Перемогти спогади. Історія маленького переселенця з Донецька
За останні півроку на долю 12-річного Микити випало чимало випробувань. Хворобою й війною. У хлопчика вроджене захворювання нирок, яке погіршилося через пережиті в рідному Донецьку обстріли. Стався рецидив. 5 діб реанімації та відчайдушні молитви мами Олени — так почався 2015 рік для сім’ї тепер уже переселенців в Артемівську. Медикам вдалося вивести дитину з критичного стану, але була потрібна тривала реабілітація. Допомогу у придбанні дорогих медикаментів родині надав Гуманітарний штаб Ріната Ахметова.
«Ой, сьогодні ж рік, як почалася війна в Донецьку», — на початку розповіді про сина згадує Олена. І ми обидві занурюємося у важкі спогади…
Рятуючись від обстрілу, за зиму сім’я об’їздила кілька міст області. «Скрізь ти бажаний гість тільки перші три дні», — з гіркою усмішкою згадує приказку Олена. — «І якими б чуйними й гостинними не були родичі та друзі, обтяжувати собою ми нікого не хотіли. Зрештою, осіли в Артемівську. За кілька тижнів, відразу після Нового року, Микита захворів на ангіну. А потім почався кошмар».
Олені — 46, її чоловікові — 66. Коли 12 років тому в їхній родині з’явився довгоочікуваний малюк, лікарі донецької лікарні винесли жорстокий вердикт для батьків і дитини — вроджена аномалія розвитку нирок. У 4 місяці Микита переніс пересадження лівого сечоводу. Відтоді кожні півроку дитина проходила лікування під наглядом медиків. І кожна інфекція, навіть звичайна застуда, могла загрожувати серйозними наслідками.
Після січневої ангіни в Микити трапився сильний рецидив ниркової хвороби. Поштовхом до цього батьки вважають не тільки інфекцію, але й сильний стрес, який пережив син ще в Донецьку. 1 жовтня хлопчик став свідком обстрілу 57-ї школи, коли за кілька метрів від будівлі, переповненої дітьми, розривалися снаряди. Того дня він разом із татом ішов до шкільної бібліотеки отримувати підручники.
«У перші години після події син навіть не міг говорити. Настільки був наляканий і пригнічений. Навіть зараз, коли на вулицях бачить військову техніку, помітно нервує. Ми тоді й подумати не могли, що пережите «відгукнеться» так сильно для його здоров’я… Тільки після 5 днів реанімації ми змогли зітхнути з полегшенням. Але треба було знайти кошти на реабілітацію, без якої все могло повторитися, — розповідає Олена. — Дві третини всіх коштів ми витрачаємо на орендоване житло, і купити довгий список антибіотиків, вітамінів та відновлювальних спецпрепаратів для нас — величезна проблема. Ми дуже вдячні Штабу Ріната Ахметова за допомогу. У лікарні всі були вражені, наскільки оперативно співробітники Штабу передали нам медикаменти. Кур’єром і прямо до палати. Запасу ліків нам вистачить на тривалий час. Моє щире материнське спасибі за цю допомогу!».
Зараз Микита ходить до школи. За останні півроку змінював навчальний заклад чотири рази. Тепер наздоганяє й переганяє навчальну програму. І дуже сумує за своїм друзям, які залишилися в Донецьку й роз’їхалися іншими містами та селами. Стан страху для нього змінився тугою. Батьки роблять усе можливе, щоб відволікати дитину від сумних думок: добирають розвивальні секції та гуртки, багато часу проводять усі разом. Чуйність і батьківська любов допомагають справлятися, і Микита потихеньку відкривається новим враженням та друзям.
