«Я вила, як звір, коли побачила свій дім після окупантів»: художниця Євгенія Гапчинська довірила історію Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова

Українська художниця Євгенія Гапчинська до початку війни мала своє затишне місце сили, мрій та натхнення — будиночок на Київщині. Поки чоловік Євгенії захищав країну, а вона з донькою та сином перебувала в евакуації, окупанти розграбували та понівечили дім їхнього щастя...

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік художниці став до лав ЗСУ. Євгенія вирішила їхати до Києва із дітьми, оскільки в будинку, де вони жили, не було укриття та запасів їжі. У столиці швидко стало зрозуміло, що все серйозно. Сусіди приходили прощатися, але Євгенії не було, до кого їхати. Тож вона залишилася, спостерігаючи, як пустішає місто.

«Ми ховалися в метро, у бомбосховищі. Потім син вже не хотів одягатися та йти, у нього були істерики. Ми почали спати у тамбурі. Я відчувала сильний страх, який по жилах і по животу ходив хвилями. Ніби великий чорний щур», — згадує Євгенія. 

11 березня родина пішла на вокзал. Вони пропустили дванадцять потягів — не змогли зайти через натовп. З Києва до Львова їхали майже добу, у натовпі, у темряві. Знайшли лише дуже дорогу кімнату в готелі. За тиждень Євгенії зателефонували знайомі з Німеччини та запросили до себе. Цей шлях був ще складнішим, адже доводилося годинами чекати на потяги, сидячи та лежачи прямо на холодних платформах. Художниця підкреслює: жалітися не хоче, але було дійсно непросто.

Перше відео зі свого будинку вона побачила 7 квітня. Усе в її світлому, затишному домі, було вщент розбито та понівечено. Усе, що змогли, окупанти вирвали та вкрали. Інше обстріляли: вікна, стіни, стелі, вбудовані меблі... Із сейфу забрали велику суму грошей, які важко дісталися родині та були відкладені на мрію. Та найгірші відчуття були, коли Євгенія приїхала.

«У мене підкосилися ноги. Я вила, як звір, голосно... Було відчуття, наче сатана пронісся і полетів далі. Я любила дім. Це був мій затишок, мій прихисток. Я малювала там у саду. Любила сидіти вночі і слухати, як змінюються пори року, як пахне осінь, як ходять їжаки...», — розповідає художниця.

Євгенія зізнається: попри все, зараз вона має дещо більше, ніж віру. Має знання, що з пережитих люті та болю Україна вже виходить на світло. Раніше вона не розуміла, чому чоловік надсилає їй із зони бойових дій фото кошенят, лелек, квіти та нічні зорі. Тепер усвідомила, що це не просто романтика.

«Наші бійці стоять задля того, щоби ми тут раділи ранковому сонцю. Заради цієї миті радості вони ладні покласти свої життя. Ми повинні це цінувати, усвідомити і бути щасливими назло ворогам», — каже вона. Дивіться та слухайте її історію тут bit.ly/3dqfaOB

Свою історію Євгенія Гапчинська довірила Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова — це наймасштабніший у світі архів історій мирних мешканців України, які постраждали від війни. Архів Музею налічує вже понад 30 000 історій.

Кожна історія важлива. Розкажіть свою! Поділитися історією можна так:
— напишіть вашу історію на власній Facebook-сторінці з хештегами #Голоси_Мирних #розкажіть_свою_історію та запросіть друзів долучитися;
— скористайтеся чат-ботом @civilvoicesmuseum_bot у Telegram;
— відвідайте портал Музею та натисніть «Розповісти історію» праворуч зверху;
— зателефонуйте на безкоштовну гарячу лінію 0 (800) 509 001.