«Як ми всиновили двох діток, про яких я мріяла з дитинства» Історія усиновительки Оксани Димар

З львів’янкою Оксаною Димар програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» познайомилася на програмній Фейсбук-сторінці https://www.facebook.com/SirotstvyNet . Оксана привітала програму з 11-річчям порталу https://sirotstvy.net/ua/ такими словами: «Завдяки вам наша сім’я разом! Дякую!» Виявилося, що Оксана та Михайло Димарі знайшли двох своїх діточок на Форумі порталу «Сирітству - ні!»

«У 2012 році ваш портал був майже єдиним ресурсом для отримання інформації на тему усиновлення, – згадує Оксана. – Саме Форум порталу, де батьки обмінювалися досвідом і спогадами про відвідування дитячих закладів, допоміг нам знайти Ігоря та Ганнусю».

Від дитячої мрії до реалізації

«З мрією про усиновлення я народилася, – розповідає мама-усиновителька. – З самого дитинства я знала, що дітей треба всиновлювати. Я замучила маму питаннями, навіщо народжувати дітей, якщо вони вже є у дитбудинках? Так само і про тварин. Я не розуміла, навіщо їх купувати, якщо можна забрати з притулку для тварин? Коли ми почали зустрічатися з чоловіком, майже перше запитання на першому побаченні було: чи готовий він всиновлювати дітей? Він відповів, що готовий, у цьому немає проблем. Ми доволі швидко одружилися, і п’ять років готувалися до діток. Знайшли роботу, облаштовували квартиру, читали багато літератури. Не можу сказати, що я не думала народжувати власних діток, ні! Та коли замислювалася про народження, то завжди поверталася до теми всиновлення. До того ж я постійно «зависала» на відеороликах про діток-сиріт від Фонду Ріната Ахметова. Знайшла портал «Сирітству – ні!» і там прочитала, що саме потрібно робити, аби всиновити дитину».

Як ми оформлювали документи на усиновлення

«Документи ми оформили за місяць, це був 2012 рік. Взагалі все було дуже швидко. Коли ми отримали статус кандидата, то почали шукати дитину. Точніше хотіли взяти трьох одразу, але соцпрацівники порадили почати хоча б з двох. Якщо пізніше ми захочемо більше, вони нам допоможуть навіть прийомну сім’ю створити, де можна і п’ять взяти. І зараз згадую, як від тієї цифри у мого чоловіка округлилися очі. До речі, сьогодні ми дуже вдячні соцпрацівникам за цю пораду, бо і двох більш ніж достатньо!

Як ми шукали діток

«Спочатку зателефонували до міської служби у справах дітей Львова, але там нам сказали, що таких маленьких діток в них немає. Я дивилася анкети на сайті «Сирітству – ні!», телефонувала по службах, що вказані в анкетах, але чомусь усі вони чи вже були з кандидатами, чи то в когось повернулася мама або сестра і хоче забрати, чи ще щось. Ми особливо не розраховували, що дітки будуть здоровими, рожевих окулярів не було з цього приводу. Я зайшла на Форум порталу «Сирітству – ні!», написала там, що хочу всиновити двох діток. І одна з мам відповіла мені, що вона була недавно у Кропивницькому дитячому будинку, і там вони побачили двох маленьких діток одного та три рочки. До речі, ми досі дружимо з цією родиною. Вони теж усиновили двох! Ми зателефонували до Кропивницької служби у справах дітей, і нам підтвердили: таки є дітки, можна з ними побачитися. Це був жовтень 2012 року. У дитбудинку нас зустріла головна лікарка, дуже мудра і чуйна жінка. І взагалі, у всіх службах до нас ставилися з повагою та розумінням, сприяли у всьому. Ми не стикнулися з жодними зловживаннями».

Перше побачення з дітьми

«Ми вичитали, що треба купити якусь іграшку, щоб не приходити до дітей з порожніми руками. Купили брязкальце для Ігоря та м’яку іграшку – котика, для Ані. Нас привели у групу, де я вперше побачила Ігоря. Йому за день до того виповнився один рік. Я його як побачила – зразу подумала: «Це моя ляля». Він тоді ще такий малесенький був, сім кіло. Зовсім ще не ходив. Коли ми прийшли, він спав. Ми пішли до Ганнусі. На мене вона якось не зреагувала, а ось до чоловіка швидко пішла. З іграшкою ми не вгадали, бо Ганнуся полюбляла ляльку та коляску, і наш м’який котик її взагалі не зацікавив. Поки у дітей була перерва на обід та сон, ми з чоловіком гуляли парком, дивилися на інші сім’ї з дітками та дійшли висновку: ні, наші Ігор та Аня найкращі! Того ж дня ми вирішили – забираємо».

Очікування

«Але виявилося, що не все так просто. Потрібно було їхати кудись в смт, щоб поновити їм свідоцтва про народження. І хоча ми взагалі не знали, де це, але все якось владналося, і документи ми поновили. Єдине, ми хотіли приїхати у Кропивницький на один день, а застрягли там майже на тиждень. Потім ще на декілька тижнів приїхали, зняли квартиру, очікуючи суду, і щодня бачилися з дітьми. Ми не могли вже без них. У листопаді нам дозволили нарешті забрати їх додому. Але по дорозі до Львову з нами трапилося те, чого ми не очікували…»

(Продовження читайте наступної п’ятниці)