Усна історія як головне джерело правди: у рамках «Форуму усної історії України» у Києві відбулася панельна дискусія «Коли досвіди стають знанням»

Перша панельна дискусія «Форуму усної історії України», який було проведено у Києві 10 жовтня за ініціативи Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова, була присвячена усній історії як головному джерелу правди. У рамках дискусії «Коли досвіди стають знанням» йшлося про трансформацію задокументованих досвідів війни у знання про війну і те, як згодом це знання стає підвалинами для пам’ятання про неї.

Спікерка Гелінада Грінченко — докторка історичних наук, голова Української асоціації усної історії — говорила про виклики, з якими усна історія стикається сьогодні. На її думку, найголовнішим є дотримання дослідницької етики при збиранні та використанні свідчень:

«Є три питання, які б я радила нам ставити самим до себе. Чому я це роблю і які ресурси маю? Хто я такий, чи маю я право загалом говорити від імені оповідача? Чому мої оповідачі повинні ділитися зі мною своїм досвідом?»

Антон Дробович — спеціаліст з історичної пам’яті, голова Інституту національної пам’яті — виділив чотири форми фіксації усного досвіду: усна історія як наукова дисципліна, журналістика та журналістські розслідування, юстиція — збирання свідчень відповідно до процесуального законодавства, мистецтво у дуже широкому сенсі:

«Пам’ять ніколи не є об’єктивною на сто відсотків. Методи, якими ми працюємо з пам’яттю, відбираючи свідчення, в усіх цих чотирьох сферах, направлені на мінімізацію суб’єктивності, випадковості, емоційності пам’яті».

Олена Добржанська — кандидатка політичних наук, доцентка, проректорка з науково-педагогічної роботи КНУ імені Т. Г. Шевченка — зазначила, що легітимізація усної історії можлива тільки в демократичному суспільстві, і поставила питання: що саме стане державним наративом за результатами війни?

«Держава завжди формує наратив переможця. Те, з чого формуватиметься державний наратив України, залежатимете і від того, чим закінчиться ця війна для рф. Чи все ж таки візьме вона відповідальність за злочини, які вона вчинила. Тоді ми виступатимемо зі своїм переможним наративом, а росія зазнає краху зі своїми старими наративами».

Ольга Опаленко — керівниця відділу доказів громадської організації Truth Hounds, що збирає докази воєнних злочинів та серйозних порушень прав людини в контексті війни в Україні — говорила, зокрема, про важливість принципу «не нашкодь» у збиранні свідчень.

«Усі наші дії спрямовані на те, щоб побудувати комфортне середовище, де свідок міг би почати долати свою травму. У кінці кожного інтерв’ю ми перечитуємо текст, записаний нами, свідкам від першої особи. Упевнені, що така практика дозволяє почати долати свою травму».

Агата Татаренко — керівниця Вишеградської групи Інституту Центральної Європи у Любліні — підкреслила унікальність ситуації в Україні, коли свідчення про війну збираються безпосередньо під час подій, які переживає людина, і важливість того, хто і як використає історії.

«У росії ми можемо спостерігати небезпечні приклади використання особистих життєвих історій для створення своєї історії пам’яті. Уся карта задокументованих історій, які являють собою усну історію, побудовану на колективної пам’яті певних подій, залежить від того, як ці свідчення будуть використані і де».

Модераторка Наталія Кривда — докторка філософії, дослідниця культури, професорка кафедри української філософії та культури КНУ ім. Т. Г. Шевченка — завершила дискусію цитатою історика Ернеста Ренана:

«У пам’яті спільноти зберігається не тільки героїчне минуле, великі люди та слава, а й численні жертви, смуток та жалі. Вони консолідують суспільство, зміцнюють позитивне уявлення нації про саму себе та визначають візії майбутнього цієї нації».

Проведення Форуму є ініціативою Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова, який документує свідчення цивільних про війну від першої особи та зібрав вже понад 85 тисяч свідчень. Слідкуйте за новинами про захід, що відбувся, на сайті Музею https://civilvoicesmuseum.org/news