Валерія Зарецька: «Нам радили кидати цей «тягар» і тікати»

«Та кидайте ви цей тягар і тікайте!» – навіть такі слова довелося почути від, здавалося б, близьких людей батькам-вихователям дитячого будинку сімейного типу Валерії та Олексію Зарецьким, які змушені були втекти з Донецька з десятьма дітьми, вісім із яких – прийомні. Звичайно, «тягар» подружжя кидати не збиралися, та й «тягарем» їх не вважає, хоч як було важко на новому місці, куди вони вимушено перебралися з Донецька.

«Якби ми залишилися, то не вижили б»

«Добре, що ви не повернулися», – сказала Лері Зарецькій сусідка, вказуючи на повністю згорілий другий поверх колись шикарного будинку, подарованого Зарецьким у листопаді 2012 року тодішнім тренером ФК «Шахтар» Мірча Луческу й облаштованого Фондом Ріната Ахметова. Але пожила в ньому сім’я зовсім недовго. 26 травня 2014 року район біля гіпермаркету «Метро», недалеко від донецького аеропорту, де стоїть будинок Зарецьких, потрапив під перше ж бомбардування. Тиждень просидівши під обстрілами, Валерія з одним чемоданом і дітьми сіла в потяг (вони тоді ще ходили з Донецька), а чоловік поїхав слідом за ними на машині.

– Уже починалася війна, а Олексій тільки люстри розвішував, облаштовувалися ми поступово, – Валерія Зарецька ковтає сльози. – Дивлячись на згорілий другий поверх нашого будинку, я не могла не погодитися із сусідкою: якби ми залишилися, то не вижили б. Я їхала з дітьми в потязі й боялася, що більше не побачу Олексія. Йшов обстріл. Потім дізналася, що снаряди падали прямо поруч із його машиною, він дивом дістався.

Речі й дивом уцілілу побутову техніку з Донецька привозили в кілька етапів. 28 серпня сім’я покинула місто остаточно, а 13 жовтня 2014 року в будинок влучив снаряд і другий поверх згорів повністю. Валерія та її чоловік свого часу закінчили консерваторію: чоловік грав на валторні, вона – на скрипці. Інструменти згоріли. Але деяка техніка дивом вціліла на першому поверсі, і її вони змогли ще забрати… На новому місці раділи кожній речі, яку вдалося привезти з Донецька, тому що тут доводиться все купувати самим.

Спочатку Зарецьких разом з іншими дитячими будинками сімейного типу в Запоріжжі Фонд Ріната Ахметова розмістив у літньому таборі на Хортиці. Потім вони заледве знайшли житло в Запоріжжі. Квартиру сім’ї переселенців з 12 осіб, зрозуміло, ніхто здавати не поспішав. Знайшлася лише одна на все місто жінка-вірянка, яка прийняла їх, таких орендарів. Діти пішли в школу вже в Запоріжжі.

Вкладати в ремонт будівлі колишнього дитячого садка, куди їх поселили, подружжя побоюється, тому що не знає, чи залишать їх у цьому приміщенні.

– То обіцяли віддати нам половину другого поверху, що над тією половиною першого, яку нам виділили для проживання, – розповідає Валерія. – Тепер кажуть, щоб ми займали перший поверх. Але над тією частиною, яка не була зайнята, тече дах, сиріє стіна… Попередній мер міста, Олександр Сін, обіцяв закінчити ремонт у жовтні минулого року. Тут же проживає ще одна прийомна сім’я вимушених переселенців. Але мер змінився – і все застопорилося.

Я сиділа на сайті «Сирітству – ні!» годинами і плакала над історіями дітей

Ідею Зарецьких дати сім’ю сиротам підтримали далеко не всі їхні рідні та близькі. Навіщо, мовляв, вам чужі діти, якщо є свої, якщо ви успішні? А Валерія й Олексій були успішними. Олексій працював у комерційній фірмі, Валерія – в агентстві нерухомості. У Валерії була дочка від першого шлюбу, а ось у шлюбі з Олексієм спільні дітки довго не з’являлися. Але потім у них народився син, а потім ще й дочка.

– Але я відчувала, що мені однаково чогось бракує, – згадує Валерія. – Я звернулася до Бога. Молилася й почула: «Діти». Я кажу: «Господи, та в мене діти є». А однаково чую: «Діти». Моїй доньці було 20, вона вже вчилася в інституті, синові – дев’ять, молодшій – два рочки, коли я почала щодня читати історії сиріт. Я сиділа на порталі «Сирітству – ні!» годинами і плакала над історіями дітей. У першої нашої прийомної дитини я була вже… п’ятою мамою.

Дівчинка-мулатка, яка прийшла в сім’ю Зарецьких у 2011 році, народилася в тюрмі в дуже юної мами, яка сама виховувалася в інтернаті – її мама, бабуся Олени, усіх своїх трьох дітей здала в інтернат. Коли маму дитини звільнили, рідня не прийняла її з дочкою. І мама, поживши якийсь час у… робочому вагончику зі сторожем, набагато старшим за неї, втекла, а Оленка залишилася у вагончику. Сторож водив у вагончик жінок, дитина ревнувала і навчилася «мам»… виживати! У школу дитина майже не ходила. Коли Зарецькі взяли її в сім’ю, дівчинка, яка в п’ятому класі мала вже була розв’язувати приклади з дробом, на пальцях рахувала і вірила, що її забере той самий «тато» – сторож. Він до останнього їй це обіцяв, сказавши: «Поживи в Зарецьких, я тебе потім заберу». Повірити в те, що він не забере, бо не хоче, та й нікуди, дівчинка довго не могла. Але довелося. Прийомні батьки і з цим впоралися.

За рік, Зарецькі взяли ще трьох діток. Шестирічний братик і дві його молодші сестрички виховувалися в різних дитбудинках під різними прізвищами. І, коли Зарецькі за ними прийшли, адміністрація установ заявила їм, що вони вже створили цим дітям анкети для міжнародних усиновителів: «Діти в нас добрі, і їм потрібні добрі батьки. Не такі як ви! Вони в нас тут червону ікру їсти не хочуть! Ви живете в трикімнатній квартирі, й у вас там вже купа дітей». Довелося майбутнім прийомним батькам усе у квартирі перебудовувати, звільняючи простір для дітей, консультуватися у Фонді Ріната Ахметова, адже Зарецьким сказали, що для молодшої, у якої проблеми із серцем, нібито потрібна окрема кімната. Виявилося, не потрібна – немає такого в законі.

– Коли ми їх забирали, діти до нас просто летіли! «Мамо, ти не уявляєш, як нам усі діти заздрили, коли ти приносила нам що-небудь! Нам весь час їсти хотілося, а смачненького взагалі нічого не давали». І жодної червоної ікри діти не бачили, – згадує Валерія. – А в молодшої виявилися проблеми не тільки із серцем. Дівчинка весь час просилася на ручки, тому що вона ходити до пуття не навчилася, бо її маму, крім випивки, нічого не цікавило, а жила вона в замкнутому просторі – у якомусь сарайчику пункту приймання металобрухту, де стояв один тапчан, на якому всі й спали. Ходити було ніде…

А дві сестри, які осиротілі незадовго до війни, з’явилися в сім’ї з легкої руки служби в справах дітей. «Ті троє діток, яких ви хочете взяти, давно в інтернаті, а ці там ще не були. Потім тих візьмете», – сказали в службі в справах дітей. Старшій дівчинці було вже 17, молодшій – 10 років. Після смерті мами дівчаток молодша жила фактично вдома у своєї вчительки, а старша – у своєї хрещеної матері. Вітчим, гіркий п’яниця, бив старшу дівчинку. Залишати з ним дітей ніхто не збирався. Старша сестра була молодшою замість мами, і її довелося ще умовляти йти в сім’ю. «Я вже велика, у мене є кімнатка. Може, ми вже самі проживемо?» – міркувала дівчина. «А що буде з твоєю сестрою, якій сьогодні тільки десять і в неї проблеми зі здоров’ям? Їй потрібна операція, ти маєш будеш бути її мамою ще мінімум десять років», – пояснювала їй Валерія. І дівчинка погодилася. Останніх трьох дітлахів подружжя взяло вже влітку 2012 року.

Коли діти розправили крила

Ніхто з дітей не пошкодував про те, що прийшов у сім’ю Зарецьких – вони розправили крила.

– Побачивши, як 17-річна Олена, яка відразу до нас йти не хотіла, спілкується з дітками, я порадила їй вступати на логопеда. Дитина вступила, і ми подарували їй путівку до Чехії – могли собі тоді це дозволити. Майбутня професія їй дуже подобається. Її молодшу сестру ми прооперували. Попри те, що всі вони побачили війну, на те, що на новому місці в нас непростий побут, а батькові доводиться важко працювати, діти з нами. І вони нам зовсім не тягар! – каже Валерія.

– Ми готувалися до того, що в нас будуть ще діти, відчували в собі потенціал, – міркує Валерія. – Але там був дім, наш дім. А тут усі наші пориви стримує невідомість. Туманне майбутнє, особливо в плані даху над головою, «приземляють».

– Половину вікон, які нам оплатив і привіз колишній тренер команди «Шахтар» Мірча Луческу, ми так і не поставили, тому що не знаємо, куди нам, врешті-решт, заселятися: у крило на другому поверсі або розташовуватися на першому, – міркує Валерія. – Ми почуваємося сам-на-сам зі своєю бідою, ніби в чистому полі.

Коли до Зарецьких у Запоріжжі приїжджав Мірча Луческу і гравці клубу «Шахтар», про що ми писали рік тому, у них була надія, що вони зможуть спокійно облаштуватися на новому місці і продовжувати розвивати дітей. Всі їхні діти танцюють, співають, відвідують спортивні гуртки… Але поки це не так. Але ж для великої родини найголовніше – знати, де буде той кут, де вони можуть звити своє гніздо…

ДЖЕРЕЛО