Сергій Савін: «Ставши наставником, я сам переконався в тому, наскільки важлива підтримка з боку дорослої людини»

У 34-річного Сергія Савіна, начальника зміни в цеху переробки шлаків на Маріупольському металургійному комбінаті, дуже напружений графік роботи й молода сім’я. Але він однаково знаходить час для спілкування з підлітком, якому став наставником. Сам Сергій – старший брат у своїй дружній багатодітній родині, де старші дбали про молодших, тому думка про те, щоб стати наставником, була йому близька.

– Дізнавшись про проект «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова, я зацікавився можливістю стати старшим товаришем підлітку, який росте поза сім’єю, – поділився Сергій Савін. – Ми з дружиною отримуємо задоволення від добрих справ: якщо нам вдається комусь допомогти, то це приносить радість і нам самим. Тому я в числі перших пройшов співбесіду з фахівцями проекту, заповнив анкету й незабаром прийшов на тренінг. Дружина підтримала моє рішення.

На думку Сергія, який супроводжує 15-річного підлітка, без підготовки, яку він отримав на тренінгах для майбутніх наставників, йому було б нелегко врегулювати ті ситуації, з якими довелося зіткнутися на практиці.

– Я виріс у повній сім’ї, де традиції передавалися від батьків до дітей, де панувала атмосфера взаєморозуміння й поваги, – розповідає співрозмовник. – І я розумів, що буду спілкуватися з підлітком, який ріс в інших умовах, залишився рано без батьківського піклування. А на тренінгах майбутнім наставникам якраз і продемонстрували, якими можуть бути особливості розвитку дітей, які формувалися не в стандартній нормальній сім’ї, а в родині, у якій батькам було не до дітей, або ж зовсім поза сім’єю. Тренери пояснювали нам, як знайти підхід до тих дітей, які втратили батьків унаслідок нещастя, і до тих, у кого батьків позбавили батьківських прав, або до тих, хто й зовсім не знав своїх батьків. Нам розповідали про особливості розвитку дитячої психіки, про дитячу психологічну травму. Я раніше всього цього не знав і навіть не замислювався над тим, з чим мені доведеться зіткнутися, коли я стану супроводжувати вихованця інтернату індивідуально. А це – велика відповідальність.

За словами Сергія, попри те, що йому підібрали товариського вихованця, з яким йому відразу ж вдалося встановити контакт, знання, отримані на тренінгах, незабаром йому в нагоді.

– На прикладі однієї з рольових ігор ми розглядали той випадок, коли вихованець намагається використовувати наставника як спонсора, вимагаючи, щоб дорослий що-небудь йому придбав, – розповідає співрозмовник. – І наставник мав правильно вийти з такої ситуації, водночас не відштовхнувши від себе підлітка. Саме в таку ситуацію я незабаром і потрапив.

Данило, якого супроводжує Сергій, спочатку жодних матеріальних благ від свого наставника не вимагав. Але раптом хлопчик почав наполегливо просити купити йому фруктів. Сергій вважає, що в підлітка просто спрацював «інстинкт наслідування»: побачивши, що в кімнату для зустрічей деякі відвідувачі приходять із пакетами їжі і їх спілкування з дітьми відбувається за трапезою, хлопчик теж захотів, щоб наставник йому щось приносив, хоча не відчував почуття голоду й не був обділений фруктами.

– Я почав говорити з Данилом, – розповідає наставник. – Сказав йому, що знаю про те, що овочі та фрукти в них у меню постійно є: бачив, як діти, що вибігають на вулицю після обіду, беруть банани й апельсини із собою, щоб з’їсти їх пізніше, тому що в їдальні цілком наїдаються тим, що їм дають. І фрукти для них – не дивина, у меню вони є щотижня. Говорив і про те, що коли він буде заробляти свої гроші, то сам зможе купити собі фруктів. Але водночас він уже буде розуміти, на що йому потрібно витратити кошти насамперед, скільки йому насправді потрібно фруктів – кошик або пару апельсинів на тиждень, які він отримує й зараз, – харчуючись у їдальні інтернату. Я говорив із ним і про те, що зустрічаюся з ним не для того, щоб у його житті з’явилося більше фруктів або десертів, а для того, щоб у подальшому дорослому житті йому було легше приймати самостійні рішення. Моя місія якраз і полягає в тому, щоб підказати йому правильний шлях, допомогти стати самостійною людиною.

І Даня зізнався наставнику в тому, що просто хотів отримати від нього якийсь подарунок, а якщо б це в нього «вигоріло», то зробив би виконання своїх бажань наставником «доброю традицією».

– Ми дружно посміялися над цим і вирішили, що я подарую йому до дня народження те, що дійсно буде необхідно, – розповідає Сергій. – Данило запевнив мене, що насправді чекає наших зустрічей зовсім не через бажання отримати подарунок. І потім протягом декількох місяців спілкування в мене була можливість переконатися в правдивості його слів. Тому я подарував йому те, чого він і не просив, – недорогий мобільний телефон.

Такий подарунок наставник зробив підлітку за своєю ініціативою, тому що телефон дав їм можливість спілкуватися щодня.

– Якщо мені через зміни в графіку моєї роботи доводиться перенести нашу зустріч із вихованцем, то я вважаю своїм обов’язком попередити його про це, – розповідає Сергій. – Мені не хочеться його підводити, обманювати очікування дитини, тому що я бачу, що Данило чекає наших зустрічей. А якщо я не прийду й не зателефоную, не пояснивши причину своєї відсутності, то він може подумати, що для мене це – рутина, якась обов’язкова «на громадських засадах», а сам він не важливий для мене. Але ж це зовсім не так!

Сергій зазначив, що Данило посвячує його практично в усі свої справи: він у курсі того, як у підлітка будуються стосунки з однолітками і викладачам, як йдуть справи з освоєнням дисциплін у школі, чим він цікавиться.

– У Данила, як і в будь-якого підлітка, часто виникають ситуації, з якими він раніше не стикався. Наприклад, з’явився новий предмет у школі, отже, з’явився новий викладач, і дитині хочеться налагодити з ним контакт, а це, припустимо, вдається не відразу, тоді Данило запитує моєї поради, – ділиться Сергій. – Я бачу, що йому важлива моя думка. І в міру того, як хлопець, спираючись на мій досвід, який я передаю йому, вирішує свої проблеми, він дорослішає, позбувається своїх комплексів, які в нього були.

За словами співрозмовника, Данило відчував дискомфорт і невпевненість у собі від того, що в нього є невеликий фізичний дефект. Спілкуючись із наставником, підліток зрозумів, що цей дефект – не найбільша проблема в його житті, що в нього є ті якості, за які його можна цінувати, і навчився будувати свої стосунки з однокласниками на рівних. Наставник зазначив, що, з одного боку, самооцінка підлітка зросла, а з іншого – він навчився, приймаючи якісь рішення, зважувати свої можливості.

– Мені імпонує те, що Данило вже сьогодні замислюється про вибір своєї майбутньої професії, тому що розуміє, що шкільного порівняно безтурботного життя в нього залишився всього один рік: зараз він у восьмому класі, а після дев’ятого, як і більшість його однокашників, піде в училище, – розповідає Сергій. Данила зацікавила професія кухаря. Це те, що йому цілком до снаги. Але навчального закладу, де б він міг здобути цю професію, у Маріуполі немає, тобто йому доведеться вчитися в іншому місті, де йому якраз і потрібні навички самостійного життя: розподілу своїх фінансів, самообслуговування. Тому всі моменти «автономного» дорослого життя, на порозі якого він уже фактично стоїть, ми з Данилом поступово й обговорюємо вже сьогодні. І я бачу, що він уважно прислухається до того, що я намагаюся йому донести.

Сергій зазначив, що, спілкуючись із підлітком, який у восьмирічному віці опинився в стінах інтернату, відчув, що не тільки його вихованцю, а й йому самому важливі їхні зустрічі.

– Коли в Данила був день народження, я хвилювався про те, щоб встигнути до інтернату після зміни, бо розумів, що він чекає саме моїх поздоровлень, – розповідає Сергій. – Я дуже поспішав з’явитися у встановлений час для відвідувань. Навіть не встиг переодягтися, приїхав прямо в заводській формі. Хотілося, щоб хлопчик знав, що він важливий для мене, і його свято – свято і для мене. Я бачив, як інші діти, у яких немає своїх наставників, пильно спостерігали за нами. Мені здалося, вони заздрили своєму товаришеві. Я думаю, що їм бракує такого спілкування: якщо в дитини, яка росте без батьків, немає поруч дорослого, який би міг розділити з нею і труднощі, і радості, то дитина відчуває почуття самотності. Вихователі, викладачі, директор спрямовують свої зусилля на колектив дітей, але на індивідуальне спілкування з дитиною в них, по суті, часу не залишається. А дитині бракує душевної теплоти, доброти, довіри й індивідуального спілкування, особливо в період дорослішання, коли в підлітка з’являються питання про те, як вчинити в тій чи іншій ситуації.

Я радий, що став учасником проекту «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова. Ставши наставником, сам переконався в тому, наскільки важлива дитині оцінка з боку тієї дорослої людини, якій небайдужі її почуття, сподівання, сумніви, проблеми та успіхи. Важлива підтримка дорослого. Оскільки я виріс у щасливій сім’ї, де діти були оточені увагою й турботою батьків, моя потреба в такій оцінці була задоволена, тому я про це раніше просто не замислювався, – вважає Сергій Савін. – А у вихованців інтернату точно такі ж потреби. Але, найчастіше, у них немає тих близьких людей, тих родичів, які б відвідували їх в інтернаті й морально підтримували, навчали приймати самостійні рішення. У цьому таким дітям можуть допомогти тільки наставники.

ДЖЕРЕЛО