Щоб поставити на ноги дівчинку з Донбасу, німецькі лікарі провели серію унікальних операцій

У березні минулого року «ФАКТИ» розповідали драматичну і водночас неймовірну історію Тані Чорнобай. 19 січня 2015 року під час артобстрілу Вуглегірська (Донецька область) один зі снарядів установки залпового вогню «Град» влучив у приватний будинок, де були троє дітей. Семирічний Жора і його старший брат Рома загинули миттєво. Після вибуху будинок повністю обрушився, тому восьмирічну Таню знайшли не відразу. Коли ж дівчинку виявили під уламками, то подумали, що вона мертва. Але в Тані були сильні ангели-хоронителі: дівчинка не тільки вижила. Завдяки підтримці добрих людей і майстерності закордонних нейрохірургів вона стала на ноги.

«На місці будинку – купа уламків. Жодної стіни не залишилося!»

– Того дня дочка ховалася від обстрілу в сусідському підвалі, – розповідає мама дівчинки 33-річна Ольга. – Я якраз відлучилася у справах, а тут почали стріляти. Таня зробила так, як я її вчила: замотала однорічну сестричку Настю в ковдру й побігла з нею до сусідів. У них був глибокий підвал, там ми зазвичай перечікували бомбардування. Тим часом я, знаючи, що мої діти напевно в сусідів, прибігла туди. Сусідка Інна пояснила: вони всі щойно вибралися з підвалу.

Я схопила Настю на руки, а Тані кажу: «Одягайся! Йдемо додому». Вона давай проситися: «Можна, я ще трохи посиджу з Жориком і Ромою?» Дочка дуже дружила із сусідськими хлопцями – семирічним Жорою і 16-річним Ромою, вони їй були як рідні брати. Рома був відповідальним і доглядав за молодшими. Інна теж підтримала Таню: «А що їй одній удома робити? Жорі вчора передали новорічний солодкий подарунок. Нехай поп’ють чай із цукерками. Ти теж на чай залишайся». «Ні, – кажу. – Побіжу. Треба Настю спати укладати й у грубку вугілля підкинути». А Тані веліла довго не засиджуватися: домашнє завдання ще не зроблено. Інна пішла зі мною: «А я чай у тебе поп’ю».

– Поки Жора грів воду на кухні, я сиділа в залі на дивані, – згадує Таня. – Рома пішов у свою спальню. Раптом – спалах! В очах побіліло, у вухах клацнуло. Щось підхопило мене (вибухова хвиля. – авт.) і закинуло на горище. Я ще здивувалася: а де стеля? Вона ж була ще секунду назад! Пролітаючи у повітрі, помітила, що розвалюється на шматки дах і падає димохід. Навколо мене проносилися пакети з дитячим одягом: речі, з яких виросли Жорик і Рома, тітка Інна зберігала на горищі… Я впала й відразу почала провалюватися кудись вниз. Все тіло пекло. Підняла руку і почала кричати. Думала: якщо залишився хто живий, мене знайдуть. Кричала-кричала, поки не зрозуміла: у мене пропав голос, і я просто ворушу губами. А потім від болю знепритомніла.

– Поки ми з Інною перейшли до мого дому, минуло хвилини три, – каже Ольга. – Я встигла зняти взуття, поставила Настю на підлогу, щоб роздягнути її, і тут як торохнуло! Будинок аж ходором заходив. Ми впали на коліна й поповзли в кімнату. Коли затихло, я вийшла на подвір’я, повернулася в бік сусідського будинку, а його… немає! «Там же моя Таня!» – майнула думка. Вбігла в дім: «Інно, закривай Настю й побігли. Твого будинку немає!» Ми вискочили обидві, роздягнені, у домашніх тапочках, на вулицю й помчали. Прибігаємо, а на місці будинку – парує купа уламків. Жодної стіни не залишилося! Розсипалися на поодинокі цеглини. На них зверху лежали уламки шиферу й дошки з горища.

Я бігала навколо руїн і кричала: «Таню! Жорику! Ромо!» Намагалася відтягнути дошки й цеглини, провалювалася в ями, піднімалася і знову тягла. Раптом мене осяяло: «Треба зателефонувати дітям на мобільний!» Підбігаю до Інни: вона стояла, спершись об сарай. Обличчя зелене й погляд порожній, незрячий. «Телефонуй синам, – тормошу її. – У Роми добрий апарат: навіть якщо скло розбилося, однаково буде дзвонити. Щоб я звук почула і знала, де дітей шукати!» Але Інна навіть не поворухнулася: була в повному заціпенінні.

Тут збіглися сусіди, кинулися допомагати. «Де розбирати?» – запитують. А я не можу визначити, що де було. Вхідні двері закинуло до воріт, холодильник – на проїжджу частину. Показую на гору уламків: «Тут Таня сиділа. Їй дали іграшку, гітару на кнопочках, і вона на ній бриньчала». Я ж не знала, що Таню аж на горище закинуло! Хлопці почали відкидати дошки, шифер, цеглу. Копалися хвилин двадцять. Я не витримала, підбігла з іншого кінця. Піднімаю першу дошку, а під нею – моя Таня!

Доччина голова була неприродно повернена набік, на шиї зяяла страшна рана. Таня не подавала ознак життя. Я ще як глянула, що шия розірвана, подумала: «Голову відірвало, вона просто висить на чомусь…». Двоє хлопців притримували Таню, а двоє інших обережно витягували її з-під завалів. Тільки дістали, дочка раптом розплющила очі і прошепотіла: «Ма-а-ама…»

Хтось із сусідів відніс дочку в наш будинок, поклав на диван. До вибуху в Тані було розкішне, до стегон, руде волосся, а тепер голову покривав величезний опік. Обличчя, ніс, губи – все обгоріло. Синтетичні кофточка і штанці розплавилися і «влилися» у шкіру, що обгоріла. Потім лікарі мені пояснили: саме вогонь Таню… врятував. Осколки снаряда розпороли їй живіт і шию, посікли праву ногу, перерізавши великі кровоносні судини. Але полум’я немов запечатало рани, інакше дочка померла б від крововтрати ще до того, як ми її знайшли. Тані пощастило, що вибухова хвиля закинула її на горище. Коли будинок обрушився, її засипало не цеглою, а тільки дошками.

Ромі осколок влучив у голову. Він помер миттєво. Його брата розірвало на шматки. Наші сусіди відразу втратили все: будинки, дітей, сенс життя…

Нас із Танею привезли в Дебальцеве, але лікарі, щойно глянувши на дочку, сказали: «Ми її не врятував». Я кидалася від одного медика до іншого, падала перед ними на коліна, плакала… Але вони лише опускали очі. І тут сталося диво: у Краматорськ якраз приїхали столичні волонтери та від місцевих лікарів дізналися, що в сусідньому місті вмирає поранена дитина. Під артобстрілом волонтери примчали в Дебальцеве й доставили нас у краматорську лікарню.

Місцеві хірурги буквально витягли дівчинку з того світу. Їй провели низку операцій: витягли осколки, зашили рани, підсадили шкіру на голову, руки, ноги, живіт, спину (Таня дістали опіки третього ступеня сорока відсотків поверхні шкіри). Найсильніше постраждали ноги. На лівій ампутували великий палець. Права нога обгоріла так, що малогомілкову кістку видалили разом із прилеглими до неї тканинами. Від коліна до стопи в дівчинки залишилася тільки одна кісточка – великогомілкова. Щоб вона не всохла, її прикрили клаптями шкіри, взятими зі стегна лівої ноги. Після цього Таню перевезли у столичний опіковий центр, де вона перенесла ще кілька операцій. Лікарі констатували: ходити Таня зможе тільки після тривалого хірургічного лікування.

– Усі витрати на лікування доньки в Україні взяв на себе штаб Ріната Ахметова, – каже Ольга. – Його співробітники розшукали мене у краматорській лікарні і сказали, щоб про гроші я не думала – це турбота штабу. Тільки за перші три тижні на медикаменти та перев’язувальні матеріали для Тані витратили приблизно 120 тисяч гривень. Пам’ятаю, одна ампула загоювальних ліків коштувала 400 гривень. Навесні минулого року штаб відправив дочку до спеціалізованого санаторію в Немирові.

Завдяки тому, що історію Тані Чорнобай активно висвітлювали українські ЗМІ, до подальшого лікування дівчинки підключилися столичні волонтери та кілька народних депутатів України. Вони й організували лікування в закордонних клініках. Спочатку Таню доставили в Чехію, де їй провели лазерне очищення судин. Оперувати дівчинку чеські хірурги побоялися. Осколки «Граду» й полум’я повністю знищили тканини правої гомілки: шкіру, артерії і м’язи. П’яти не було – стирчала гола кістка… Тоді волонтери й депутати звернулися відразу в кілька клінік США. Однак американські хірурги відповіли, що ніколи не стикалися з таким важким випадком і не готові експериментувати.

«У Тані має бути ще одна операція: на п’яту потрібно пересадити жирові клітини з животика»

Відтворити Таніну гомілку ризикнули тільки в одній із приватних клінік Мюнхена. Водночас німецькі нейрохірурги відмовилися від гонорару за свою роботу! Упродовж трьох місяців дівчинка перенесла сім складних операцій і днями повернулася в Україну. З моменту нашої останньої зустрічі минуло більше року, і, побачивши Таню, я на кілька секунд мов язика проковтнула. Дівчинка сильно змінилася: раніше на обпаленій голові стирчав короткий їжачок, а тепер волосся густе до плечей. Таня поправилася, щічки порожевіли, стала веселою й товариською. Рубці від опіків на обличчі й руках розсмокталися (їх навіть не видно!).

Але найголовніше – дівчинка бігала по квартирі так, що я не встигала за нею стежити (на правій ніжці вона носить спеціальний ортез). «Почекайте секундочку, – попросила Таня. – Зараз знайду свій телефон і все покажу. Я адже після кожної операції робила знімки своєї ноги». Провівши в лікарнях замалим не півтора року, десятирічна дівчинка стала експертом у питаннях хірургії і сама розповіла мені, які операції їй зробили в Німеччині.

– Хірурги взяли частину спинного м’яза й пересадили її на мою гомілку, – докладно пояснює Таня. – Згодом підсаджений м’яз буде розростатися, сказали лікарі, і повністю замінить відсутній литковий м’яз. Мені тричі пересаджували фрагменти кровоносних судин (центральної й бічної артерій) з лівої ноги, вживляючи їх у підсаджений м’яз. Судини будуть рости разом із м’язом. Через те, що раніше кров не надходила у травмовану частину ноги, я не відчувала стопу. Після операцій чутливість у стопі почала потихеньку повертатися. Крім того, мені видалили частину загноєної кістки (добре, що я вчасно приїхала до Німеччини!) і поставили імплантат. А пересадивши м’яз і судини, прикрили їх клаптем шкіри, взятої з лівого стегна.

– Як мені пояснили, це була перша у світі серія операцій із відтворення кісток і тканин гомілки, – каже Ольга. – Дочка майже півтора року провела в лежачому положенні або сидячи в інвалідному візку, тому їй довелося заново вчитися ходити. Перші дні пересувалася на милицях, від напруги все тіло тремтіло… Потім, коли їй купили ортез, що фіксує стопу, вона відразу почала бігати. Відправляючи Таню в Україну, німецькі лікарі сказали: «Шукайте можливість помістити дівчинку в реабілітаційний центр. Потрібно інтенсивно розробляти ногу кілька місяців поспіль. Не можна втрачати ні дня. Інакше пересаджені м’язи й судини не розростуться».

Через волонтера я знову звернулася по допомогу до штабу Ахметова. «Ми вже кілька місяців займаємося програмою реабілітації дітей, поранених під час війни на Донбасі, – кажуть. – А днями термін подання заявок продовжили до першого липня. Потрібно терміново? Не переживайте, все владнаємо». І рівно за добу в мене на руках були квитки в запорізький санаторій «Великий Луг», де проводять реабілітацію поранених дітей. Після курсу реабілітації в Україні ми знову полетимо в Мюнхен: нейрохірурги візьмуть із доччиного животика жирові клітини й підсадять їх на п’яту, щоб поліпшити рухову функцію ноги.

Вийшло так, що я зустрілася з Танею і її мамою за дві години до того, як вони вирушили на поїзді в Запоріжжі. Ольга якраз звільняла квартиру, яку для них знімали в Києві волонтери. Поки ми з Ольгою тягали сумки і валізи, Таня грала на дитячому майданчику. Дівчинка каталася з гірки, паморочилося на каруселі, потім зібрала на галявині букет польових квітів і подарувала його мені: «Візьміть на пам’ять. Це від щирого серця!» «А що твоя душа хоче найбільше?» – «Швидше повернутися додому. Я дуже скучила за бабусею, сестричкою й однокласниками».

ДЖЕРЕЛО