Справа ДБСТ Грідіних, у яких відібрали дітей, триває. Відгуки сусідів, з якими родина проживала у польській фундації

Після нашої публікації «За кордоном у родини Грідіних відібрали 10 прийомних дітей і 3 біологічних» Початок історії ДБСТ Грідіних (Маріуполь-Вроцлав) історія набула онлайн-резонансу.

І поки Максим та Людмила відвідують дітей у закладах, по яких їх розформували, та разом з адвокатом готуються до суду, що відбудеться 1 вересня, соцмережі вже наповнилися різними коментарями. На фейсбук-сторінці «Чат прийомних батьків», яким користуються більшість прийомних батьків України, власну негативну думку щодо виховання Грідіними дітей висловила родина другого ДБСТ, яка перебувала разом з ними у польській фундації.

Нагадаємо, до інциденту з дітьми ця польська фундація взяла до себе три українські родини. Саме тому ми вирішили знайти третю родину, що перебувала разом з Грідіними, і поцікавилися тим, що бачили вони.

Прийомна мама Ніна Первій з трьома своїми дітьми вже повернулася з Польщі додому, на рідну Дніпропетровщину. Вона погодилася відповісти на декілька наших запитань.

 

‒ Пані Ніно, ви були поруч з родиною Грідіних два місяці, якими ви їх бачили?

‒ Максим з Людою приїхали до нас у кінці травня з усіма своїми дітками. Наскільки я бачила, вони всі були дуже виснажені ‒ морально й фізично. Про те, що вони пережили в Маріуполі, ми небагато спілкувалися. Ці теми були для них ще дуже болючі. Міла іноді згадувала, коли вони жили у підвалі з усіма дітьми, коли їжа закінчувалася…

‒ Інше ДБСТ звинувачували Грідіних у поганому годуванні дітей, які їли по черзі…

‒ Спочатку, дійсно, батьки багато їжі дітям не давали. Намагалися поступово відновити нормальне харчування, щоб не було проблем зі шлунками. Я так розумію, що вони боялися їх перегодувати, адже до того майже три місяці в них були перебої з харчуванням ‒ і в Маріуполі, і потім, поки їхали через Росію та Білорусь.

Щодо черги, то у нас на кухні просто іноді не вистачало на всіх місць. Тому Грідіни годували дітей по черзі ‒ по п’ятеро діток. Але відносини були між дітьми і батьками дуже теплі. Дружня родина, батьки й діти допомагали один одному і моїм дітям теж.

‒ Також серед звинувачень лунало, що один із синів виглядає на 1,5 роки, хоча йому вже 5, і ним ніхто начебто не займався, не гуляв, а тільки мультики включали.…

‒ То мабуть про Ромчика. Він має вади здоров’я. Він такий “крихкий”, у мене іноді було враження, що в нього такі тоненькі кісточки, що йому наче і ходити важко. То він справді виглядав на 2 рочки, хоча йому було 5 чи 6. Міла розповідала, коли вони його взяли до себе, він взагалі тільки у манежі знаходився. І те, як він зараз виглядає, маючи великі проблеми зі здоров’ям, ‒ це прогрес і диво. Так, діти і мультики дивилися, але і на вулицю з батьками виходили гуляти. Міла, Максим з молодшими на руках, старші діти брали ковру або спальний мішок і йшли у парк гуляти. Тож усі гуляли.

‒ Чи ви бачили якісь прояви агресії в батьків? Або щось знаєте про ті синці, які були у їхньої доні Віки, які побачив стоматолог та інші?

‒ Я побачила на руці той синець і спитала у Вікторії про це, а вона мені відповіла: «Вдарилася». Ну і таке буває… Ніяких сварок, криків, бійок я не бачила. Хоча ми жили на першому поверсі, а вони ‒ на другому, але все одно ми постійно ходили один до одного.

Родини двох ДБСТ ‒ і Міли, і Марії ‒ жили на другому поверсі, але постійно спускалися до нас на перший, бо тут була кухня і вітальня з телевізором. Єдине, колись Максим підвищив голос на свого біологічного сина Льоню, який заважав татові готувати їжу на плиті, ‒ ось і все. То що з цього? Взагалі, я більше ніколи не чула, щоб Максим на дітей підвищував голос. У нього дуже гарні стосунки з хлопцями. Він постійно щось їм розповідав, учив грати на більярді, дивився з ними фільми про великих гонщиків (Максим дуже любить цю тему), потім обговорював це з дітьми. Ми теж слухали із задоволенням.

‒ Може, вас щось дивувало в поведінці Максима чи Людмили?

‒ Міла дуже багато готувала їжі. Дуже багато часу вона проводила на кухні, навіть уночі. Чого тільки тут не було ‒ і пироги, і пельмені, і блини, не кажучи про борщі та супи. І це на 15 людей треба було готувати щодня! Крім того, ще постійне прання, прибирання. Ми до цього суворо ставилися, навіть графік щоденного прибирання кухні й вітальні зробили, бо тут діти, їх багато, і вони повинні жити у чистоті. Тобто Людмила для мене ‒ просто дивовижна, неймовірна господарка.

Максим ‒ тихий та спокійний. Так, якщо виникали якісь спірні моменти, він одразу висловлював свою думку, нічого не приховував, усе намагався завжди вирішити спокійно й одразу. Проявів агресії від нього чи Міли ніколи не бачила.

‒ Пригадайте день, коли з'явилася поліція і забрала Максима...

‒ Я тоді була у своїй кімнаті з дітьми, до нас зайшла психологиня фундації поспілкуватися і між розмовою про наші справи сказала, що у нас в домі поліція. Тобто я поліцію і не бачила. Потім я спитала Людмилу телефоном: «Що трапилося?» Вона відповіла: «Кажуть, що ми б’ємо дітей. Нічого не розумію». Це для мене теж був шок.

Через певний час до мене зайшла Міла, сказала, що Максима забрала поліція і їй треба бігти шукати адвоката, попросила посидіти з Ромою та Вікою. Іноді я залишалася з їхніми дітьми, коли Міла з Максимом водили когось із дітей до лікарів, бо майже кожен мав якісь проблеми зі здоров’ям, чи йшли у консульських справах, адже всіх треба було поставити на облік.

‒ У коментарі згадували про виявлені синці в інших дітей. Ви бачили в когось із дітей синці чи щось таке, що вас збентежило?

‒ Я бачила тільки той, що у Віки на руці. Хоча діти між собою “чубилися”, ну, як діти, особливо хлопці. Але “чубилися” і діти з другого ДБСТ, тут нічого дивного немає.

‒ А ви були тоді, коли наступного дня забирали Людмилу?

‒ Так, вона ще тоді віддала мені рюкзак, сказавши, що тут все їхнє цінне ‒ документи, гроші й прикраси, які вони встигли забрати з Маріуполя. Попросила або дітям передати, або щоб це в мене зберігалося. Цей рюкзак я передала старшому їхньому сину. Наступного дня прийшла інша психологиня і дітей Грідіних забрали. Той рюкзак з цінностями і документами у дітей забрали, але психологиня мене запевнила, що його десь покладуть у сейф на зберігання. Але я так розумію, що й досі ці речі Максим та Людмила не отримали. Після того невдовзі я з дітьми виїхала з фундації, повернулася додому, в Україну. Бо наш батько, що залишився в Дніпропетровській області, захворів і потребував допомоги. Як зараз просувається справа ‒ я знаю тільки від Грідіних, ми спілкуємося.

‒ Яке ваше ставлення взагалі до цієї ситуації, до звинувачень, які викладені в інтернеті на загал?

‒ Не дуже занурююся у ці перемовини. Але, на мою думку, Максим та Міла ‒ це родина, яка пройшла через страшні випробування війни. І щоб їх зрозуміти, треба бути поруч із ними, йти у тому ж взутті під обстрілами, їхати на тих двох маленьких машинках, які дивом умістили 15 чоловік і які постійно ламалися, знаходити гроші на пальне, яке, до речі, дуже дороге, і все інше...

Вони виховують дітей різного фізичного розвитку, піклуються про них усіх ‒ і біологічних, і прийомних. Це все не тільки треба враховувати, з цим треба рахуватися перед тим, як щось казати про них! Усе інше вирішить суд і відповідальні служби.

Р.S. Поки готувалася публікація, Максиму та Людмилі дозволили сфотографуватися з частиною діток під час відвідування їх в інтернаті. Діти Грідіних перебувають в інтернатних закладах Польщі вже місяць. Обличчя дітей говорять більше, ніж будь-які слова і коментарі.