Олена Письменна: «Діти в будь-якому віці не втрачають надії на те, що потраплять у сім’ю»
23.01.2017
Олена Письменна, провідний спеціаліст проектів і програм Фонду Ріната Ахметова, більше 8 років їздить по закладах інтернатного типу в складі знімальної групи. Там наші колеги фотографують дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, знімають відео про хлопчиків та дівчаток для того, аби потім їх побачили майбутні тата й мами на порталі «Сирітству – ні!». Ми попросили розповісти Олену про її роботу в інтернатах, дитячих будинках, будинках дитини.
– Олено, розкажіть, будь ласка, чи завжди знімальну групу радо зустрічають у закладах інтернатного типу?
– На жаль, не завжди. Ми – небажані гості, адже співробітники інтернатних закладів розуміють, що після зйомок до них будуть направляти кандидатів в усиновлювачі, опікуни, прийомні батьки, батьки-вихователі. І їх підопічних можуть забрати в сімейні форми, а це – зменшення кількості дітей в установі. Відповідно може бути скорочення робочих місць, і як наслідок – можливе закриття цього закладу... Я не кажу, що саме зйомки є тому причиною, але вони підвищують цей «ризик», оскільки за вісім років поїздок вже є досвід: після появи якісних фотографій та відеороликів дітей на порталі «Сирітству – ні!» їх у сім’ї забирають швидше.
Тому, плануючи поїздку в установи, ми просимо службу у справах дітей тієї області, яка допомагає в організації зйомок, написати відповідні листи в управління освіти, охорони здоров’я, виділити фахівця, який буде нас супроводжувати, для мінімізації усіляких ексцесів, починаючи від «цієї дитини немає на місці, вона в лікарні», «цю дитину не знімайте» і до «ми не дозволяємо вам знімати дітей, нас ніхто не попередив, що ви приїдете». На щастя, за останніх кілька років таких ситуацій було небагато. А ось нещодавно ми були в одному закладі у Запорізькій області, де нас так тепло зустріли! І керівництво, і вихователі, і діти. Працювали там до пізньої ночі, адже всі хлопці й дівчата хотіли, аби дані про них були розміщені на нашому порталі. Керівництву й персоналу таких закладів хочеться висловити щиру вдячність.
Службам у справах дітей від нас велика подяка за їхню працю. Саме інформація про дітей, що надходить на наш портал від служб у справах дітей, дає можливість майбутнім батькам знайти свою дитину швидше.
– Нещодавно ви розповідали про те, що в одному з інтернатів діти старшого віку самі просили зняти про них відео? Таке буває нечасто? Як заохочуєте підлітків до зйомки?
– Ми просто говоримо дітям правду. Розповідаємо, хто ми, звідки й для чого приїхали. А вони вже самі роблять вибір. Узагалі, я помітила таку річ: якщо керівництво інтернатного закладу піклується про дітей і робить все можливе, щоб у них з’явилася сім’я, то й діти в цих установах відкрито говорять про те, що хочуть у родину й використовують будь-який шанс, аби їхня мрія здійснилася. І навпаки.
– Що вас найбільше вразило за час роботи в програмі «Сирітству – ні!»? Що найбільше запам’яталося?
– Очі дітей... особливо маленьких. Коли в погляді така вселенська туга, біль, розчарування, надія, страх, відчуваєш, що перед тобою людина, навчена досвідом, людина, яка знає щось таке, чого не знаєш ти... Дуже дорослий погляд, не дитячий... І від цього стає страшно. Не повинно бути такого погляду в дітей.
– Іноді доводиться фотографувати та знімати відеоролики про одних і тих же дітей через кілька років. Вони не втрачають віри отримати родину?
– Діти в будь-якому віці не втрачають надії на те, що потраплять у сім’ю. Просто для старших дітей сумніша реальність, вони розуміють, що з кожним роком шансів на влаштування в родину в них стає менше, оскільки потенційні батьки в основному бояться брати підлітків, адже з ними може бути більше складнощів. Тому старші діти, щоб не здатися слабкими, приховують своє бажання за різними бравадами, особливо одне перед одним. Але, коли вони бачать, що ти відкритий, починають ставити запитання про сім’ю. Нещодавно 17-річна дівчинка запитала: «Мені вже 17. А 17-річних хіба усиновлюють? Я дуже хочу в родину».
– У дитини, про яку ви зняли відео, більше шансів на влаштування в сім’ю?
– Я вважаю, що так. Але це лише один зі способів розказати про дитину. Чим більше ресурсів задіяно, тим більше можливостей у людей побачити дитину, тим більше в неї шансів бути влаштованою в родину. Не можна забувати про те, що ще 7 років тому в загальному доступі взагалі не було ніякої інформації про дітей-сиріт. А зараз є ресурси, де потенційні усиновителі, опікуни, прийомні батьки та батьки-вихователі можуть знайти потрібну їм інформацію про влаштування дитини в сім’ю та побачити ту дитину, яку згодом можуть назвати своєю.
– З деякими дітьми ви спілкуєтеся й після зйомки. Чи знаєте, як складаються їхні долі після виходу з інтернату?
– Так, я спілкуюся з багатьма дітьми, які випустилися з інтернатних закладів. Вони почали самостійне доросле життя, іноді ми листуємося. Вони все одно поки що діти, яким потрібна порада й підтримка дорослого. Часто буває, що хлопці й дівчата після випуску залишаються сам на сам зі своїми проблемами, бідами та радощами, якими їм нема з ким поділитися. На жаль, у них немає прикладу того, як будувати відносини, як розраховувати свої доходи, як заробляти гроші й витрачати їх, щоб вистачило до наступної зарплати. Багато хто не знає про свої права, і їм нема на кого розраховувати, крім самих себе. Сподіваюся, якщо кожен підліток, який виховується зараз у закладі інтернатного типу, матиме наставника, йому набагато легше буде йти по життю. Він знатиме, що є людина, до якої завжди можна звернутися по допомогу й пораду.
– Олено, розкажіть, будь ласка, чи завжди знімальну групу радо зустрічають у закладах інтернатного типу?
– На жаль, не завжди. Ми – небажані гості, адже співробітники інтернатних закладів розуміють, що після зйомок до них будуть направляти кандидатів в усиновлювачі, опікуни, прийомні батьки, батьки-вихователі. І їх підопічних можуть забрати в сімейні форми, а це – зменшення кількості дітей в установі. Відповідно може бути скорочення робочих місць, і як наслідок – можливе закриття цього закладу... Я не кажу, що саме зйомки є тому причиною, але вони підвищують цей «ризик», оскільки за вісім років поїздок вже є досвід: після появи якісних фотографій та відеороликів дітей на порталі «Сирітству – ні!» їх у сім’ї забирають швидше.
Тому, плануючи поїздку в установи, ми просимо службу у справах дітей тієї області, яка допомагає в організації зйомок, написати відповідні листи в управління освіти, охорони здоров’я, виділити фахівця, який буде нас супроводжувати, для мінімізації усіляких ексцесів, починаючи від «цієї дитини немає на місці, вона в лікарні», «цю дитину не знімайте» і до «ми не дозволяємо вам знімати дітей, нас ніхто не попередив, що ви приїдете». На щастя, за останніх кілька років таких ситуацій було небагато. А ось нещодавно ми були в одному закладі у Запорізькій області, де нас так тепло зустріли! І керівництво, і вихователі, і діти. Працювали там до пізньої ночі, адже всі хлопці й дівчата хотіли, аби дані про них були розміщені на нашому порталі. Керівництву й персоналу таких закладів хочеться висловити щиру вдячність.
Службам у справах дітей від нас велика подяка за їхню працю. Саме інформація про дітей, що надходить на наш портал від служб у справах дітей, дає можливість майбутнім батькам знайти свою дитину швидше.
– Нещодавно ви розповідали про те, що в одному з інтернатів діти старшого віку самі просили зняти про них відео? Таке буває нечасто? Як заохочуєте підлітків до зйомки?
– Ми просто говоримо дітям правду. Розповідаємо, хто ми, звідки й для чого приїхали. А вони вже самі роблять вибір. Узагалі, я помітила таку річ: якщо керівництво інтернатного закладу піклується про дітей і робить все можливе, щоб у них з’явилася сім’я, то й діти в цих установах відкрито говорять про те, що хочуть у родину й використовують будь-який шанс, аби їхня мрія здійснилася. І навпаки.
– Що вас найбільше вразило за час роботи в програмі «Сирітству – ні!»? Що найбільше запам’яталося?
– Очі дітей... особливо маленьких. Коли в погляді така вселенська туга, біль, розчарування, надія, страх, відчуваєш, що перед тобою людина, навчена досвідом, людина, яка знає щось таке, чого не знаєш ти... Дуже дорослий погляд, не дитячий... І від цього стає страшно. Не повинно бути такого погляду в дітей.
– Іноді доводиться фотографувати та знімати відеоролики про одних і тих же дітей через кілька років. Вони не втрачають віри отримати родину?
– Діти в будь-якому віці не втрачають надії на те, що потраплять у сім’ю. Просто для старших дітей сумніша реальність, вони розуміють, що з кожним роком шансів на влаштування в родину в них стає менше, оскільки потенційні батьки в основному бояться брати підлітків, адже з ними може бути більше складнощів. Тому старші діти, щоб не здатися слабкими, приховують своє бажання за різними бравадами, особливо одне перед одним. Але, коли вони бачать, що ти відкритий, починають ставити запитання про сім’ю. Нещодавно 17-річна дівчинка запитала: «Мені вже 17. А 17-річних хіба усиновлюють? Я дуже хочу в родину».
– У дитини, про яку ви зняли відео, більше шансів на влаштування в сім’ю?
– Я вважаю, що так. Але це лише один зі способів розказати про дитину. Чим більше ресурсів задіяно, тим більше можливостей у людей побачити дитину, тим більше в неї шансів бути влаштованою в родину. Не можна забувати про те, що ще 7 років тому в загальному доступі взагалі не було ніякої інформації про дітей-сиріт. А зараз є ресурси, де потенційні усиновителі, опікуни, прийомні батьки та батьки-вихователі можуть знайти потрібну їм інформацію про влаштування дитини в сім’ю та побачити ту дитину, яку згодом можуть назвати своєю.
– З деякими дітьми ви спілкуєтеся й після зйомки. Чи знаєте, як складаються їхні долі після виходу з інтернату?
– Так, я спілкуюся з багатьма дітьми, які випустилися з інтернатних закладів. Вони почали самостійне доросле життя, іноді ми листуємося. Вони все одно поки що діти, яким потрібна порада й підтримка дорослого. Часто буває, що хлопці й дівчата після випуску залишаються сам на сам зі своїми проблемами, бідами та радощами, якими їм нема з ким поділитися. На жаль, у них немає прикладу того, як будувати відносини, як розраховувати свої доходи, як заробляти гроші й витрачати їх, щоб вистачило до наступної зарплати. Багато хто не знає про свої права, і їм нема на кого розраховувати, крім самих себе. Сподіваюся, якщо кожен підліток, який виховується зараз у закладі інтернатного типу, матиме наставника, йому набагато легше буде йти по життю. Він знатиме, що є людина, до якої завжди можна звернутися по допомогу й пораду.
