Світлана Якімеліна, начальниця служби у справах дітей Закарпаття - про сиріт війни, ризик мам-одиначок та трансформацію болю від втрат

Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжує спілкуватися з провідними фахівцями галузі протидії сирітства.

Цього разу наш гість – начальниця служби у справах дітей Закарпаття Світлана Якімеліна, з якою ми обговорили теми сиріт війни, ризик мам-одиначок та трансформацію болю від втрат.

- Світлано Степанівно, дякуємо, що долучилися. Ваша область прийняла близько 50 тисяч переселенців. Як на вашу думку, чи значно збільшиться кількість дітей сиріт після війни?

- Безперечно, показник точно збільшиться, інакше не може бути. В мирний час, діти ставали сиротами або за станом здоров’я батьків, або батьки помирали, гинули в автокатастрофах; це приблизно однакові цифри. Спочатку, відбулося збільшення цієї цифри у зв’язку із пандемією коронавірусу, зараз ця цифра збільшується через війну в Україні.

У нас є діти, батьки яких загинули під час обстрілів, розстрілів, бомбардування чи ракетних атак. Я не кажу, що таких дітей-сиріт аж так буде багато, але все одно, це є складовою того, що кількість таких дітей збільшиться.

Більша ступінь ризику осиротіти у дітей, яких виховує мати-одиначка. Я не готова сказати, наскільки цей показник, дітей-сиріт, збільшиться через війну, але те, що це відбудеться та відбувається вже, - це, на жаль, факт.

- Як Ви вважаєте, чи буде це особливе покоління дітей? І яким воно, на Вашу думку, буде?

- Це, насправді, дуже цікаве питання. Так, на жаль, це покоління дітей буде особливим. І знаєте чому? Тому, що дивлячись на масштаби, які ця війна набирає, розумієш, що це буде покоління, яке буде говорити, що «у мене в родині або мої сусіди, знайомі, - хтось загинув у війні з рф». Це реально дуже великі масштаби. Немає жодної області в Україні, яку б не зачепила війна, в тій чи іншій мірі.

Особисто у мене вдома зараз проживають 2 людей із Запоріжжя. Ще 6 людей з Кривого Рогу, які вимушені були виїхати з рідного міста, я поселила у квартирі своїх знайомих, які наразі проживають закордоном. Так чи інакше, люди будуть говорити про те, що серед їхніх знайомих хтось загинув. Помер через війну.

Це покоління буде говорити про війну на своєму рівні, із особистих спогадів чи досвіду пережитого. Це буде покоління, яке буде знати, що таке справжня тривога, втрата, страх, справжній фізіологічний страх. Це буде покоління, яке бачило розгромлені міста, понівечені тіла людей, бачили смерть, деякі навіть стали свідками вбивства.

- Тепер залишається тільки чекати, щоб побачити у що цей самий досвід дітей в результаті трансформується...

- Дуже важливо, щоб у цього покоління не було ненависті. Звичайно, неможливо робити вигляд, що нічого не відбувається, що нічого не сталося. Але дуже не хочеться, щоб ці діти жили із почуттям ненависті. Нехай це буде якесь інше почуття, але тільки не ненависть, бо вона буде поїдати їх із середини, зрештою, - нас усіх. Це почуття не дуже хороше для нас усіх.