Пораненого в Маріуполі студента, для реабілітації якого збирали гроші жителі Литви, на ноги поставили в Україні, – ЗМІ
Трагічну і водночас неймовірну історію Іллі Луценка «ФАКТИ» розповідали у грудні 2014 року. Влітку того року хлопець закінчив школу в Запоріжжі й переїхав до бабусі в Маріуполь, де вступив на навчання на програміста. В один із вересневих днів Ілля з другом поїхали кататися на велосипедах. Підлітки опинилися біля блокпоста української армії в момент, коли до нього наблизилася диверсійна група. Зав’язався бій, і хлопчаки потрапили під перехресний вогонь.
– Того вечора ми з другом хотіли оглянути занедбану автозаправку, – каже 18-річний Ілля Луценко. – Що там цікавого? Навіть не знаю. Поїхали і все. Приблизно за 150 метрів від АЗС стояв блокпост українських військових. Побачивши нас, вони почали махати руками і кричати: «Їдьте геть!» Тут мені зателефонувала моя дівчина Іра, запитала, де я. А коли почула, що біля автозаправки, розхвилювалася: «Навіщо ти туди відправився? Повертайся додому!» У цей момент із блокпоста виїхав броньований автомобіль і помчав кудись на шаленій швидкості. Ми з другом розвернули велосипеди у бік нашого мікрорайону: він зовсім поруч. Під’їхали до крайнього будинку, я хотів повернути за ріг – і все… Далі нічого не пам’ятаю.
– У цей самий час ми з чоловіком прямували до Білорусі, – розповідає мама Іллі Белла Іванівна. – Там запропонували хорошу роботу. Дорогою заїхали в Маріуполь, відвідали мою маму й Іллю. Пам’ятаю, почали збиратися в дорогу, а все з рук валиться. Зараз розумію, що так вищі сили намагалися затримати нас у Маріуполі. Від’їхали від міста на кілька сотень кілометрів, і тут дзвінок на мобільний: «Це лікар швидкої. Ваш син постраждав». «Що з ним?» – закричала я у слухавку. – «Ще не знаємо. У нього кров на голові».
Потім мені розповіли, що, почувши звуки пострілів, мешканці мікрорайону вискочили на вулицю й побачили Іллю, що лежав на землі. Люди викликали швидку. Дівчина Іллі теж прибігла: це сталося прямо біля її будинку. Іра й повідомила лікарям мій номер телефону. Ми з чоловіком розвернули машину й помчали назад до Маріуполя. Дорогою я зателефонувала Ірі, хотіла дізнатися в неї, що сталося з моїм сином. Але дівчина так сильно плакала, що не могла вимовити ні слова. Слухавку взяла її мама: «Іллю поранили. У голову. Більше нічого не знаю».
Коли ми доїхали до Маріуполя, сина вже прооперували. «Тримайтеся, – сказав лікар. – До ранку навряд чи протягне. Куля прошила голову. Череп сильно зруйнований, його осколки проникали в мозок. Дивно, що після такої травми хлопчик досі живий». Мене не пустили в реанімацію, а я шалено хотіла побачити сина й ридала з безсилля. Одна з медсестер зглянулася: «Підійдіть до вікна з боку вулиці, я відсуну фіранку».
Будівля лікарні одноповерхова, але вікна високо, а я маленька на зріст. Чоловік побачив неподалік цеглини, перетягнув їх до вікна і склав купкою. Забравшись на них, я через скло побачила сина. Він лежав білий як крейда, а ноги були сині (кров погано циркулювала). На голові – велика пов’язка. Але головне, Ілля дихав! Я не могла залишити сина одного: так усю ніч і простояла на стосі цегли, притулившись лобом до шибки.
Лікар помилився: Ілля до ранку дожив. Почали розв’язувати питання, куди його відправити. Була потрібна ще одна операція, а в Маріуполі немає потрібних фахівців, медичного обладнання. А тут якраз із Дніпропетровська прилетів вертоліт за пораненими бійцями. Іллю повантажили у швидку й повезли на аеродром. Лікар, яка супроводжувала сина, переживала: «Не довеземо до вертольота. Дуже важкий». У сина почався набряк мозку, тіло били конвульсії…
Довезли. Оглянувши Іллю, бортовий лікар зателефонувала професорові у Дніпропетровськ: тепер уже вона сумнівалася, що пацієнта доставлять до лікарні. «Везіть хлопчика, – сказав професор. – Будемо намагатися врятувати». Якби не дніпропетровські нейрохірурги, Ілля точно не вижив би. Вони провели складну операцію, яка тривала три години.
– У хлопця був один шанс на мільйон, – прокоментував тоді «ФАКТАМ» цей випадок головлікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова Сергій Риженко. – Куля пройшла наскрізь через усю праву півкулю, знищивши частину мозкових клітин і зруйнувавши потиличну й лобову кістки. Обстежуючи рановий канал за допомогою нейронавігатора, ми виявили осколки кісток і витягли їх. Робота була воістину ювелірною… Рану в мозковій речовині неможливо зашити, як звичайні тканини. Точно так само неможливо відновити зруйновані клітини мозку. Відразу після операції прогноз здавався невтішним, адже вся ліва сторона пацієнта була паралізована, порушилися дихальна й ковтальні функції.
До порятунку Іллі підключилися волонтери, які доставили в лікарню всі необхідні медикаменти. Майже місяць стан хлопця залишався важким, його годували через зонд, роботу легенів підтримував спеціальний апарат. Весь цей час Ілля був притомний. Незбагненним чином він не впав у кому, і лікарі називали це добрим знаком. За три тижні настав «прорив»: Ілля зміг самостійно дихати, його перевели з реанімації.
– Я невідлучно перебувала біля ліжка сина, – каже Белла Іванівна. – Він тоді був як безпорадна дитина. Іра, дівчина Іллі, молодчина. У вихідні приїжджала в лікарню і приймала в мене «зміну». Вона годувала Іллю з ложечки, мила його, міняла пелюшки… А я тим часом відсипалася на кушетці. За порадою лікарів син спочатку навчився сидіти, потім – вставати на ноги. А ходити він навчався так: тримався за ліжко й обережно, крок за кроком, пересувався навколо нього. Незважаючи на те що ліва сторона була паралізована, син почав виходити в лікарняний коридор, спираючись на милиці. Один поранений боєць, дізнавшись історію Ілля, вигукнув: «Ти народився не в сорочці, а у бронежилеті!»
Більше року тому, коли «ФАКТИ» розповіли про цей дивовижний випадок, лікарі говорили: «На щастя, мовлення й інтелект повністю збереглися. Але відновити пошкоджені ділянки мозку неможливо – немає ще таких технологій». На той момент Ілля пересувався з великими труднощами. У лівій нозі й у руках не було чутливості. Лікарі рекомендували подальше лікування в одному з європейських реабілітаційних центрів, але на це в сім’ї забракло грошей.
І тут, здавалося, сталося чудо: литовський благодійний фонд, який курує лікування хворих дітей, вирішив допомогти одному з поранених у зоні АТО українських хлопців. Коли представники литовської сторони звернулися за порадою до дніпропетровських медиків, ті сказали: з усіх неповнолітніх, які надходили до них на лікування, найбільше реабілітації потребує Ілля Луценко (тоді хлопцеві було 17 років). Після цього в Україну з Прибалтики приїхали журналісти, зняли про Іллю телесюжет. Це відео настільки зворушило жителів Литви, що вони почали перераховувати гроші для українського хлопчини на рахунок благодійного фонду.
У грудні минулого року Іллі і його мамі повідомили, що для них зібрали 300 тисяч євро! Обіцяли, що спочатку хлопець пройде обстеження у Вільнюсі, а потім його направлять у найкращий реабілітаційний центр Литви, де він пробуде стільки часу, стільки буде потрібно для відновлення після травми. Тоді про цю радісну новину повідомили майже всі українські ЗМІ.
– З литовською допомогою вийшла дуже неприємна історія, – зітхає мама Іллі. – Виступаючи перед журналістами, тодішній почесний консул Литви у Дніпропетровську читав з аркуша й переплутав цифри. В інформації від благодійного фонду ішлося, що за весь час (!) його існування на лікування діток було зібрано 300 тисяч євро. А консул на всю країну оголосив, що ця сума зібрана для одного Іллі! Литовці й наші дипломати із самого початку знали, що трапився конфуз, але роздувати скандал не хотіли. А нам нічого не сказали…
Приїхали ми із сином у Литву, місяць просиділи в дитячому санаторії. Ілля почав нервувати: «Чому зі мною не займаються реабілітологи?» Я звернулася за роз’ясненнями до організаторів поїздки. А вони розводять руками: «Для вашого сина фонд зібрав близько чотирьох тисяч євро. Ось документи». Я спочатку не повірила, написала лист у консульство Литви. Звідти відповіли: мовляв, сталося непорозуміння. Після цього до нас приїхав співробітник консульства, привіз фрукти й попросив не надавати цій історії розголосу.
Ми й не збиралися скандалити. Я вдячна литовцям: вони дуже добре до нас поставилися. І навіть знайшли кошти, щоб, крім санаторію, оплатити ще місяць перебування Іллі в реабілітаційному центрі. Але цього, звичайно, було недостатньо. Через те що у ЗМІ потрапила неправильна інформація, я не могла забезпечити синові подальшу реабілітацію. Куди не звернуся, дивуються: «Вам же зібрали 300 тисяч євро!» Так і так, пояснюю, насправді цих грошей немає. Але ніхто не хотів влазити в ситуацію. Єдина організація, де відгукнулися на нашу біду, – штаб Ріната Ахметова. Він оплатив Іллі відразу три курси лікування в одному з найкращих реабілітаційних центрів України. Красно дякую! Як добре, що в Україні є такий Штаб.
– У жовтні минулого року представники Штабу Ріната Ахметова попросили нас попрацювати зі складним пацієнтом, – розповідає директор реабілітаційної клініки «Віталцентр» Олександр Глинський. – Потім приїхали Ілля з мамою, і наші фахівці, оцінивши стан хлопця, взялися за відновлення рухових функцій. Ілля пробув у нас три місяці. Він молодець: працював, не шкодуючи себе, і досяг чудових результатів. Якщо раніше Ілля пересувався в інвалідному візку або на милицях, то тепер може ходити самостійно.
Історія унікальна. Неймовірно, що, отримавши наскрізне поранення голови, хлопець залишився живий. У таких рідкісних випадках пацієнт якщо і виживає, то залишається глибоким інвалідом. Тому ще дивовижніше, що Ілля зміг повернутися до практично повноцінного життя. Лікарі, які рятували підлітка, сказали: у нього був один шанс на мільйон. А я б сказав, що шансів відновитися після такої травми – один на десять мільйонів, а то й один на мільярд.
Минулими вихідними Ілля повернувся додому. Зараз його сім’я живе в Києві. Мама і вітчим хлопця знайшли роботу у столиці, старша сестра вчиться тут у виші. Ілля теж планує здобути вищу освіту в Києві й поки вирішує, яку професію обрати.
Журналіст «ФАКТІВ» спілкувалася з Іллею і його мамою в них вдома, у скромній орендованій квартирі. Заодно змогла побачити, яких успіхів він домігся. Хлопець разом із мамою вийшов проводити мене до маршрутки. Зараз Ілля вчиться долати значні відстані, тому спирається на паличку. Видно, що ліва нога погано згинається в коліні, але темп ходьби досить швидкий.
– Я дуже задоволена результатом, – каже Белла Іванівна. – Раніше через те, що в сина не працювали потрібні м’язи, він ходив на милицях, закидаючи стопи всередину. У реабілітаційному центрі Іллі виправили ходу, навчили тримати рівновагу. Але найголовніше – син збадьорився духом. До цього він майже рік просидів у квартирі, замкнувся на своїх проблемах, не хотів ні з ким розмовляти. У реабілітаційному центрі Ілля познайомився з хлопцями-інвалідами, побачив, як вони борються за право жити повнокровним життям. І теж повірив у свої сили.
