Щасливі історії всиновлення. Родина Горбачів: «Мрія про дитину здійснилася за чотири місяці, а протягом п’яти років ми стукали не в ті двері»

Родина Горбачів чотири роки є активними користувачами порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!». Саме з нашого порталу розпочалося їхнє знайомство з темою всиновлення та пошук дитини. Про те, як і чому кияни вирішили всиновити дитину, спеціалісти програми дізнавалися у мами Олени Кукуєвицької-Горбач.

«Теми всиновлення були не про мене»

«Тему усиновлення я завжди сприймала в позитивному руслі. Однак була переконана: такі історії не про мене, – каже Олена. – Проте у долі були інші плани. Так склалося, що заміж вийшла в 33 роки. Чоловік старший за мене на сім років. Ми хотіли та планували дітей як тільки почали жити разом. Однак вже через півроку подружнього життя стало зрозуміло, що здійснити цю мрію самостійно не вдасться.

Походи до лікарів стали постійною частиною нашого життя. Прогнози були непоганими, але, на жаль, медичній науці доведеться розгадувати ще немало загадок людського організму. Варіант усиновлення також розглядали (навіть, не пам’ятаю, хто з нас першим озвучив цю думку, здається, чоловік), але я посунула її. Все ж, народження кровної дитини тоді здавалося цілком досяжною метою.

Мені довелося пройти п’ять спроб ЕКЗ (екстракорпоральне, або штучне запліднення). Деякі з них були просто безрезультатними, а інші завершувалися болючою втратою. Після третьої спроби я подумала: «Мабуть, досить». І ми з чоловіком повернулися до теми усиновлення. Це був 2016 рік. Як потім з’ясувалося, рік народження нашого майбутнього сина».

Стала активним користувачем порталу

«Раніше я чула про портал «Сирітству – ні!», бачила ролики по телевізору, – розказує мама Олена. – І ось тепер стала користувачем. Читала реальні історії прийомних родин, дивилася анкети та відеоролики дітей, дізнавалася про документи, які потрібні для усиновлення. Знов і знов переконувалася, що таких родин, як наша, більше, ніж здається, і вони щасливі не менше ніж ті, хто народив дітей самостійно.

Хоча буває по-різному і в кровних, і в прийомних родинах. Найбільше лякали потенційні проблеми зі здоров’ям дітей. Втім, тоді ідею усиновлення довелося ще трохи відкласти. Ті, хто пройшов такий самий шлях, добре знають, як це – чіплятися за соломинку. Однак публікації порталу «Сирітству – Ні!» не припиняла, передивлятися час від часу».

Оформлення документів і навчання

«Перед тим, як випробувати останній шанс народити самостійно, я вже точно усвідомила, що медицина та лікарі можуть багато, але не здатні на дива. Була готова стати на інший шлях (чоловік прийшов до цього рішення набагато раніше). Тому ми з чоловіком почали оформлювати документи, записалися на курси опікунів та усиновителів. Навчання на цих курсах дуже багато дало нам для розуміння теми прийомного батьківства та особливостей дітей, які виховуються в закладах. У 2017 році курси були обов’язковими лише для опікунів.

Радію з того, що навчання віднедавна стало обов’язковим і для усиновителів. Отримані знання полегшують адаптацію (а вона є як у дітей, так і у батьків) та убережуть багатьох дітей від повернення в систему. Отримавши статус кандидатів, ми не поспішали їм скористатися та шукати дитину – адже ще був останній «медичний» шанс. Я відчувала, як це може закінчитися, але мені було набагато легше морально, ніж упродовж попередніх спроб. Тепер я знала, що дитина у нас точно буде, нехай, і народжена не мною особисто».

Пошук дитинки

«Від початку ми з чоловіком хотіли дівчинку одного-трьох років. Мабуть, як 90% усиновителів, – продовжує Олена. – Однак розуміючи, що на всіх «не вистачить» маленьких відносно здорових дівчаток, в документах зазначили вік до семи років без обмежень статі. З рештою, яка різниця, хлопчик чи дівчинка. Була ідея взяти двох, але вона не підкріплялася ресурсами. Рішення прийняти одну дитину до семи років стало дійсно усвідомленим.

У лютому 2018 року у нас із чоловіком було вже залізне рішення усиновити дитину. В квітні, за направленням нашої районної служби, ми познайомилися з нашим майбутнім сином Олексієм, а наприкінці червня він вже був вдома. Йому тоді було два рочки і три місяці. Мала дитина без особливих проблем зі здоров’ям. Виходить, мрія здійснилася за чотири місяці, а протягом п’яти років ми стукали не в ті двері». (Читайте далі наступного четверга)