Щасливі історії всиновлення. Ірина Гартунг: «Міша настільки легко влився в моє життя, немов завжди був зі мною» (завершення)

Історія мешканки села Загальці (Київська область) Ірини Гартунг – приклад того, що й у 55 років життя тільки починається. Ірина – активний користувач порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» з 5-річним стажем! До речі, свого любого Мишка вона вперше побачила саме на нашому порталі. А ось до усиновлення наша героїня йшла три роки! Початок історії – читайте тут: https://sirotstvy.net/ua/news/schastlyv-e-ystoryy-us-novlenyya-yryna-gartung-to-zhe-moy-rebenok-pochemu-on-tam-a-ne-so-mnoy-/

АДАПТАЦІЯ

«Міша настільки швидко й легко влився в моє життя, у мій дім, немов завжди тут і жив, – каже 55-річна усиновителька Ірина Гартунг. – Навіть на фото у ФБ усі дивуються – які ж ми схожі! А я й рада! У мене була для нього готова кімната, а ось зі школою довелося почекати до вересня. Адже я забрала Мішу наприкінці квітня, а на один місяць уже не було сенсу йти до нової школи. Атестат про закінчення класу мені видали в його попередній школі, пішли на поступки, і закрили його повністю. Чесно кажучи, я навіть зраділа, це дало Міші змогу спокійно влитися в нове середовище проживання. Адже в будь-якому разі, новий дім – це вже стрес, а нова школа – стрес подвійний. Тому й добре, що вони пройшли один за іншим».

«БОЮСЬ ІТИ ДО НОВОЇ ШКОЛИ»

І все ж Міша переживав. Ціле літо пройшло в приблизно таких діалогах: «Ой, мамо, я так боюся йти до нової школи! А раптом я й там буду ізгоєм?» – «Михайлику, все буде добре, ось побачиш! Навіть якщо й будуть труднощі – ми їх подолаємо разом!» «У цьому немає нічого дивного, – пояснює Ірина Гартунг. – Діти з реабілітаційного центру ходили вчитися до звичайної школи. І там їх часто зачіпали, а часом і провокували на бійку. Пам’ятаю, одного разу приїхала до центру, а в Михайла палець зламаний – його побили за те, що він сирота без батьків. Словом, син боявся, що й у нас у Загальцях буде так само».

МОРЕ ДРУЗІВ

Однак страхи розвіялися з першого ж дня в школі. «Сільські вчителі та діти прийняли Мішу дуже радо, – каже усиновителька. – У його класі всього 6 дівчаток, решта 14 – хлопчики. У нього швидко з’явилося море друзів. На Різдво разом ходили колядували. Щоправда, зараз через карантин спілкування звелося до мінімуму, і вони дуже сумують за спільними прогулянками. Словом, Міша влився в клас і сільське життя, немов завжди тут і був».

ДОНЬКИ ПРИЙНЯЛИ МІШУ, ЯК БРАТА

Доньки Ірини Гартунг підтримали маму в прийнятті такого серйозного рішення, як усиновити дитину. «Середня дочка допомагала мені забирати Мішу з дитячого центру, – згадує мама. – Коли його вперше побачила, вона навіть розплакалася: «Мамо, який же він худенький (у свої 12 років Михайлик був на зріст 149 см і важив усього 36 кг – Авт.). Його тепер не можна зрадити, потрібно любити та берегти. Це ж тепер наш брат!». Ці слова зворушили мене до глибини душі. Вони знають, що згодні зі мною – що це моє життя, і скільки б я дітей не взяла з притулку, вони будуть любити мене й не заперечуватимуть. Тим більше, у них уже свої сім’ї, чоловіки, квартири. Дочки влаштували нам свято, надарували Міші подарунків. На Новий рік вони разом з онуками їздили в Карпати».

ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ

Ірина Гартунг на цьому не зупиняється. Поки їздила до Міші, встигла прикипіти душею й серцем до ще однієї дитини з ребцентру. «Там хлопчик взагалі дуже слабенький і хворобливий, – каже усиновителька. – Важить 29 кг за зросту 142 см, у нього проблеми зі слухом… Не могла залишитися осторонь, адже малюк той гасне на очах. І хоча ним опікуються й лікарі ребцентрів, і волонтери, але зрозуміло, що йому якомога швидше потрібна сім’я, дім і турбота. Інакше він просто загине. Поки планую взяти його під опіку, сподіваюся, після карантину здійснити свою нову мрію».