися теми – як жити далі, долати внутрішній страх.

Коли щось робиш для інших – страх відступає

- Любов Семенівно, знаю, що ви теж пережили труднощі евакуації з Києва на початку війни, були за кордоном та стикалися з новими викликами. Де знаходили ресурс для продовження руху вперед?

- Мій ресурс – це моя родина; мій досвід; мої особисті щасливі дитячі спогади; те, що моя дитина зараз поруч зі мною! Єдине, що мене засмучувало – те, що я не вдома. Мені здавалося, якби зараз я була вдома- була б більш кориснішою та продуктивнішою. Коли ти робиш щось для інших – отримуєш неймовірне натхнення.

- Так, виявилося, що допомога іншим людям – майже єдине, що рятує від страху під час війни. Тобто ми звикли, що «треба дбати про себе», але коли бомби літають, це не працює. А ось допомога іншим – заспокоює. Чому так?

- Щоб допомогти людині, ти спочатку особисто собі повертаєш критичне мислення, ти контролюєш ситуацію. Переключаєшся, і це дійсно працює! Коли допомагаєш іншому, на фоні цієї людини ти маєш виглядати спокійніше, ти контролюєш свої емоції. 

Як жити далі?

- Війна перевернула догори ногами наші життєві принципи. Те, що ми вважали незмінним та постійним, зараз просто знесене нанівець. Відчуваєш, що більше немає бази, основи, фундаменту під ногами.

- Зараз у всіх відбувається переоцінка цінностей. Ми розуміємо, що після війни буде все по-іншому. Але! Далі – потрібно жити. Як?

1. «Все забути» неможливо, але потрібно трансформувати свій досвід. Наприклад, поїхати у мандрівку, яку довго відкладали. Купити сукню, про яку мріяли. Повернутися до батьків, яких роками чув тільки по телефону.

2. Пам’ятати про те, що було, але щоб ні про що не жалкувати. Щоб надалі жити так, аби не жалкувати про те, що не встиг зробити.

3. Це про те, що не потрібно відкладати на «потім». Ми маємо робити все те, що повертає нас до життя, до радості, до людей навколо!

- Розуміння того, що поряд знаходиться країна, яка завжди буде нести потенційну загрозу Україні для багатьох є дуже складним психологічним моментом. Ще більше ускладнює це питання факт того, що мешканці цієї країни живіть у суцільній дезінформації та намагаються нав’язати свою думку нам. Що можна порадити з цього питання?

- Це все пов’язано з нашим критичним мисленням і з загостреним відчуттям справедливості, яке характерно переважно для підлітків. А Україна - відносно молода держава. Україна є тим самим «підлітком». Тому, це має зараз такий всеохоплюючий ефект.

На жаль, ми не можемо не враховувати того факту, що існування України у складі радянського союзу призвело до створення тісних родинних, дружніх зв’язків із країною-агресором. І зараз, наш мозок просто відмовляється прираховувати всіх наших друзів, знайомих там до числа ворогів.

Ми намагаємося оминати тему війни при спілкуванні з ними, тому що це може нашкодити спілкуванню, та зіпсувати відносини. Але потрібно розуміти всю глибину цієї проблеми та чітко визначитися у своїй позиції.

Це про виявлення, наскільки люди відчувають кордони твоєї особистості. Чи вони відносяться з повагою? Чи хочуть панувати над нами? Коли спілкування завдає шкоди та болю, краще це припинити на певний час. Як відомо, іноді у відносинах корисно закрити двері та відчинити вікно, провітрити.