Переселенка з Донецька: «Після чергового обстрілу, коли ми дивом залишилися живі, я сказала: «Більше тягнути не можна. Завтра їдемо з Донецька»

39-річна Олена, яка всиновила без чоловіка трьох сиріт, зустріла свою другу половинку завдяки… війні і прийомним дітлахам. Їхню історію розповість журналіст «Фактів».

***

Збираючись у гості до Олени Яковлевої-Чигрин, я вже знала історії її прийомних дітей: страшне дитинство, букет важких хвороб, відставання в розвитку… Але, побачивши на порозі столичної квартири, де зараз мешкає сім’я переселенців, гарних, радісних і цілком здорових дітлахів, просто остовпіла. Найактивніша з дітей, восьмирічна Дарина, відразу взяла ініціативу у свої руки: «Знайомтеся, це мій брат Толик, йому дев’ять років. А це шестирічна Віка. Два дні тому їй видалили грижу, тому вона трохи вередує. Ну, давайте мити руки й будемо обідати».

В орендованій квартирі чисто й затишно, всюди квіти. «Так я намагаюся створити атмосферу рідного дому, – пояснює 39-річна Олена, одночасно нарізаючи ковбасу на бутерброди. – У Донецьку, де ми залишили великий приватний будинок, було багато кімнатних рослин». Дарина і Віка пораються на кухні разом із мамою: одна тре сир, інша накриває на стіл. «Дарина, щоб тітка Іра не нудьгувала, покажи їй записи твоїх виступів», – просить Алена. Дівчинка ставить на кухонний стіл ноутбук, включає ролики. Ось Дарина танцює контемп, проявляючи надзвичайну пластику і грацію. Природжена танцівниця! А ось дівчинка стоїть на сцені Українського дому, де нещодавно проходив форум усиновлювачів Донбасу. Поруч із Дариною двоє співведучих – справжні дорослі актори. Однак восьмирічна дівчинка нітрохи не поступається їм у професіоналізмі.

– Під час форуму розповідали історії прийомних донбаських сімей, які дивом врятувалися від смерті, – каже Олена. – Показували відео їхніх поневірянь літніми таборами та санаторіями… Глядачі не могли стримати сліз, дорослі ведучі теж плакали, у них тремтіли руки, зривався голос. У такі моменти Дарина брала мікрофон і починала імпровізувати, попутно заспокоюючи своїх колег: «Не треба плакати. Адже всі залишилися живі». Зараз дочка готується до заходу на Співочому полі, приуроченому до Дня захисту дітей – буде вести святковий концерт.

Хто б міг подумати, що Дарина стане такою популярною ведучою, коли в березні 2012 року я забирала її, чотирирічну, із сиротинця? Тоді дочка не вимовляла 22 літери! Мала моторошний вигляд: коротко стрижена, на обличчі 30 контагіозних молюсків (захворювання, що виявляється у вигляді наростів на шкірі. – Авт.). Але найбільше вразив погляд дівчинки: порожній, байдужий і повний розчарування. Ми з Дариною вийшли прогулятися на вулицю, дивлюся: у дитини немає рукавиць. Наступного дня я знову приїхала до притулку, привезла теплі рукавички. До мене збіглися діти, і тут Дарина, обхопивши мене руками, сказала: «Не підходьте! Це моя мама».

Маленькій Дарині лікарі поставили лякають діагнози: розумова відсталість, затримка й дефекти мовлення, педагогічна занедбаність. Зараз від цього немає і сліду. Забравши дочку з притулку, я відразу повела її до логопеда. Дарина так хотіла навчитися говорити правильно, що просила мене й бабусю (мою маму) додатково займатися з нею вдома.

– Як ви прийшли до думки про усиновлення?

– Особисте життя не склалося, і я з головою поринула в роботу. Чотири роки працювала у прес-службі Донецької обласної державної адміністрації – з ранку до глибокої ночі. Коли мені виповнилося 35 років, озирнулася – і стало страшно. Ні сім’ї, ні дітей… Що попереду? Самотня безрадісна старість? Вихід із душевного тупика підказало саме життя. Мої куми вирішили усиновити дитину, а я допомагала їм у цьому. Одного разу, спілкуючись зі співробітницею служби у справах дітей, прохопилася: «Напевно, я б теж усиновила сирітку». За два місяці ця жінка мені зателефонувала: «У лікарні лежить дівчинка, три роки й десять місяців. Її неблагополучна мама померла, батько невідомий». У душі ніби вибухнуло щось, і я раптом твердо сказала: «Беру. Це моя дитина».

Мені здається, що Дарина рідна мені по крові. Таке відчуття, ніби я її народила, потім втратила на якийсь час, а потім знайшла заново. Всі говорять, що зовні Дарина дуже схожа на мою маму. У нас із донькою однакові смакові пристрасті: яблука їмо із сіллю. А ще ми обидві любимо театр. Дарина закохалася в театральне мистецтво після першої ж вистави, і ми почали відвідувати вистави по кілька разів на тиждень. Улюбленцем дочки був актор Донецького драмтеатру Андрій Романій. Дарина постійно дарувала йому квіти. Згодом Андрій став другом нашої сім’ї й наставником Дарини. Бачачи, як дочка тягнеться до танців, я віддала її у школу художньої гімнастики й дитячий танцювальний колектив.

– Коли ви вирішили усиновити ще двох діточок?

– Дарина просила: «Мама, подаруй мені братика або сестричку!» А в мене, як на зло, не складалися стосунки з чоловіками. «Чому б тобі не усиновити ще одного малюка? – запропонувала мама. – Ми з батьком допоможемо ростити діточок». Батьки взагалі сильно мене підтримали: продали свою квартиру, я взяла іпотеку, і ми купили в Донецьку приватний будинок. Хотілося, щоб діти росли на свіжому повітрі, їли домашні фрукти… Одного разу зателефонували зі служби у справах дітей: «У Єнакіївський притулок привезли братика й сестричку. Діти дуже хворі й постійно плачуть». – «А хіба мені дадуть відразу двох?» – «Чому ні?»

Пам’ятаю, приїхали ми з мамою у притулок, побачили дітей та обімліли. Віка увійшла в кабінет директора дивною ходою, тримаючи покручені ручки на грудях. «У дівчинки ДЦП, – шепоче мені на вухо мама. – Не потягнемо…» Потім дізналися: Віка так ходила, бо її взули в тапочки на два розміри менші. У неї було паралітична косоокість (дівчинка не бачила, куди йде, натикалася на двері) і дистрофія (у віці п’яти років Віка важила 11 кілограмів). А Толик… Навіть на неприкритих одягом частинах тіла дитини було видно шрами від побоїв.

Віка й Толик не вміли рахувати й писати, не розрізняли дні тижня й пори року. Толик навіть не розумів, що його можна називати Анатолієм. Коли ми сказали, що будемо всиновлювати Віку й Толика, персонал притулку збігся подивитися на «цих ненормальних». Що пережили діти, навіть розповідати страшно. Їхні батьки були хронічними алкоголіками. Батько бив Толика палицею або мухобійкою за найменшу провину. Коли я вперше спробувала обійняти хлопчика, він втиснув голову у плечі й заплющив очі – боявся, що його будуть бити. У Віки не було зубів, з рота пахло гнилою плоттю. Напиваючись до «білочки», Вікин батько брав напилок і рівняв доньці зуби. Спиляв їх так, що в дитини розвинулося нагноєння ясен.

Я кинулася до лікарів: Віці наростили зуби, зробили операцію, частково усунути косоокість. Дуже важко було привчити дитину до нормального життя. Віка не знала, що таке туалет, і нецензурно висловлювалася. Ледве переступивши поріг нашого будинку, чотирирічна дівчинка видала: «Ну тепер вам усім хана!» Спочатку Віка не могла спати: постійно підстрибувала й бігла на кухню. «Доця, у тебе щось болить?» – Питаю. «Ні, – каже. – Ночами тато щопівгодини заводив будильник, щоб я… не писалася в ліжко». Дочка розповідала: батько-садист працював вантажником у магазині, іноді приносив додому гнилі банани, і вона їла їх разом зі шкіркою. Переживши голодне дитинство, Віка досі не може насититися.

Я принесла гостинці від редакції – різні солодощі. Віка відразу кинулася відкривати коробку цукерок. Мама попередила: «Пам’ятаєш, що говорив лікар? На день можна з’їдати тільки дві цукерки. Інакше животик здується й буде хворіти». На кілька хвилин дівчинка застигла над розкритою коробкою, жадібно поїдаючи її очима. Обнюхала шоколадні фігурки, а потім, важко зітхнувши, взяла дві найбільші.

– Я усиновила Толика і Віку за кілька місяців до війни, – продовжує Олена. Навесні 2014 року донецькі лікарі призначили друге хірургічне втручання для усунення косоокості. Пам’ятаю, везу Віку в лікарню на операцію, а нас зупиняють незнайомі люди: «Туди не можна! Там стріляють». Найстрашніші моменти я пережила, коли на роботу телефонували із садка: «Терміново забирайте дітей! У нас обстріл». Я щодуху мчала в садок і думала: «Аби встигнути…» Після чергового обстрілу, коли ми дивом залишилися живі, я сказала: «Більше тягнути не можна. Завтра їдемо з Донецька».

Спочатку гостювали у друзів у Полтаві, потім я повезла дітей відпочивати на Азовське море. Прийшла осінь, куди тепер? Звернулася у Штаб Ріната Ахметова: «Допоможіть. Нам ніде жити». Співробітники Штабу перевезли нас у Бердянськ, де для переселенців переобладнали піонерський табір. Там і перезимували. Штаб забезпечував нас гуманітарними наборами та необхідними медикаментами. Одного разу мені зателефонував директор донецької будівельної фірми, у якій я працювала до війни: «Ми переїхали в Київ. Давай до нас, допоможемо знімати квартиру». Так ми з дітьми опинилися у столиці. Тоді ж Штаб Ахметова організував для Віки операцію з усунення косоокості в «Охматдиті», взявши на себе всі витрати.

Здавалося, життя налагодилося: ми зняли житло, я знову почала працювати. Але в дітей почалися проблеми у школі. Дарина й Толик ходили в один клас. Чомусь вчителька не злюбила моїх дітей, почала принижувати їх перед іншими учнями. Дійшло до того, що одного разу, коли я збирала Толика й Дарину у школу, дочка впала на коліна: «Мамочко, благаю: не відводь нас туди!» Я злякалася: Дарина ж не істеричка, і, якщо вона так реагує на конфлікт у школі, отже, це серйозно. Я знову зателефонувала у Штаб Ахметова, і він надав нам кризового психолога.

Спеціаліст почала працювати з дітьми по черзі, адже в кожного свої страхи. Наприклад, нещодавно я хотіла відправити Толика в дитячий табір, а він злякався: «А ти потім забереш мене звідти?» Я дістала Толикове свідоцтво про народження: «Дивись: ти носиш моє прізвище. У графі «мати» зазначено моє ім’я. Ти мій син, розумієш? Я ніколи тебе не кину»… Потім з’ясувалося, що вчасно звернувшись до психолога, ми запобігли суїциду. Шкільна вчителька так винищила Дарину, що дочка хотіла накласти на себе руки… Спасибі Рінату Ахметову за те, що створив свій Штаб. Є така фраза: «Якщо страждає одна людина – це трагедія. А якщо страждають мільйони – це статистика». Для співробітників Штабу Ахметова ми – переселенці, сироти, інваліди – статистика. У цих людей великі серця, і вони пропускають наш біль через себе.

Коли вся родина зібралася за накритим столом, Дарина вголос звернулася до Бога: «Зроби так, щоб війна закінчилася. Нехай не гинуть люди й сім’ї не втрачають близьких. Нехай прийде мир на нашу землю».

– Я навчила дітей вірити в Бога й молитися своїми словами, – пояснила Олена, коли малі пішли в дитячу кімнату. – Одного разу Віка запитала: «Мамо, у тебе молоток є? Ти не будеш мене їм бити, як це робив тато?» У моїх дітей у душі багато болю. На мою думку, віра – один із методів душевної реабілітації. Віра робить дітей добрішими, вчить допомагати іншим. Ми часто ділимося продуктами з іншими переселенцями. Дізнавшись, що на Великдень волонтери їдуть у школи й дитсадки «сірої зони», Дарина пожертвувала подаровані їй на день народження гроші – на них діткам накупили цукерок. «Так би я купила собі подарунок і раділа одна, – сказала дочка. – А тепер подарунки отримають багато дітей. І радості буде більше».

До речі, мої діти випросили в Бога… тата. Одного разу вони запитали мене: «Що потрібно зробити, щоб у нас з’явився тато? Тільки такий же хороший, як ти». «Моліться, – кажу. – Іноді Господь творить чудеса». Два місяці Дарина, Толик і Віка по-дитячому щиро просили Бога послати їм тата. І диво сталося. Я, одинока мати-переселенка з трьома дітьми, зустріла прекрасного чоловіка. Для мене було дуже важливо, як Руслана сприймуть діти. А вони з перших днів стали називати його «татом». Хоча у нього немає рідних діток, він на диво швидко порозумівся з моїми дітьми. Коли Руслан приходить до нас у гості, діти навалюються на нього з радісними криками: «Валимо мамонта!» А він лежить, щасливий, на дивані і притискає дітей до себе…

Нещодавно Руслан мені освідчився. Але перед цим попросив моєї руки не в батьків, а в дітей: «Ви дозволите мені одружитися з вашою мамою і стати вам татом?» Ось у дітей радості було! Ми з Русланом хочемо створити дитячий будинок сімейного типу і, якщо на те Божа воля, народити дитину. До речі, Руслан теж із Донбасу, але доля звела нас у Києві. Якби не війна, ми б не зустрілися…

Поки ми розмовляли з Оленою, мій погляд часто затримувався на моніторі ноутбука, залишеного дітьми на краю кухонного столу. Напис на весь екран: «Коли Бог стирає щось із нашого життя, це означає, що скоро Він напише щось нове й світліше». Воістину.

ДЖЕРЕЛО