Щасливі історії сімей ДБСТ. Кузнєцови: «Не засмучуйся, татусю! Я завжди буду вас із мамою захищати!»

Всеукраїнському порталу усиновлення «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» виповнилося 10 років. До цієї дати Фонд започаткував спецпроєкт «Щасливі історії усиновлення». Щотижня ми публікуємо історії сімей, життя яких змінив портал sirotstvy.net. Розповідаємо, який шлях вони пройшли, перед якими труднощами постали і як живуть зараз.

Герої цієї історії – сім’я Кузнєцових із Рубіжного, які зараз виховують 10 діток. Початок історії на: https://sirotstvy.net/ua/news/schastlyv-e-ystoryy-us-novlenyya-chtob-b-stree-dostroyt%60-dom-ya-kazhd-y-den%60-zakhodyl-na-vash- portal /

Білява мрія

Від самого початку думки про відкриття ДБСТ ми мріяли про біляву дівчинку, – каже прийомний тато Олександр Кузнєцов. – Тоді кожен із кандидатів, напевно, мав подібну мрію. Але в підсумку наша, все ж, здійснилася, причому того ж 2013 року! Щоправда, їх було відразу четверо: дві близнючки Саша та Маша по сім років, шестирічна Даша й білява чотирирічна Лілі Марлен.

«Добрий день, – ввічливо сказала Саша під час першої зустрічі, – а ви наші нові мама й тато?» – «Так…» У нас напоготові були всякі психологічно вивірені прийоми: як говорити й що робити під час першої зустрічі. Але нічого з цього арсеналу не знадобилося.

Відповідальна Саша повернулася до сестер і голосно зашепотіла: «Дівчатка, це наші тато та мама. Тепер вони будуть нас любити й піклуватися про нас, а не як ті». Захисники батьків «Після такої настанови не любити дітей просто неможливо, – продовжує прийомний тато. – І ця любов абсолютна та взаємна. Пам’ятаю, як боязка Маша, що спочатку боялася нашого добродушного та сумирного кота Фіму, раптом побилася з дівчинкою в класі. Причина? Не повірите! За те, що дівчинка ляпнула Маші про нас щось образливе». «Нікому не дозволено говорити про вас погано! – пояснювала потім свою поведінку Маша. – Ні про вас, ні про нашу сім’ю взагалі. Не засмучуйся, татусю, я завжди буду тебе та маму захищати!»

Поява хлопчаків

Два роки тому в дівочому квітнику Кузнєцових з’явилися хлопчаки. Шестирічний Денис і чотирирічний Михайлик з’явилися після звернення служби в справах дітей: «Чи не хочете взяти двох хлопчиків?» «Ми згадали дитбудинок, Галині розповіді, тужливі очі дітей у притулку… І відповіли: так, тільки можна ми хоч подивимося на них? – згадує Олександр Кузнєцов. – Зустріч нас спантеличила. Денис виявився симпатичним карооким красунчиком, на диво схожим на мене в дитинстві. А ось Михайлик сумно косив лівим оком, ледве дихав відкритим ротом і тільки бурмотів щось односкладне. Ходив він, як дідок. Пройде кілька кроків – і віддихатися не може… Ми навіть спочатку подумали, що він із психічними відхиленнями. Однак Михайлик швидко розвіяв наші страхи. Він почав тягнути ручки до телефона, зацікавився іграшками. Ми вирішили так: якщо вже жага пізнання в нього є, то справа піде. Для початку йому видалили аденоїди, які заважали дихати, і він почав бігати, а потім і застрибав, ніби йому батарейку поміняли. Потім йому «підтягнули» око в Харкові, у клініці ім. Гіршмана. У Михайлика ще є затримка розвитку і проблеми з мовленнєвим центром, але в іншому він звичайний хлопчик із чудовим почуттям гумору та живим мисленням. Веселун і оптиміст, який обожнює весь світ загалом і сім’ю зокрема. А що може бути важливішим за це?»

Поява ще 4 дітей

Ще три брати та сестра опинилися в ДБСТ Кузнєцових пів року тому. «Як ми зрозуміли, їхня рідна мама все ж їх любила і дбала, як могла, тому що всі четверо добре вчаться і, загалом, звичайні домашні діти, хоча й побиті життям», – каже тато. Хоча на перших порах спілкування не складалося. «Ті мій блат! – радісно сказав Михайлик своєму однолітку Матвію. – Я тебе люблю!» «Який ти мені брат?!» – невдоволено відповів Мотя й надув губи. А Гліб, якому було десять, як і Лілі, просто мовчав. Від мандаринів вони гордо відмовилися. Тільки Міра про щось говорила з однолітками Сашею та Машею. Це була наша перша з ними зустріч; і дивно, наскільки все змінилося за пів року!

Ще через пів року

Міра виявилася розважливою, дуже вдячною та розумною дівчинкою. Коли отримує вісім балів, то засмучується й навіть плаче. Я її жалію й готовий заплакати разом із нею, а вона шле мені смайлики й називає «татусем улюбленим». Гліб, як з’ясувалося, зовсім не похмурий мовчун, а веселий, розумний хлопчик, який обожнює посперечатися. Я й сам був таким у дитинстві. Тому спілкування з ним – суцільне задоволення.

Мотя пішов у перший клас практично відразу, тому що вихователі в садку сказали, що він абсолютно готовий до школи й немає сенсу тримати його в садку ще рік. Схожий на маленького розпещеного ведмедика. Посміхається рідко, але дуже гарно. Найчастіше просто мовчки підходить за обіймами. На щастя, обійм у нас багато. Практично необмежена кількість. Як і любові».