Щасливі історії сімей ДБСТ. «Ідею стати прийомною мамою мені підказала доня Катя» - Юлія Краснокутська

Уже вісім років Юлія Краснокутська з Томаківки Дніпропетровської області – прийомна мама. Вона пройшла загальнодержавні курси батьків, спонсором яких, до речі, був Фонд Ріната Ахметова. Їхню групу возили у Новомосковськ, Ялту, Бердянськ. Каже, що таке ґрунтовне навчання дуже допомагає у вихованні діток і досі. Можливо, вона і залишилася би жити у рідній Томаківці, якби не сумна новина про глухоту найменшого прийомного синочка Артемка. Але почнемо з початку…

МАЛЕЧА ДИТЯЧОГО ВІДДІЛЕННЯ

Юлія Краснокутська виховувала рідних сина та доньку, працювала за залізниці та гадки не мала, що стане колись прийомною мамою. «Розпочала цю тему моя доня, – згадує Юлія. – Вона вирішила вступати до спортивного коледжу, а там потрібна було мати найліпше здоров’я. Щоб отримати дозвіл, лікарі порадили річний курс лікування у дитячому відділенні. Ми погодилися.

Саме там, у лікарні доня познайомилася з моїми майбутніми прийомними дітками. Впродовж року проходила курс лікування, і щоразу зустрічала там цю трійцю: Артемка (1,2 роки), Даню (2 роки) і Діму (4,5 роки). Виявилося, що в нашому районі не було дитбудинку, тому служби їх вимушено розташували у лікарні. Донечка постійно до них бігала то з яблуками, то з цукерками. Хлопчики зовсім маленькі були. Якось Катя мені й каже: «Я чула по телебаченню, що створюють прийомні сім’ї, може, ти погодишся? І ми заберемо хлопчиків до себе, ти ж знаєш, як я хотіла братиків чи сестричку!». Я подумала і вирішила спробувати».

ПРИЙОМНА МАМА

Тоді, у 2012 році, після навчання прийомні батьки спочатку повинні три-чотири роки бути прийомною сім’єю (до п’яти дітлахів в родині), а тільки потім, вже більш досвідченими, очолювати ДБСТ (до 10 дітлахів). Цей крок допомагав батькам морально загартуватися.

«Мені пощастило, що в мене було троє, до того ж ще маленькі, тому я виховала їх, як домашніх діток, – каже Юлія Краснокутська. – Вони не відрізняються від тих, які живуть із власними родинами. Ще встигла випустити одного підлітка, і завдяки йому отримала дуже корисний досвід виховання складних дітей. Усі формальності я дуже швидко пройшла, з цим не було проблем. Але коли забрала малечу додому, ми одразу помітили, що у Артемчика, молодшенького, проблема зі слухом. Він не чув, коли гавкали собаки, коли поруч їхала автівка. Спочатку, правда, я ще думала, що це педагогічні моменти, що його просто не навчили правильно реагувати, але все було складніше. Вади слуху в дитини – то дійсно велика проблема. У мене не було досвіду виховання таких діток, ми дуже далекі від цієї проблеми, тому спочатку сильно нервувалися.

Згодом у Дніпропетровську пройшли обстеження і отримали вирок – двостороння стовідсоткова глухота. Але тоді у клініці проходила акція, таким діткам, як мій Артемко, ставили імпланти безкоштовно. Ми пройшли комісію, одержали дозвіл і поставили йому ці імпланти. Але то був лише початок шляху. Артема треба було вчити і лікувати, а таких спеціалістів у Томаківці не було. Спеціальний заклад для діток із вадами слуху є в Запоріжжі, куди ми спочатку його оформили, мало чим допоміг. П’ять днів на тиждень син був там, вдома – тільки на вихідних. Артемко втрачав навички соціалізації, і нам постійно треба було їх відновлювати. Ми почали їздити до Києва, проходити лікування там.

Благо, нам багато людей допомагали! СОС «Дитячі містечка» дозволили нам прожити в них три місяці влітку. Фонд Ріната Ахметова декілька разів допоміг купити Артемку дорогі запчастини до імплантів. Все це нас рятувало, але треба було щось кардинально вирішувати».

НЕПРОСТЕ ПИТАННЯ

На той час адміністрація Києва придбала дві квартири для створення ДБСТ, і Юлія Краснокутська звернулася до Київської служби у справах дітей з пропозицією: «Я маю потенціал, готова створити ДБСТ і прийняти нових дітей в сім’ю. Враховуючи, що маю досвід виховання дітей, прошу позитивно розглянути мою пропозицію», – згадує мама-вихователька та продовжує: «Служба погодилася і познайомила нас із новими дітками. Виявилося, що то були семеро братиків і сестричок, які чотири роки провели у закладі. Я стала зважувати свої сили і питання реабілітації Артема. У мене був досвід виховання малечі та підлітків. Чого мені боятися? Крім того, вони рідні брати й сестри… Хоча головне для мене, все ж таки, тоді було вилікувати Артема, бо я чітко зрозуміла, що в Томаківці ми не зможемо навчити його говорити і продовжити реабілітацію. І я ризикнула».

ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ

За словами прийомної мами, перший місяць було дуже важко. Виховання в діток не було ніякого – вони не знали, як треба себе поводити за столом, що треба лягати спати о десятій, а не стрибати до опівночі на ліжках і битися подушками. «Я пояснювала Дімі, Дані, які взагалі не розуміли, що таке відбувається, що новенькі діти були чотири роки без мами, жити їм нема де, їх просто не навчили добрим навичкам. І налаштовувала спробувати разом допомогти їм освоїтися. І Даня з Дімою стали моїми добрими помічниками.

Школа – взагалі окрема тема. Як тільки ми оселилися, я пішла до директора школи, що поруч з нами, і поговорила з нею дуже відверто, інакше не можна, бо тут навчатимуться шість моїх діток! Чесно їй сказала, що сама не знаю, які ці новенькі дітки, бо вони в мене лише три дні. Директор мене вислухала, зрозуміла нашу ситуацію, пішла нам на зустріч. Зібрала усіх вчителів і домовилася: цих діток не чіпати, поводитися толерантно, із порозумінням, щоб вони не почали тікати зі школи, як іноді буває.

Так і сталося, вчителі проявили свої професійні якості і дуже допомогли дітям засвоїтися в нових умовах життя та навчання. Це дуже допомогло, ніхто з діток не тікав зі школи, однокласники не чіплялися до них. Олечка взагалі влилася у перший клас, наче рідна. Катя – третій клас, Алінка з Данею – четвертий, теж добре. Усі ходили до школи із задоволенням, поки не почався карантин. На фізкультурі їх дуже хвалили, а ще вони гарно співають і танцюють. Але вдома все було дуже непросто».

(Читайте далі наступної п’ятниці)