Сергій Середа: «Можна вплинути на долю дитини, ставши їй наставником»

Сергій і Людмила Середи, батьки-вихователі в дитячому будинку сімейного типу в Билбасівці (селище на околиці міста Слов’янська Донецької області), які виховують 13 прийомних дітей, йшли до створення ДБСТ, можна сказати, 20 років. Подружжя починало з того, що ставало наставникам для вихованців інтернатів, у яких за документами батьки не були позбавлені батьківських прав, однак вони цими правами ніяк не користувалися – їхні діти росли в інтернатах.

«Спасибі за те, що вказали мені життєвий шлях»

Не своїх рідних батька й маму, а своїх наставників Сергія й Людмилу Середу запросив до себе на весілля Володя, колишній випускник школи-інтернату в Амвросіївці.

– Це було так зворушливо, коли Володя, до якого я їздив на весілля, виголосив тост на мою честь, сказавши: «Спасибі за те, що ви вказали мені життєвий шлях», – розповідає Сергій Середа, батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу. – Деякі гості навіть вирішили, що я і є його рідний батько. Але ми з дружиною свого часу були цьому хлопцеві лише наставниками. 1996 року ми почали брати до себе на вихідні й канікули двох дев’ятирічних хлопчиків зі згаданої школи-інтернату в Амвросіївці – Володю й Руслана. Але оформити опіку змогли тільки над Русланом.

Стати опікунами чи прийомними батьками Володі подружжя Серед не могло. За документами мати Володі була позбавлена батьківських прав, а його батько – ні. Але тато, який проживає в Росії, не відвідував сина, не писав йому, не брав жодної участі в його долі. Можна було б службі в справах дітей та керівництву інтернату організувати процедуру позбавлення батьківських прав батька, щоб хлопчик отримав статус сироти і зміг знайти нову родину. Але ніхто не взяв на себе ці клопоти – подавати в суд на позбавлення батьківських прав батька, який перебував за кордоном. Хоча сам тато, як з’ясувалося через роки, не заперечував відмовитися від своїх прав на дитину. На жаль, ніхто з чиновників не намагався допомогти Володі зв’язатися зі своїми батьками, а хлопчик цього дуже хотів.

– Володя зберігав фотографії із сімейного альбому, які йому вдалося взяти із собою, коли його забирали до інтернату, – згадує Сергій Середа. – Він сподівався повернути своє минуле життя, повернути «шматочок дитинства» – той час, коли його батьки ще були разом і хоч трохи цікавилися ним. Ми допомогли йому знайти матір і батька. Хоча повернути родинні стосунки не вийшло. Але хлопець мав дізнатися і відчути це сам, щоб йти у житті далі, вже не страждаючи від цієї недомовленості.

Сергій і Людмила взяли в інтернаті адресу виправної колонії, де мати підлітка відбувала покарання і звідки інтернату перераховувала аліменти на утримання дитини. Гостюючи в будинку своїх наставників, Вова написав матері листа. Відповіді він не отримав. Але, через роки, коли Володимир уже навчався в училищі й жив у гуртожитку в іншому місті, у хвіртку будинку, де живуть Сергій і Людмила Середи, постукала жінка. У руці в неї був конверт із їхньою адресою. Це була мати Володимира. Звільнившись із колонії, жінка попрямувала за адресою на конверті, щоб побачити сина.

– Ми перенаправили жінку за місцем проживання її сина, пояснивши їй, що брали її дитину до себе в будинок лише на канікули і відвідували її в інтернаті, а тепер хлопець живе в гуртожитку за місцем навчання, – розповідає Сергій Середа. – Але, на жаль, вони так і не зустрілися. Із зовнішнього вигляду жінки було зрозуміло, що вона любить випити, ймовірно, тому й «загубилася» десь дорогою. А батька Володимир розшукав у Росії сам. Але й тут хлопця чекало розчарування.

Чоловік, який відповів йому телефоном, відмовився зустрічатися із сином, сказавши: «Не потрібно приїжджати. Що було те загуло». Для Володі, який встиг у сім’ї своїх наставників побачити зовсім інші нормальні людські взаємини, така відповідь була дивною: ніби батько говорив не сином, а з колишньою дружиною – мовляв, «багаття любові згасло, немає більше нічого між нами». Адже «колишніх дітей» не буває…

– Володя був сам не свій, – розповідає Сергій Середа. – Ми довго спілкувалися, переконуючи його пробачити батька і відпустити ситуацію. Незабаром Володимир впорався зі своїми почуттями й подякував нам за те, що в такий важкий для нього момент ми його підтримали. Тоді ми з дружиною особливо гостро усвідомили, як важливо, щоб із підлітками, що залишилися без батьківського піклування й не потрапив у нову сім’ю, був поруч хтось старший, був дорослий друг, до якого він зможе прийти або зателефонувати, поділитися своїм болем, запитати поради. Будучи таким старшим другом для Володі і його товариша в інтернаті Руслана, я побачив, що, навіть якщо з якоїсь причини немає можливості взяти вихованця інтернату у свою сім’ю, однаково можна вплинути на долю такої дитини, ставши їй наставником. Мені здається, що реалізація проекту «Наставництво» в межах програми «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова призначена для таких підлітків. І, звичайно, тих, хто готовий взяти на себе місію наставника, потрібно навчити – підготувати до таких ситуацій, з якими зіткнулися ми, фактично ставши наставниками.

«Добре, що ви тоді мене врятували»

Над Русланом, товаришем Володі в інтернаті, Сергію Середі оформити опіку вдалося. Хлопчик, потрапивши в інтернат трирічним, мало пам’ятав про своїх батьків. Його батько розбився на мотоциклі ще до народження Руслана. А матір позбавили батьківських прав: жінка бродяжила і випивала, так і померла десь на вулиці, коли Руслан вже був в інтернаті.

– Хлопчик прийшов до нас дев’ятирічним і довго не міг відучитися від того, щоб робити запаси їжі, – з усмішкою згадує співрозмовник. – Коли я, знайшовши в нього під подушкою… оладки, зробив йому зауваження, він відповів мені, що оладки – це все-таки не галушки! І розповів, як вони в інтернаті ховали галушки, виловлені із супу! «Ми тримали їх на животі, щоб вони довше залишалися теплими, а потім їли вночі під ковдрою», – повідав мені Руслан. Але це було не найстрашнішим, з чим нам згодом довелося зіткнутися.

Коли Руслан після закінчення школи пішов в училище, тоді, за словами співрозмовника, і настав найвідповідальніший період. Хлопчик вирвався в самостійне життя і, з дитинства звик чинити опір не завжди доброзичливо налаштованого до нього світу, грубо відповів міліціонеру. Страж правопорядку, розслідуючи вбивство, опитував підлітків, які були того вечора неподалік від місця злочину. У коло можливих очевидців потрапив і Руслан. Після його не дуже ввічливих відповідей правоохоронцю юнака забрали до відділку міліції. Опікун кинувся його рятувати.

– Розмова була нелегкою. Я сам завжди з побоюванням ставився до таких установ, як міліція, завжди намагався дотримуватися законів, щоб не мати справи із силовими органами в принципі, а тут довелося йти, просити, доводити, – згадує Сергій. – На щастя, все вирішилося. З’ясувалося, що наш підопічний жодного злочину не скоював. Минув час, і вже тепер дорослий, одружений Руслан, батько двох дітей, подякував нам за виявлену тоді турботу, сказавши: «Добре, що ви тоді мене врятували». Ту науку він, схоже, засвоїв на все життя. Але й ми зрозуміли, що, виховуючи дитину з кризової сім’ї, варто бути готовими до всього, зокрема й до зустрічі з правоохоронцями. І, крім того, потрібно постійно доносити до свого вихованця думку про дотриманні законів і правильну, культурну поведінку в суспільстві.

На жаль, старшу сестру Руслана, яка теж виховувалася в інтернаті, нам врятувати не вдалося. Ми не могли взяти опіку над цією дівчинкою – вона була занадто дорослою – різниця у віці в нас із нею була менше 15 років. І ніхто, на жаль, не став їй ні прийомним батьком, ні опікуном, ні наставником. Дівчина, яка виросла в інтернаті, вирвалася в самостійне життя абсолютно не підготовленою й ще в юному віці загинула від наркотиків.

«Завдяки Фонду Ріната Ахметова, ми змогли відвезти дітей подалі від війни»

2008 року Сергій та Людмила Середа почали формувати свій дитячий будинок сімейного типу.

– Ми дуже вдячні Лідії Василівні Богдановій, яка тоді очолювала місцеву службу в справах дітей, за те, що вона намагалася, щоб діти, які осиротіли, не затримувалися в інтернаті надовго, – розповідає Сергій Середа. – Щойно отримала дитина статус сироти і її помістили в притулок або інтернат, то вона й телефонувала в дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, пропонуючи взяти сироту на виховання. Ми на власному досвіді знаємо: чим раніше покинута дитина потрапить у нову родину, тим краще і для неї і для сім’ї – легше пройде період адаптації. Уявляєте, як непросто дитині, яка довго перебувала у нещасливій сім’ї, а потім – в інтернаті, зрозуміти, що їй не потрібно боротися за виживання в новій сім’ї, що нові батьки і є її захистом та опорою? Адже у дітей із нещасливих сімей такий вантаж негативу за плечима, що не позаздриш.

Пам’ятаю, як наші перші вихованці дитячого будинку сімейного типу – сестричка дев’яти років і двоє братиків семи й шести років – зізналися мені, що, проходячи повз будинки з акуратними віконцями, мріяли, як будуть жити в домі, де тепло і є їжа, особливо їм подобався наш будинок – такий от збіг! Тому що у власній родині вони… каміння їли! «Йшли ми, заглядаючи у віконця, і мріяли, щоб нас хто-небудь забрав до себе додому. А дорогою знаходили круглі камінчики і клали їх у рот, уявляючи, що це – цукерки», – розповідали вони мені.

Подружжя Серед – сім’я, яка вірить у Бога. Вони вірять у те, що поріднилися зі своїми вихованцями навіть на духовному рівні. Почалося все з наймолодшої, Алінки. Під час паломництва до Єрусалима, подружжя залишило записку в Стіні Плачу з побажанням народити власну дитину. І сталося диво…

– Ми потім перевірили за датами, що саме в цей час народилася дівчинка, нехай і не в нашій родині, але для нас! Її старшим братикам було дев’ять і шість років, а Алінці – півтора рочку, коли Бог привів нас до цих діток, – ділиться Сергій Середа. – Хлопчиків ми забрали в лікарні, куди їх помістили, коли вони осиротіли, а їхня молодша сестра була ще в будинку дитини в Донецьку. Тепер, проїжджаючи повз цей будинок дитини, я відчуваю те, що, напевно, відчувають батьки, проїжджаючи повз пологові будинки, звідки вони забирали своїх дружин із бажаними дітьми. Коли ми побачили півторарічну дівчинку, вона мала дуже хворий і сумний вигляд: закислі оченята і великий животик – у дитини був рахіт. Я мало не заплакав, коли побачив, як, зжувавши бублик своїми ще нечисленними зубками, малятко зібрало всі крихти, що впали на її одежину. Така крихітна дитина вже знала ціну хлібу! Вона абсолютно нікого не сприймала, ні на кого не реагувала. І тільки, за кілька місяців, коли я, везучи її в лікарню з температурою 40 градусів, притиснув її до себе і сказав: «Донечко моя, я так тебе люблю й так боюся втратити», вона вперше притулилася до мене. Поріднитися, побачити, як діти тягнутися до тебе, як діляться своїми успіхами, це дорого вартує. Вони показують вперше власноруч виведені літери, потім грамоти за перемогу в конкурсі серед юних виконавців і призи зі спортивних змагань у школі або… нагодоване із соски порося – ми тримаємо господарство й дітям подобається повозитися з молодою живністю. Загалом, кожна дитина талановита по-своєму. І, звичайно, всі вони в мене тепер із комп’ютерами – ми їх купили всім діткам до війни на кошти, які в межах програми «Сирітству – ні!» дарував Фонд Ріната Ахметова дитячим будинкам сімейного типу на День Святого Миколая.

– Возити малих до лікарні доводилося навіть під обстрілами, – згадує Сергій Середа. – Билбасівку, де ми проживаємо, на щастя, не обстрілювали, але обстріли були поруч. Діти, бачачи заграви пожеж у районі гори Карачун, яка за три кілометри від нашого будинку, і чуючи розриви снарядів, плакали від страху. Та й лікарня, куди іноді потрібно звернутися, розташована в місті Слов’янську, де влітку 2014-го були бойові дії. Мені з однією з наших дівчаток, яку я віз до лікарні з переломом руки, довелося перечікувати обстріл на блокпосту. Але, на щастя, незабаром, завдяки Фонду Ріната Ахметова, ми змогли відвезти дітей подалі від війни.

Співрозмовник розповів, що Фонд Ріната Ахметова придбав для старших дітей сім’ї Серед путівки в дитячий оздоровчий комплекс «Перлина Донеччини» у Святогір’ї, а батьків-вихователів разом із молодшими евакуював до Києва – у реабілітаційний центр «Місто щасливих дітей». Влітку 2014 року в цьому реабілітаційному центрі розмістилися кілька сімей із дітьми – дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей та багатодітних, яких Фонд Ріната Ахметова вивіз із зони бойових дій.

– Під час перебування в «Місті щасливих дітей» нам не потрібно було думати ні про оплату за проживання, ні про харчування – наше перебування оплачував Фонд Ріната Ахметова, – розповідає Сергій Середа. – На свої кошти ми в той час розраховувати не могли: виплати на дітей на територіях, охоплених війною, були припинені. І хочу зазначити, що волонтери та психологи Фонду Ріната Ахметова подбали і про те, щоб діти змогли скоріше пережити стрес: їм влаштовували походи в зоопарк, в аквапарк, надавали психологічну підтримку. На щастя, у липні бойові дії в Слов’янському районі вже й закінчилися. Ми сподіваємося на те, що війна закінчиться повсюдно. І тоді в Донецьку на «Донбас Арені» для дітей із прийомних сімей знову проводитимуть незабутні свята, про які і ми, і діти згадуємо досі.

ДЖЕРЕЛО