Щасливі історії всиновлення: Кропивницький

Сьогодні Вікусі Костянтиновій – 5 років, вона має 4-річну сестричку Вероніку. Віка займається гімнастикою, швидко вчить вірші напам’ять і обожнює виступати на дитячих ранках. А ще 5 років тому жоден лікар, а вихователь – і поготів, не сподівався, що ця 10-місячна дитина, яка нерухомо лежала в боксі, вагою 6 кг, проживе більш ніж рік. Все змінилося, коли дівчинку із 7 страшними діагнозами вирішила усиновити сім’я Анастасії та Олександра Костянтинових із Кропивницького. І перша їхня заочна зустріч із дитиною відбулася на порталі «Сирітству – ні».

ПОЧАТОК «У 2013 році інформації про дітей-сиріт, яка є зараз, просто не було, а тема усиновлення була табу, і кожна сім’я всі питання розв’язувала з великими труднощами й таємно від усіх навколо, – згадує Анастасія. – Як це було заведено, ми теж нікому нічого не говорили. Саме тоді я знайшла портал Sirotstvy.net – єдиний ресурс, на якому можна було читати історії людей, дивитися анкети дітей».

ЯК ВМОВИТИ ЧОЛОВІКА? Зазвичай першою на усиновлення зважується жінка. Так сталося й у сім’ї Костянтинових. «Я не пресингувала його, не набридала, а вмовляла акуратно і «крапельно», – з усмішкою згадує Анастасія. – Так, щоб врешті-решт чоловік вирішив, що він хоче цього сам. Я й сама «виношувала» ідею усиновлення аж півроку. І хоча спочатку чоловік сказав мені: «Ні», я поступово, день у день «підживлювала» його потрібною інформацією. То «випадково» залишала на його комп’ютері відкритою сторінку Sirotstvy.net. То розповідала йому історії, які прочитала, подивилася. Аргументація в мене була залізна: «Ні так ні, Саша, я просто тобі покажу/розповім…». Через півроку чоловік погодився, щоб я потихеньку збирала документи для отримання статусу «кандидата в усиновлювачі».

ЖИЛА ПОРТАЛОМ ПІВ РОКУ Не секрет, щоб отримати статус кандидата в усиновлювачі, йде в середньому півроку. Анастасія вирішила не втрачати ці дні даремно, а паралельно моніторила анкети дітей. «Із січня до жовтня 2014 року кожен мій день починався з відкривання Sirotstvy.net, – розповідає мама. – Взагалі, я жила у своєму світі ілюзій. Мені здавалося – головне знайти анкету дитини, вибрати «свою», яка запала в душу, а решта – само собою вирішиться. Що я прийду в інтернат, зі статусом кандидата, і мене зустрінуть радісні з квітами, віддадуть дитину, подякують і відпустять додому. Але чим більше я заглиблювалася в тему, тим більше переконувалася – все набагато складніше. Портал Sirotstvy.net дуже допоміг не тільки анкетами, а й відповідями на мої незліченні запитання. Консультанти заспокоювали та підказували – куди рухатися далі. Тому я просто зі сайтом жила».

У ЧЕРЗІ НА ДИТИНУ Коли оформили документи, я довго не розуміла, як можна «стояти в черзі на дитину». Я завжди вважала, що сама маю вибрати, своїм серцем, і ми в будь-якому разі маємо зустрітися. З травня й до жовтня мій робочий день починався з того, що я вмикала комп’ютер і заходила на сайт «Сирітству ні» й дивилася оновлення бази. Я якось думала, що моя дитинка має якось «намалюватися». Тим, що мені подобалися, я телефонувала, уточнювала. У вересні нам сподобалася одна дівчинка з Києва, ми зателефонували до служби і приїхали в столицю, щоб побачити її. Тут виявилося, що до неї вже ходять прийомні батьки, а нам цього навіть не сказали. Тому ми покаталися по Києву й повернулися назад, до Кропивницького. Й ось у жовтні на сайті нарешті з’явилися три нові дівчинки з Одеської області. Всі – «з особливими потребами»: в однієї – гепатит, у другої – ВІЛ, а в третьої – атрезія хоан».

ДИТИНА З ДІАГНОЗОМ Анастасія зателефонувала в Одеську службу в справах дітей, щоб дізнатися про 10-місячну дівчинку з атрезією хоан. «Хоча в інтернеті на форумах я начиталася, що це страшна хвороба, ми однаково вирішили приїхати й подивитися на неї, – згадує мама. – Однак, коли приїхали, виявилося, що дівчинка зараз у Києві на операції. Ми погуляли по славному місту Одесі, і повернулися додому. Я вже на порталі читала не анкети, а історії. В інтернеті шукала все про атрезію хоан. Річ у тім, що дівчинка народилася недоношеною, і в неї в носі була перегородочка, через що носом дихати вона взагалі не могла. Знайшли в Кропивницькому лікарів, які заочно пообіцяли допомогти. До речі, у Вікторії досі є шрам під ребром, де їй вставляли трубку, щоб вона дихала».

ПЕРША ЗУСТРІЧ Через 3 тижні сім’я Костянтинових з’ясувала, що дівчинку прооперували та вже повернули в Одесу. «Коли ми знову опинилися в Одесі, нас відмовляли від цього кроку всі, хто тільки міг, аргументуючи тим, що в неї 7 діагнозів, – продовжує Анастасія. – І те, що її анкета опинилася на порталі – диво, тому що ніхто не хотів і не планував її навіть оформляти, вважали, що в неї «немає шансів». Під час першого візиту до закладу нам навіть не дали офіційну довідку, сказали просто «поїхати, подивитися». У дитячому будинку нас дуже прохолодно зустріли й насилу дозволили подивитися на дитину. Вона лежала в боксі, головка повернута вліво. Відчуття, що її навіть рідко перевертали. Вона була такою маленькою, що я б дала від сили їй приблизно чотири місяці. Поїхали ми цілковито шоковані. Чоловік і до цього не був у захваті від ідеї усиновлення, а після першого відвідування категорично сказав: «Ні». А я зрозуміла, що «так».

ДРУГА ЗУСТРІЧ Три тижні Анастасія проплакала. «Сльози мої бачив тільки чоловік, на роботі я всім усміхалася й нічим не видавала свого стану, – згадує мама. – Але в підсумку, ми вирішили з чоловіком, що я ще раз мушу її побачити, інакше не зможу жити далі. Ми знову зателефонували в службу, приїхали туди, і нам виписали офіційну довідку про те, що ми їдемо знайомитися з цією дитиною. І цього разу нас зустріли зовсім інакше. Нас дійсно раді були бачити, завели в медпункт, заспокоювали щодо діагнозів. Потім принесли дитину – і передусім поклали на руки… Саші. А дівчинка за ніс нашого тата «хап!»… І все. Я по ньому бачила – він уже не зможе більше сказати «ні». Тим більше, виявилося, що в неї чарівна усмішка! Нам дозволили бачитися з дівчинкою. У підсумку тоді ми пробули в Одесі 4 дні».

СУД «Через два місяці відбувся суд, – продовжують батьки. – Суддя влаштував нам справжній допит: «А ви читали медичний висновок цієї дитини?» – «Читали». – «Точно знаєте, що складні діагнози? Усі сім діагнозів знаєте?» – «Так». У підсумку нам усе ж дозволили забрати дитину через 12 днів. І ще одне диво – 6 січня ми привезли її додому, а 7 відсвяткували її перший День народження».

ЖАХ ЛІКАРІВ Коли Анастасія з маленькою Вікою прийшли до дільничного лікаря, вона відкрила картку й жахнулася. Важила Вікторія всього 6,6 кг і зріст був 66 см. «Спочатку лікар запропонувала оформити інвалідність, але я категорично відмовилася, – каже мама. – Нас ще в Одесі попереджали, що в неї половина легені не розкрита, а це начебто проблема на все життя. У неї була призначена планова операція на вересень 2015 року, планували вирізати цю нерозкриту частку легені. Але я була категорична: «Ми не будемо ставати на інвалідність, будемо знімати діагнози».

"Я ВАГІТНА!" «Перші 9 місяців були дуже важкими, Анастасії дали відпустку для догляду за дитиною, оскільки під час усиновлення декрет же не дають. «Чоловік приходив із роботи, а я – втомлена більше, ніж він, – каже мама. – Тут ще виявилося, що я… вагітна. Добре, що Вікторія – прекрасна дівчинка, яка спала до 10 ранку та спокійно їла кашу, тому ми вижили, оскільки в мене почався страшний токсикоз. Операція Віки в Охматдиті в Києві була призначена на вересень. І якраз тоді – у мене час народжувати. У підсумку, чоловік із маленькою поїхав в Охматдит і повернувся з новиною – операція не потрібна, у Віки нормальні, рівні легені, все добре.

ЗНЯТТЯ ДІАГНОЗІВ Медичними термінами це було пояснити неможливо. Тому, щоб позбутися зайвих запитань, лікарі просто додали до первинного діагнозу – «підозра на». «У 3 рочки ми зняли Віці всі діагнози, крім атрезії хоан, оскільки вона хронічна, і зняти її можна тільки після 6 років, – каже Анастасія. – Якщо до 10 місяців у неї було 4 запалення легенів, то відтоді й до сьогодні в нас був тільки один бронхіт, який тривав 3 дні. На контролі в Охматдиті сказали, що в нас усе добре, залишилося тільки у 12–13 років зробити пластику носа. Зараз Віка з двох років ходить на танці, потім на гімнастику, бере участь у змаганнях, знає всі вірші, бере участь у всіх заходах. Вона дуже багато дарує любові. Я до неї підходжу, ніби заряджатися. Це при тому, що вона ж сама до 1 року була одна! А це не може не відбитися надалі. Перші 1,5 місяці в нас вона навіть не вміла плакати. Мабуть, не розуміла, навіщо…

НЕ БІЙТЕСЯ БРАТИ ДІТОК У СІМ’Ю! «Мене дивують люди, які вважають: «Ну що там зміниться, якщо ти усиновиш одну дитину?» – резюмує Анастасія. – Від цього дуже багато що зміниться! Врятувати життя однієї дитини – це вже дуже багато. Так, це не просто. Потрібно розуміти, що це – велика відповідальність. Для цього потрібно полюбити цю дитину. Любов творить дива. Діти вміють відповідати на любов любов’ю. І взагалі це… чудово – подарувати комусь нову сім’ю й шанс на нове, здорове життя».