Робота над помилками. Говоріть із соцслужбами про всі сімейні обставини та не поспішайте

Усиновлення. Робота над помилками на особистому прикладі усиновителя

Портал «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» за 10 років своєї роботи знайомий із різними життєвими ситуаціями. На жаль, щасливі історії усиновлення бувають не завжди. Рідко, але все ж трапляються випадки розусиновлень, коли дитину повертають в інтернатний заклад. «Дуже шкода, що це відбувається, але ще сумніше, що причини розусиновлень часто залишаються неясними або розмитими, – впевнена психолог, тренер Любов Kоріашвілі. – Батьки, отримавши невдалий досвід, не прагнуть про це говорити. Тоді як аналіз негативного досвіду допоміг би нам, представникам соцслужб, у подальшій роботі та навчанні майбутніх усиновителів, та й був би корисний самим усиновителям». Героїня цієї невдалої історії – Валентина, яка всиновила 3,5 річного Артема, погодилася поділитися своїм, нехай негативним, досвідом. Більш того, спільно з фахівцями проєкту «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Валентина розбирала свою ситуацію і виявила помилки, які, можливо, привели її сім’ю до розусиновлення.

Помилка № 1: Говоріть із соцслужбами про всі свої сімейні обставини

Валентина з чоловіком вирішили усиновити дитину, бо вже зневірилися в спробах народити своїх. «Статус кандидатів ми отримали наприкінці 2017 року, і тільки через три місяці нам вперше зателефонували зі служби в справах дітей та запропонували подивитися маленького хлопчика, – згадує Валентина. – Неймовірно, але на той час виявилося, що я вагітна! Однак ми з чоловіком вирішили, що нічого страшного, ми готові й на двох діток. Про те, що про свою вагітність треба говорити соціальній службі, ми з чоловіком і не знали, і навіть не подумали про це. Вирішили – ну, буде двоє, і добре, впораємося. Мабуть, це було першою помилкою, тому що вагітність виявилася складною, я багато лежала на збереженні. Однак тоді ми не подумали, що, може, у мене просто забракне сил…».

Помилка № 2: Ніколи не приймайте рішення на емоціях і поспіхом

Перша зустріч з Артемом була дуже зворушливою, хоча й сумбурною. На той момент його маму щойно позбавили батьківських прав. «Нас привезла районна служба, на спілкування дали пів години, – продовжує Валентина. – Артем виявився скромним, щупленьким, білявим хлопчиком. Чоловік відразу знайшов у ньому схожість із собою, у них дуже швидко відбувся контакт, швидше, ніж у мене. Мені тоді просто дуже захотілося оберігати його.

Головлікар запросила нас із чоловіком до кабінету, трохи розповіла про його здоров’я. Ті діагнози, які нам озвучили – далекозорість і фімоз – здалися дрібницею. Та й якщо чесно, ми були в такому стані, що не звернули на це особливої уваги. Хоча у виписному епікризі, коли забирали Артема, виявилося набагато більше діагнозів.

Ми вірили на слово працівникам районної соцслужби, у яких дитина стояла на обліку. Нам говорили: «Беріть швидше, дитина здорова, поки не пізно й поки її ніхто не забрав». Це була п’ятниця, 1 березня. Три дні нам дали подумати й у понеділок сказали зателефонувати. Зараз я думаю, що наше рішення було на емоціях, причому дуже сильних. Ми зателефонували в понеділок і сказали: «Так, ми забираємо Артема».

(Продовження читайте завтра)