Вірус «стокгольмського синдрому» як феномен сьогоднішньої реальності
На конференції «Війна і мир: народження нових цінностей», яка проходить 4-5 червня в Києві, координатор Психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Альона Лук'янчук розповіла про те, що відбувається зараз із населенням України на тлі війни і чого потрібно побоюватися в майбутньому.
У перший день роботи конференції головну увагу було приділено діткам, які навіч бачили війну. Треба зазначити, що цільова група Психологічної служби Гуманітарного штабу Ахметова, це якраз сім'ї з обох боків лінії зіткнення, котрі постраждалі від військових дій, і насамперед, звичайно ж, діти.
За десять місяців роботи Психологічна служба вже допомогла 15 тисячам дітей і 2 тисячам дорослих. У половини діток є ознаки травматизації — це як діти-переселенці, так і ті, хто залишився в зоні АТО. 25% дітей мають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), який виявляється емоційними, соматичними порушеннями, відхиленнями у здоров’ї. Війна торкнулася всіх, у деяких дітей загинули батьки, 5% фізично постраждали під час бойових дій, діставши поранення різного ступеня тяжкості.
«Я пам’ятаю першу дитину, яку побачила в маріупольській лікарні, у якої була ампутована нога. При тому, що я давно працюю з психологічними травмами, це важко для розуміння. Діти не мають через це проходити, не мають у цьому брати участь, але, на жаль, вони беруть», — говорить Альона Лук’янчук.
Долі дорослих не менш трагічні, ніж дитячі. Є у психотерапевтів такий термін, як набута безпорадність. Вона позбавляє нас можливості активних дій у разі непередбачуваного агресивного зовнішнього середовища. Деякі люди, які залишаються у прифронтовій зоні, а особливо в зоні АТО, на сьогодні демонструють феномен набутої безпорадності. Тому з психологічного погляду абсолютно зрозуміло, чому вони не їдуть звідти, залишаються в обстрілюваних районах, подовгу живуть із дітьми в бомбосховищах. Шкода, що з Києва це бачать зовсім інакше.
«Ще дуже важливий нюанс, на який треба звернути увагу, — в усіх громадян України, а не тільки в жителів АТО, відбулися зміни на когнітивному рівні, — продовжує Альона Лук’янчук. — Ми всі втомилися, довго перебуваємо в напрузі. Наша психіка так влаштована, що довго виносити напругу ми не можемо. Війна — це ситуація розщеплення — є «добрі» і є «погані», і ми обов’язково приєднуємося до якоїсь сторони. І тут виявляється феномен «стокгольмського синдрому». Він був уперше зафіксований 1973 року, коли терористи захопили заручників і довго знущалися над ними. Коли заручників звільнили, то жертви насильства відмовлялися давати свідчення й демонстрували прихильність до своїх агресорів. Для жителів зони АТО характерним є прояв «стокгольмського синдрому». І більше того, ми з вами теж його демонструємо, подобається вам це чи ні. Те, що ми маємо на сьогодні, нам не подобається, але ми терпимо й мовчимо. І також є заручниками ситуації війни. Неможливо постійно перебуває в невизначеності, коли незрозуміло, хто має рацію, а хто винен. Всі вже забули, хто перший почав, і приєднуються до тих, хто ближче. І це буде тільки гіршати».
За словами Альони Лук’янчук, у психологів є й таке поняття — трикутник Карпмана (три кути: жертва-переслідувач-рятувальник — авт.). Воєнна тема настільки сильна, що викликає в усіх нас розщеплення особистості. «Зараз ми з вами рятувальники, є агресори, є жертви. Але ви не спокушайтеся, ми всі ходимо у цьому трикутнику. Коли гинуть близькі та страждають діти — у нас з’являється лють, ми хочемо активних дій і стаємо агресорами. Коли перебуваємо в зоні обстрілу — ми жертви. Коли вибираємося звідти й допомагаємо іншим — ми рятувальники», — розповідає координатор Психологічної служби Штабу.
Потрібно визнати відверто, зараз обидві сторони конфлікту говорять мовою ненависті. А для примирення потрібно зупинити війну в голові кожного з нас. Потрібно згадати, що ми насамперед люди. Толерантному суспільству невідоме слово ненависть. Тому що безпека в суспільстві характеризується тим, як суспільство приймає слабких. Натомість у нас навіть публічні люди закликають розстріляти неугодних. У таких умовах, як зазначають психологи, зростання числа ПТСР у всіх жителів України буде тільки зростати. Країни, які пережили війну, крім ПТСР через 5–7 років демонструють зростання суїцидів, випадків асоціальної поведінки. І звідси напрошується абсолютно природний висновок, психологічна допомога зараз має стати домінантою для нашого суспільства. І роль держави, щоб ця необхідність стала реальністю, велика, як ніколи. Чи не пора, нарешті, прислухатися до професійних психологів, поки ще не пізно!
Нагадаємо, Психологічна служба Гуманітарного штабу Ріната Ахметова працює із серпня 2014 року. У травні 2015 року завершилося навчання Гуманітарного штабу Ріната Ахметова з курсу «Травма війни» з підготовки 250 кризових психологів. Найкращі фахівці світу впродовж cеми місяців проводили для них майстер-класи. Серед викладачів — творець Інституту розвитку сімейного влаштування Людмила Петрановська, ізраїльський фахівець із роботи з психотравмою Олександр Гершанов, професор Міжнародного університету «Дубна» Олександр Венгер, засновник Українського інституту КПТ Олег Романчук, координатор Психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Альна Лук’янчук, гештальт-терапевт Олена Коссе.
На сьогодні психологи Гуманітарного штабу проводять групові заняття, сімейне консультування, ведуть роботу у школах. У Києві, Донецьку, Маріуполі та під Дніпропетровськом працюють Центри психологічної підтримки. У червні стартує новий проект «Мобільні групи психологів». На території Донецької та Луганської області працюватимуть п’ять мобільних груп. Завдання проекту — діагностувати максимальну кількість дітей Донбасу й тим, кому це дійсно необхідно, — надати психологічну допомогу.
