Усиновителі Максим та Євгенія Сєнцови (Чернігів): «Чесно кажучи, ми були готові до того, що почнеться війна, але не знали - коли...»

З родиною усиновителів Максима та Євгенії Сєнцових із Чернігова програма «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!» знайома вже кілька років. Вони усиновили трьох дівчаток, фото яких були розміщені на нашому порталі.

Початок історії усиновлення Сєнцовими трьох дівчат ‒ дивіться Тут.

З початку війни родина змушена була евакуюватися з Чернігова, але разом з тим встигла взяти ще одну дитину до себе в родину.

Як вдалося виїхати з Чернігова, який з початку війни нещадно обстрілював ворог, Максим та Євгенія розповіли в інтерв’ю фахівцю програми «Рінат Ахметов ‒ Дітям. Сирітству ‒ ні!».

Ви вірили, що почнеться війна? Якось готувалися до неї?

Максим: Чесно кажучи, я був готовий до того, що почнеться війна. Десь із кінця січня у мене щодня в машині був заправлений повний бак і заготовлені три каністри з паливом у багажнику. Також були зібрані усі можливі документи, речі першої необхідності, щоб можна було швиденько покласти у валізи та поїхати.

Євгенія: Я довго пакувала ліки, вагалася, що брати, а що ні. І дійсно, як це зазвичай буває, в евакуації чогось не вистачило.

Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?

Максим: Ми прокинулися, як звичайно, близько 8-ї ранку. У новинах уже сипалася тривожна інформація, до того ж дзвонили друзі, мама. Усе говорило про початок війни. Коли вийшов у магазин ‒ був шокований: величезні черги, люди штурмують банкомати. Поки простояв у черзі в магазині, крім води, там вже нічого й не залишилося. Перш за все забрав маму до нас, вона живе біля військової частини, що було вкрай небезпечно. До речі, мама гадала, що це буде ненадовго, постріляють і перестануть, що вони нас просто лякають.

Євгенія: У той день ми не поїхали, були вдома. Слухали новини, чули вибухи за вікном. Навіть намагалися якийсь фільм дивитися, щоб не так було страшно, бо незрозуміло, чи це вибухи за вікном, чи з екрану. Ту ніч ми не спали.

Як діти сприйняли війну?

Максим: Стійко сприйняли, відповідно до свого віку.

Євгенія: Старший навіть допомагав мені складати аптечку, перевіряв, чи є все необхідне. Він кілька років поспіль був у патріотичному таборі, де його навчили, як рану перев’язувати, як надати першу допомогу.

Максим: Вибухів діти не бачили, але чули сирени. Навіть встигли посидіти у ванні під час повітряної тривоги. Коли виїжджали, сирени вили постійно. Це зараз ми вже звикли, а тоді сирени дуже лякали ‒ і не тільки дітей, але й нас. Наступного ранку вирішили виїжджати.

Як вдалося виїхати, адже Чернігів був під постійними обстрілами?

Максим: Ми виїхали 25-го з самого ранку, коли все ще тільки починалося. Було дуже страшно, адже до нас вже доходили чутки про бої то тут, то там. Були навіть чутки, що ворог вже під самим Черніговом і Київська траса заблокована. Тож ми поїхали в об’їзд. На найближчому блокпосту розпитали дорогу і вже орієнтувалися по ній. По дорозі бачили, як окопувалися наші танки.

Евакуація у Дрогобич

Максим: Перед війною ми домовлялися з друзями: якщо війна, то веземо родини у Дрогобич до інших друзів. Але по факту доїхала тільки наша родина. Хтось взагалі відмовився їхати, хтось зупинився раніше, хтось поїхав за кордон. Зазвичай дорога до Дрогобича десь годин 10 від Чернігова. Але тоді ми їхали 37 годин. Причому я тільки пів години встиг поспати, а так перебував постійно за кермом. Було дуже холодно, тому двигун у машині майже не глушили, щоб тепло було.

Євгенія: Дорога була дуже довгою, діти ніколи стільки в машині не їздили. Тому, звичайно, десь вже ближче до Дрогобича почали нити: «А скільки ще їхати?»

Максим: Був момент під Тернополем діти вже не витримували цього очікування, почали переговорюватися, щось там між собою виясняти. То я вже не витримав і попередив ‒ хто буде гомоніти, вийде з машини та піде пішки. А вони у відповідь як загомонять: «То усі разом підемо!» Що робити? Відкрив двері, вони вийшли і пішли пішки вздовж колони машин.

Євгенія: Машини майже не їхали через тягнучку, тому діти йшли швидше, ніж ми їхали. Але витримали вони недовго.

Максим: Метрів 200 пройшли, розім’ялися і повернулися до машини. Більше ніхто не страйкував. Двигун у заторах закипав, тому періодично виїжджали з колони на узбіччя, щоб взад-вперед проїхатися хоч трошки, і поверталися на своє місце. Нахаб швидко ставили на місце. Хто намагався без черги проїхати, швидко блокували. Бо всі поспішали, всім було страшно.

У Дрогобичі. Адаптація до життя в евакуації

Максим: У Дрогобичі нас було 17 людей в одній квартирі. Витримали так два дні й вирішили орендувати квартиру. Коли орендарі дізналися, скільки у нас дітей і звідки ми, то скасували оплату. Доводилося їх ще вмовляти взяти гроші. І так кожного місяця: вони відмовлялися від грошей, а ми все одно платили.

Євгенія: Молодші просилися назад у свій дитсадочок, питали, чи все гаразд з вихователями? До речі, старші теж питали про вчителів, нервувалися через них та однокласників. Але розуміли, що сюди ми приїхали не заради відпочинку, а через війну і додому поки повернутися не можемо.

Повернення додому

Євгенія: Ми прожили у Дрогобичі 3,5 місяці. І хоча люди до нас дуже добре ставилися, дітей ми влаштували до школи, але все одно я страшенно сумувала. Домовилася з чоловіком: як тільки діти завершать навчання у школі, ми повернемося додому. Але коли прийшов червень і діти отримали атестати, Максим засумнівався ‒ чи безпечно повертатися? Адже Чернігівську область періодично обстрілюють… Але я просто більше не витримувала, вже й терпець увірвався. Мама Максима теж підливала масла у вогонь ‒ хотіла повернутися.

Максим: Так, Женя була дуже категоричною: «Якщо не повезеш, я візьму квитки на потяг і повернуся». Мама теж… То я просто зрозумів ‒ суперечки ні до чого. Вирішили повертатися на свій страх і ризик…

(Про те, як родині Сєнцових вдалося взяти ще одну сироту й повернутися додому в Чернігів, читайте у наступній публікації)