Щасливі історії сімей: Дніпро. «Бабусю, я не зрозумів, а де наші діти?» (закінчення)

Щасливі історії сімей: Дніпро. «Бабусю, я не зрозумів, а де наші діти?» (закінчення) Всеукраїнському порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» виповнилося 10 років. До цієї дати Фонд Ріната Ахметова почав спецпроект «Щасливі історії усиновлення». Історія Катерини Василенко з Дніпропетровської області – третя в проекті. Тільки Катерина Василівна не усиновитель, а мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, постійна учасниця тренінгів та мотиваційних зустрічей Фонду. Зараз вона виховує дев’ять підлітків віком від 10 до 17 років. Початок історії про ДБСТ Василенків читайте на https://sirotstvy.net/ua/news/shchaslyvi-istoriyi-simey-dnipro-babusyu-ya-ne-zrozumiv-de-nashi-dity-/

ТРУДНОЩІ БУЛИ ВСЯКІ

Катерина Василівна чесно зізнається: роль прийомної мами дуже непроста, часто виникають найрізноманітніші труднощі. «Але куди без них? – пояснює наша героїня. – Труднощі та нерозуміння є в кожній родині, і в прийомній теж. Найчастіше тертя виникають між самими дітьми. І причина найчастіше в їхньому негативному досвіді з минулого. Наприклад, мої дві дівчинки Настя й Аліна, коли прийшли – спочатку дуже ревно все сприймали, намагалися боротися за мою увагу. Шляхом довгих умовлянь, розмов, подій діти, нарешті, зрозуміли, що змагатися та ревнувати одне до одного в нашій родині просто не має сенсу. Звичайно, усі дітки різні. Настюша в мене дуже бойова. Спочатку в школі з хлопчиками билася, як їжачок була. Позначилися сім років життя в інтернаті. А ось Юля, яка прийшла до нас 2017 року, просто сонечко. Її виховувала бабуся, а коли та померла, Юлю направили до нас».

ДОРОСЛІ НОВЕНЬКІ

Іноді до ДБСТ потрапляють діти, яким зовсім небагато залишилося до повноліття. «Аня з’явилася в нашому домі, коли їй було 17 років, – продовжує Катерина Василівна. – Коли її мама померла, дівчинці не було де жити. Її направили до лікарні, там вона й коротала свої дні, поки лікарі не звернулися до соцслужб. Фахівець служби зателефонувала мені й каже: «У нас тут дівчинка, 11-класниця є. В інтернат її вже не беруть, адже їй рік до повноліття залишився. Ви не могли б узяти до себе?» Я погодилася. Так у мене з’явилася Аня».

ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО

У ДБСТ Василенків є золоте правило, якого мають дотримуватися всі члени сім’ї. «На "спалахи" в нас є золоте правило: ми не обзиваємо й не б’ємо одне одного, – каже прийомна мама. – Так, буває, діти настільки голосно з’ясовують стосунки, аж хрипнуть! Але жодного рукоприкладства. Адже всі вони – підлітки, характери різні, та й у їхньому життєвому досвіді всякі погані приклади були… Ми все прагнемо розв’язати за чаєм».

У ДБСТ дуже люблять пекти пиріжки та торти маминого виробництва. «Ми – звичайна сім’я. Любимо пекти пиріжки та торти, готувати різні смаколики, – ділиться Катерина Василівна. – Якось, на день народження Наталки, вирішила відійти від традиції й купити великий гарний торт, а не пекти самій. І що ви думаєте? Наталка-іменинниця так тихенько мені каже: «Мамо, краще б ви самі спекли торт. Він, звичайно, дуже гарний, а у вас – дуже смачний». Я пообіцяла більше не експериментувати».

«БАБУСЮ, А ДЕ НАШІ ДІТИ?»

Що особливо важливо, рідні діти Катерини Василівни прийняли названих братів і сестер, постійно допомагають, спілкуються. «У нас у домі буває по 14 дітей, а то й більше, – каже прийомна мама. – У нашому селищі живуть син із невісткою і два онуки. Ми всі дружимо. Цього літа, коли мої дітки поїхали до табору, прийшли онуки в гості й запитують: «Бабусю, а де наші всі діти?» Пояснюю: вони в таборі. І що ви думаєте? Поки дітвора не повернулася з табору, мої онуки до мене не ходили. Цілий місяць! З одного боку, я дуже сумувала, з іншого – це показник їхньої дружби. Друзі взагалі часом за голову хапаються, коли я їм кажу про свою сім’ю. «Ти про яких дітей говориш, про рідних або прийомних?» – «Про всіх. Вони всі мої рідні».

«ЖИВУ І ДИХАЮ СВОЇМИ ДІТЬМИ»

Прийомна мама пишається та радіє успіхам своїх дітей. «Цьогоріч у нас ще дві випускниці, готуємося до ЗНО, будемо вступати, – ділиться планами Катерина Василенко. – Старша Аня, до речі, вступила до медучилища – пішла моїми стопами. Це неймовірно приємно! Настя пішла вчитися на перукаря, посіла третє місце на конкурсі в училищі. Приїжджає на вихідні додому й одразу оголошує: «Так, сьогодні в нас зачіски». У дітей стільки радості! І так щодня, якісь пригоди, радості.

Знаєте, я безмежно щаслива тим, що я живу та дихаю разом зі своїми дітьми і зважилася стати прийомною мамою. Не треба боятися брати у свій дім дітей! Діти – це наше майбутнє. Чим більше дітей ми врятуємо від вулиці та поганого поводження, тим кращим буде наше суспільство».