Щасливі історії ДБСТ. Ольга Кочнєва: «Доню, коли ти запрошуєш друзів до нас, одразу кажи: ми незвичайна сім’я»

Родина Ольги Кочнєвої та Володимира Товарницького з Нікольського Донецької області виховала 15 діток. Троє вже досягли повноліття, але щонеділі приїжджають або телефонують, двоє пішли на усиновлення. А ще у сім’ї – двоє рідних онуків. Ольга Олексіївна – активний користувач порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні», прийомна мама з 2012 року. Перші шість років вони були прийомною родиною, а нині – ДБСТ, де виховуються 10 діток.

«Нас вже настільки усі знають як ДБСТ, що коли я з чотирирічним онуком приїхала до педіатра, він у карточці так і написав «Дитячий будинок», – каже пані Ольга. – Ми потім ще довго сміялися. Онук дуже полюбляє наш дім, обожнює гратися з дітками, проситься постійно до нас у гості». Початок історії читайте тут: https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/shchaslyvi-istoriyi-dbst-ol%60ga-kochneva-my-khotily-lyshe-vsynovyty-khlopchyka-ale-vzhe-v-pershyy-rik/

НАРЕШТІ БРАТИК ІЗ СЕСТРИЧКОЮ РАЗОМ!

ДБСТ у родини тільки з 2018 року, коли держава виділила окремий великий будинок, не новий, але гарний. «Останній хлопчик з’явився в нас у лютому, саме напередодні карантину, а у червні йому вже виповнилося 16, – каже прийомна мама. – Дядя його просто привіз в соцслужбу і залишив. Серце крається від їхніх історій. Адаптація пройшла дуже добре, він одразу попросив називати мене мамою… До того ж його сестричка вже живе у нашому ДБСТ, тож радощів було багато! Нарешті братик із сестричкою разом! Дитячі образи та рани довго не заживають і ще довго будуть являти себе. Вася, наприклад, пам’ятає, як декілька разів ночував на цвинтарі, коли у сім рочків вітчим його сильно побив, тому він боїться тепер туди навіть зайти. Довго не хотів виходити на вулицю, сидів у кімнаті, і все. Треба дати час, треба розуміти і повірити у цих діток, бо їхня доля змалечку була дуже складною».

МИ – НЕЗВИЧАЙНА РОДИНА

Ольга Олексіївна жодного разу за вісім років не пожалкувала, що стала прийомною мамою: «Хоча це дуже непросто, і суспільство не готово адекватно сприймати і наші сім’ї, і цих діток. Своїй доні я говорю: «Коли ти запрошуєш друзів до нас, одразу кажи: ми незвичайна родина, в нас трошки не так, як у звичайних сім’ях». Був момент, коли до нас перестали ходити наші давні знайомі лише тому, що починали пестити і сюсюкатися з нашими дітками. Я вмовляла не робити цього, за що отримала: «Ти жорстка людина». Чому? Тільки тому, що з цими дітками так не можна?

Але на жаль, навіть вихователі та вчителі не читають книжок Людмили Петрановської, не знають про виховання цих діток і не хочуть знати. Ось що боляче! Коли ти стараєшся, а у суспільстві тільки опір і непорозуміння, тоді адаптація та виховання проходять врази важче… Просто жаліти – ой, бідненька чи маленький – це ще не означає допомогти дитині. Світ змінюється, зараз життя у смартфоні, і ці дітки завжди будуть серед нас, а якщо криза триватиме, то таких сиріт при живих батьках буде все більше. Тому і суспільству теж треба враховувати це, і ставитися толерантно, не бавити цукерками, а допомагати їм опановувати цей світ, допомогти стати гідними людьми.

МАЙБУТНІМ ПРИЙОМНИМ БАТЬКАМ

«Я завжди кажу своїм знайомим: взяти дитину до себе в родину – це не яблука купити, і навіть не кота у мішку принести, а значно складніше, – каже Ольга Олексіївна. – Треба бути готовим долати труднощі разом із тією дитиною, зануритися у її світ і допомогти адаптуватися до нормального життя. Коли я тільки перший раз взяла дитину, гадала, що потрібна лише моя любов, інше само собою буде. Ні! Ми ж звикли, що любити – це потакати, а так не можна. Треба виховувати, постійно привчати до нових звичок та змінювати старі…

Генетика – дуже сувора річ, вона завжди на вас чекає десь за наступним поворотом. Особливо коли починається підлітковий період. Багато речей в них спрацьовує на соматичному рівні, і до того теж треба бути готовим. Тому треба постійно вдосконалювати себе, читати та спілкуватися із психологами, іншими прийомними батьками. Благо зараз світ дуже відкритий до цього, і можна знайти багато корисної інформації.

Ці дітки – постійний виклик нам, постійне запитання:

- а чим ти зможеш допомогти?

- на що ти здатна?

- Чи зможеш змиритися з тим, що він не зможе опанувати просту математику і ти не виховаєш з цього вундеркінда?

Якщо ви готові до таких викликів, якщо вам притаманний виховний авантюризм – ось тоді прийомне батьківство вам буде до душі. Адже приготувати їжу на 10 дітей – це найпростіше у нашій справі. А ось виховати з них 10 особистостей, пристосованих до подальшого життя – завдання набагато складніше, але заради цього має сенс жити».