«Усиновила дитину лише з четвертої спроби, і щаслива тим, що не здалася!» Історія усиновительки Вікторії Стрільчик
Вікторія Стрільчик усиновила свою Алінку у січні 2008 року, коли ще не було такого зручного порталу sirotstvy.net , не було анкет і на сайті Мінсоцполітики. Тоді усиновителі шукали діток різними шляхами, часто долаючи опір і різні труднощі. Історія, яку розповіла нам Вікторія Стрільчик, схожа на дивовижний роман,тому ми вирішили розділити його на дві частини, та занурити читачів у дивовижне життя неймовірної жінки.
Про Вікторію
Вікторія Стрільчик – мама трьох синів. Старшому - 36 років (син чоловіка від першого шлюбу), середньому - 31, молодшому – 14. Здавалося, навіщо ще усиновлення? Але, як кажуть, то люди, в чиїх серцях дуже багато любові, якою вони не можуть не ділитися. Кожен вирішує особисто, на що і кому дарувати цю любов. Вікторія вирішила дарувати усім дітям.
Багато років разом із своїми старшими синами Вікторія була волонтеркою у дитячих лікарнях, будинках маляти. Згодом сини так і скажуть мамі: «Ми так і думали, що рано чи пізно ти вирішиш когось з цих діток усиновити. І коли це сталося, то не було для нас дивом, ми просто чекали».
Перша спроба усиновлення
«Так, спочатку яскравого бажання усиновити дитину в мене не було, все траплялося поступово, – згадує Вікторія Стрільчик. – Удома, в Черкасах я багато років була волонтеркою. В будинку маляти я познайомилася з близнюками, яких дуже-дуже полюбила. Коли їх перевели в інтернатний заклад, спілкування припинилося. Дозвіл на відвідування близнюків мені не давали. Навіть забороняли туди заходити! Ось за таких обставин я вперше серйозно замислилася над тим, щоб їх усиновити. Мої рідні – і чоловік, і синочки – погодилися. Вони чекали на щось подібне. Але поки ми оформлювали документи, близнюків усиновили батьки з Італії».
Друга спроба усиновлення
«Я продовжувала волонтерити, і мої колеги постійно ділилися світлинами діток, яких вони бачили у закладах. Одну світлину я виділила окремо. На ній був маленький смаглявий хлопчик, циганчатко, одного віку з моїм молодшим, Данею. Але поки я завершила оформлення документів, Ваню забрала інша мама, з Харкова. Так я вдруге не встигла, навіть вже маючи усі документи. До речі, ми з мамою Вані досі спілкуємося, зараз здебільше Фейсбуком».
Третя спроба усиновлення
«Тоді ще не було такого зручного для користування порталу, як ваш sirotstvy.net. Волонтери просто обмінювалися світлинами, які могли зробити. Так мене сповістили, що в одній з лікарень лежить дитина жебраків. Мені дали згоду центру опіки, але за три дні до опікунської ради несподівано знайшлася рідна мати дитини. Так і третя спроба виявилася марною. Після того я сказала собі: «Досить! Якщо тричі не вдалося, то мабуть, усиновлення – не моє». Але мої друзі не здавалися та знову розказали про смагляву дівчинку (їй було лише два місяці) у 10-й лікарні м. Києва, до неї геть ніхто не ходив. Спочатку я відмовилась, але постійно мимоволі поверталася до цієї дівчинки у своїх думках. Нарешті вирішила поїхати в цю лікарню».
Зустріч з Алінкою-Ангеліною
Ангеліна – так її назвали акушерки – дуже швидко пішла до мене. Я відчула: ось вона МОЯ! Тому вирішила не гаяти часу. Пішла до завідуючої відділення, показала свої документи на усиновлення і сказала, що хочу її забрати до себе.
Перше запитання, яке вона мені поставила: «Що, ваш чоловік афроамериканець?» – «Ні, а що?» – «А тоді навіщо вам темношкіра дівчинка?» Я навіть не знала, що відповісти на це дивне запитання, адже питання кольору шкіри для мене ніколи не виникало. Мені полюбилася доня такою, яка вона є.
Треба сказати, що цього разу все пройшло дуже швидко. Печерська служба у справах дітей Києва допомагала мені в усьому. І через два тижні доня була вже в нас вдома. При оформленні документів ми скоротили ім’я, назвали Аліною. Але при хрещенні вона отримала своє попереднє ім’я – Ангеліна.
(Продовження наступної п’ятниці)
