«Треба жити!», – прийомна сім’я з донецька. Рік після переїзду

«В нас восьмеро дітей, двоє з яких саморобні», — не втрачає гумору прийомна мама Олена. На її місці так триматися не кожен би зміг, бо війна, що розгорнулася на Донбасі, зачепила життя її сім’ї.

До початку військових дій Олена і Євген Руді разом з шістьма прийомними дітьми мешкали в Донецьку. Наприкінці травня минулого року батьки встигли вивезти дітей до мирної території. Відтоді новини з дому зовсім не радують, але як би скрутно їм не було, Олена й Євген намагаються зробити все, щоб діти почувалися в безпеці, а значить – залишалися в сім’ї.

«Певно, я дуже сильно і довго просила в Бога дитину, що він одразу подарував мені трійню!»

Історія прийомної сім’ї Рудих почалася на Різдво 2009 року. Євгенію подзвонив друг, привітав зі святом і додав «… в пологовому будинку залишили трійню, мабуть вони Ваші!».

Двоє народжених дітей Олени й Євгенія вже виросли і батьки мріяли всиновити дитинча. Олена з подругою, яка до речі, вже виховувала всиновлених дітей, як волонтери допомагали доглядати дітей в дитячому будинку. До цього закладу згодом перевели трійнят. Відтоді як Олена вперше побачила Вірочку, Надійку й Любочку, все частіше почала замислюватись: «А що як і справді ці діти «наші?». Скоро Олена почала збирати документи на всиновлення.

«Не могла ні спати, не їсти – тільки й думала про дівчаток» – згадує жінка.

Проте деякі співробітники дитбудинку нав’язливо їй повторювали: «Навіщо вам це? Три дівчини?! Ще й одна не ходитиме! Що робитимете з нею?».

– Любитиму, – спокійно відповідала Олена.

Віра дійсно розвивалась не так як дітки її віку – не повзала і не стояла, за всіма ознаками у дівчинки було ДЦП, але показати дитину фаховому лікарю Олена не мала прав. Через те що біологічна мама дівчаток вважалася безвісти зниклою, дівчатка не могли отримати статусу «сиріт». І Всиновити їх не можна було. Щоразу як Олена чула «почекайте», в неї боліло серце. Кожен день у дитячому будинку, де немає індивідуального догляду для малечі – це втрачений час. В пошуках допомоги Олена поїхала в обласну Службу.

«Нам дуже допомогла Світлана Леонідівна Клочко. Підтримала, підказала, якщо діти «не статусні», можна оформити прийомну сім’ю. Мені все одно, яка форма влаштування, яке прізвище, ім’я… Головне, щоб мої діти були поряд зі мною», – каже Олена.

Віра, Надія і Любов переїхали додому до мами Олени й тата Євгенія Рудих у грудні 2010 року. Дівчаткам був рік і чотири місяці. Про цю чудову новину дізналися фахівці з Фонду Ріната Ахметова і запропонували взяти участь в фотосесії. Світлини попали на виставку, що популяризувала сімейні форми виховання дітей-сиріт. Там Олена й Євген познайомилися з іншими прийомними сім’ями та дитячими будинками сімейного типу.

«Після виставки чоловік поставив мене в кут, – згадує Олена, – «Невже нам не вистачить сил підняти хоча б ще четверо дітей?!». Четверо здавалося забагато. А він знов: «Ти така ж як усі – хочеш одну здорову дитину!» «Я зайшла на сайт «Сирітству – ні!», а там як раз опублікували фото четвірки гарнющих діток: двох братиків і двох сестричок. Але з цими дітками в нас не склалося. Малеча мешкала в Запорізькій області, їх мали прийняти тамтешні прийомні батьки. Ми продовжили пошуки по нашому регіону. І я побачила на сайті анкету славного хлопчика. А в нього – дві сестрички. Кажу чоловіку: «Нехай не по-твоєму, не по-моєму: знов троє!».

І так почали готуватися: купляти речі, меблі щоб прийняти в сім’ю ще Лєру, Владика і Аню. У вересні 2013 року батьки прийняли з дитячого будинку ще трьох малюків віком п’ять, чотири і два з половиною рочки.

«В нас з’явився не тільки діти нашої мрії, а й дім, де було все, що потрібно для щастя і розвитку дітей», – радісно згадує Олена, – Після появи Ані, Лєри і Владика мені подзвонила Дар’я Касьянова, керівник проекту «Збережемо дитині родину» (Фонд Ріната Ахметова). Виявилося, що ми потрапили в проект, де футболісти клубу «Шахтар» й особисто Мірча Луческу – головний тренер команди, придбали для нас великий дім.»

Одночасно з удачею на родину посипалося багато докорів, мовляв, взяли дітей, щоб переїхати до великого будинку. Тільки Олена й Євген від початку розраховували на власні сили, та якщо доля дарує дітям більше, це варто приймати.

«Кожен день ми з дітками молимося за мир в Україні, і щоб у кожної дитини-сироти з’явилася сім’я»

Вдома всі діти між собою швиденько полагодили, а з батьківських рук майже не злазили. Вже за місяць маминих і татових старань Віра почала ходити! Влітку Олена повезла доню до санаторію в Закарпатті. Там їй порадили гарного фахівця у Донецьку, з яким вони стали займатися за методом лікаря Сандокова. Дівчинка стрімко йшла на поправку.

Якби не війна, певно бігала б так швидко, як її однолітки. Та трагічні події на Донбасі змусили виїхати з Донецька всіх лікарів, хто займався з Вірою. Та й сама родина Рудих залишила рідне місто, щоб врятувати дітей від війни. Стан Віри погіршився, а на новому місці не вдалося знайти гарного реабілітолога. Та Олена з Євгеном не втрачають надії, що все налагодиться і займаються з Вірою самостійно.

Вже понад рік сім’я живе на Одещині. Наприкінці травня минулого року в Донецьку, коли вже було чутно обстріли, вони швидко зібралися і залишити місто. Ніхто не знав, як довго все це триватиме, Не вірилося, що почнеться війна. Тим більше родина очікувала на чудесну подію – у серпні мали видавати заміж старшу доньку Вікторію. Дівчина вчилася в Одесі, там і зустріла свого чоловіка. Це вони покликали батьків пазом з дітлахами приїхати до них.

Старші діти Вікторія та Сергій увесь час підтримували батьків і разом переживали все, що відбувається поблизу рідного дому в Донецьку.

«Спочатку до Одещини ми не збиралися. Нас запрошували друзі до Кривого Рогу пересидіти в них тиждень, може два. А подзвонила Віка: «Мамочка, прошу, їдьте до нас і захопіть весільну сукню!» Ми заздалегідь придбали вбрання, бо готувалися до свята. Зібралися за ніч і вранці виїхали. Всі речі влізли в дві коробки з-під бананів. Це було так драматично, наче не з нами, а у страшному сні», – каже Олена. Євген тоді жартував: «Нормальні батьки приїжджають на весілля за 2 дні, а ми за два місяці…»

На новому місці знайшли квартиру, заплатили гроші наперед. А наступного дня хазяїни квартири, дізнавшись, що діти прийомні, принципово повернули гроші назад і дозволили жити скільки потрібно. Завдяки цьому, Олена й Євген подолали стрес і почали жити більш-менш нормальним життям.

Згодом друзі-волонтери привезли їм диван, і діти там спали по черзі по троє, а ще троє – з батьками на підлозі. І тільки місяць тому вдалося вивезти двоярусні ліжечка аж з самого Донецька. Ще в грудні Євген разом з другом поїхали додому, щоб вивезти деякі речі дітей, але не вдалося. Подробиці тої поїздки згадувати Олена не хоче. Добре, що всі залишилися цілими і неушкодженими. А ліжечка таки дочекалися свого часу і нарешті дітки нормально засинають і сплять міцно всю ніч.

Олена трохи теж заспокоїлася, бо Лєрочка почала приходити до норми. Вона дуже чутлива і ніжна дівчинка. Ще в Донецьку після дитячого будинку не встигла оговтатись й звикнути вдома, а тут знов незрозумілий переїзд і знов все чуже, знов перелякані оченята…

Як можуть Олена і Женя стараються, щоб діти почувалися затишно, щоб дитинство продовжувалося, а хвороби миналися. Батьки вірять, що все буде добре і їм вдасться здолати ці труднощі.

«З Вірою потрібно займатися постійно. Або я або Женя – хтось має бути завжди поряд із нею. Мій чоловік у всьому мені допомагає, він єдиний і не повторний. Коли мені кажуть як ти з усім пораєшся? Відповідаю: «Я не сама, в мене є чудовий чоловік». Зараз ми живимо у трьохкімнатній квартирі, з нашим старшим сином. Зрозуміло, що тісно і не пристосовано для такої кількості людей, син працює і допомагає чим може. Звісно буває по різному… але треба жити. Зараз всім не легко», – зізнається Олена, але в її тоні не чути ні безнадійності, ні скарги. Цього вони з Євгеном собі не дозволяють, адже поряд з ними діти, які у всьому на них рівняються та наслідують.

Олена: «З того часу коли ми з Євгеном прийняли рішення стати прийомними батьками, наш світ змінився, і кожен день ми бачимо руку Божу в нашому житті, і ні на одну мить ми не пожалкували про те що зробили цей крок. Навіть уявити лячно, що було б з нашими дітьми, якби вони залишилися у дитбудинку. Як би там добре не було, як би не казали люди, про те що діти там доглянуті, ситі та мають дах над головою, адже дитині потрібна родина, тепле гніздечко, де є любов мами і тата.

Кожен день ми з дітками молимося за мир в Україні, і щоб у кожної дитини-сироти з’явилася сім’я»