Олександр Венгер: краще заразити дитину негативними переживаннями батьків, ніж емоційно відсторонитися. Інтерв’ю на kontrakty.ua
В ексклюзивному інтерв’ю «Контрактам» дитячий психолог, доктор психологічних наук, професор кафедри психології Міжнародного університету «Дубна» (м. Москва) Олександр Венгер розповів про те, як боротися з дитячою агресією і як виявити ознаки депресії в дітей війни.
К: Олександре Леонідовичу, як ви оцінюєте психологічну ситуацію, яка склалася в Україні?
— Дуже важка. У всіх планах: політично, економічно, соціально, психологічно.
К: Із чим психологам доводиться стикатися, особливо якщо ми говоримо про дітей?
— Із гострим стресом. У деяких дітей дуже великі проблеми, особливо якщо загинув хтось із рідних, і дитина переживає втрату. Це може мати тривалі та важкі наслідки, аж до того, що така дитина все своє доросле життя залишиться із почуттям сирітства. А випадки, коли друзі й навіть родичі опиняються в різних таборах, просто перевертають уявлення про світ. Світ зазвичай ділиться на «нас» і «їх». Не найкраща концепція, але вона досить нормальна. А в цій ситуації жодних «нас» немає. «Ми» раптом опинилися один одному чужими. Відповідно, порушується уявлення про влаштування світу загалом.
К: Як потрібно працювати з дітьми, які побували в зоні бойових дій і отримали психологічну травму?
— Складно відповісти на ваше запитання двома словами. Головне — працювати з цими дітьми в межах звичних і природних для них видів активності. Арт-терапія, тобто художня діяльність. Ігрова терапія — спрямована на активізацію рухових здібностей дитини. Простим спілкуванням тут не обмежишся. Іноді кажуть, що психотерапія — це лікування розмовою. Так от, з дітьми це не працює. Із ними потрібно задіяти звичну для дітей активність.
К: Які малюнки можуть бути в дітей, котрі перенесли серйозні стреси? Як вони виражають це візуально?
— Такі малюнки зазвичай погано просторово організовані: значна частина аркуша залишається порожньою, на решті площі окремі плями фарби, які погано співвідносяться між собою. Такі діти часто використовують у своїх малюнках багато чорного кольору. Нерідко це — чорний і червоний колір, який виражає збудження й агресію. Також у них часто розпадається предметний малюнок. Тобто дитина, яка раніше малювала реальні речі, такі, як дерево, кота, маму, будинок, краєвид, починає створювати абсолютно безпредметні ілюстрації. Часто це хаотичні маски.
К: Чи не роблять батьки помилку, коли відстороняються від дитини, щоб не травмувати її своїми почуттями?
— Це і є помилка — відсторонення. Хоча іноді це робиться з найкращих спонукань, щоб не заражати дитину своїми негативними переживаннями. Але краще вже заразити негативними переживаннями, ніж емоційно відсторонитися.
К: Чи обов’язково чесно розповідати дитині про жахи війни? Яку частину правди можна приховати?
— У дорослих бувають особливо гострі реакції на горе: коли людина починає голосно ридати. Іноді підключається істеричний компонент, коли людина починає рвати на собі волосся тощо. Такі реакції дуже небажано демонструвати дітям. А ось спокійно поділитися своїми важкими переживаннями можна. Це все ж таки краще, ніж відсторонитися.
К: А як на це реагує дитяча психіка? Чи буде їй від цього краще?
— Ділитися потрібно тому, що для дитини важливо не втрачати контакт із батьками. Інакше, вона почне відчувати себе беззахисною. Навіть хтось із батьків, який переживає трагедію — це однаково захист. А ось якщо хтось із батьків загинув — це вже «я залишився один, беззахисний перед цим ворожим, чужим світом».
К: Які прояви в поведінці дитини мають серйозно насторожити батьків?
Порушення сну, коли дитина або дуже важко засинає, або із криком прокидається вночі через кошмари. Іноді в дітей починається ходіння уві сні від пережитої психологічної травми, коли вона схоплюється з ліжка, але не прокидається. Також мають насторожити ознаки різкого порушення апетиту. Поява агресивних імпульсів або різке їх посилення, якщо вони проявлялися й раніше. Цей симптом, до речі, найменше усвідомлюється батьками як психологічне порушення й часто розглядається як погана поведінка або прояв характеру. А справа може бути у стресі. Якщо всіх цих ознак раніше не було, і з’явилися вони після якоїсь екстремальної ситуації, то це майже завжди показник поганого психологічного стану.
К: Чи завжди потрібно звертатися до професіоналів, або батьки можуть самостійно вивести дитину зі стресового стану?
— Насамперед, дитині потрібна підвищена турбота, тісніший емоційний контакт. Іноді діти просяться спати разом із батьками, і якщо дитина перебуває в такому гострому стані, то треба їй це дозволяти. І простежити, чи не покращиться після цього її стан. Якщо так, то, напевно, можна обійтися й без професіонала. У разі негативного результату потрібно йти до психолога. Тижня спостережень вистачить, щоб це зрозуміти.
К: Скільки може тривати відновлення дітей війни? Ідеться про місяці-роки?
— Тут усе залежить від конкретної дитини. Бувають різні випадки: хтось постраждав фізично, у когось загинула близька людина, деяким дітям упродовж тривалого часу доводилося сидіти в підвалі та слухати, як рвуться снаряди. Якщо в дитини особливо гостра травма, то період реабілітації може тривати не місяцями, а роками. Доходить до двох-трьох років. Але це не означає, що всім дітям це рекомендовано. Іноді комусь із них взагалі не потрібна психологічна підтримка — все дуже індивідуально. Є діти з високою стійкістю до стресу.
К: У нашій країні батьки не завжди ведуть свою дитину до фахівця в разі необхідності, особливо якщо йдеться про «поганий характер». Іноді махнуть рукою — саме мине. Чим це загрожує?
— Це загрожує тим, як я вже казав, що в дитини на все життя залишиться підвищений рівень тривоги й багато страхів.
К: Як це може завадити в дорослому житті?
Такій людині буде важко самореалізуватися. Її мучитимуть постійні сумніви — «а раптом я зроблю щось не так?», «про всяк випадок краще не буду пробувати себе». Це може привести дитину до пасивності в дорослому житті.
К: Психологи кажуть, що від стресу часто проявляється психосоматика, коли людина починає хворіти без причини тощо. Коли настає криза психосоматики?
Спочатку кризова ситуація має розв’язатися, а потім тільки зростає. За спостереженням моїх колег, максимум психосоматичних захворювань відбувається через півтора року після кризи.
К: Можливі суїциди?
Так, суїцидальний ризик підвищується теж.
К: Для дітей це теж характерно? У якому віці може проявитися бажання покінчити із собою? Які особливості такого стану?
У дитячому віці такий розвиток подій малоймовірний. А в підлітковому — цілком. Тобто в дітей віком 11–12 років з’являється суїцидальний ризик. Думки про самогубство майже завжди виникають на тлі депресії, симптоми якої — дитина набагато рідше сміється й частіше плаче. Це ще не ознаки суїцидального ризику як такого, але вже депресивний фон, який повинен змусити батьків турбуватися.
К: У дітей у стані стресу підвищується агресивність. Вони починають завдавати болю оточуючим, зокрема, і тваринам. Поясніть, у чому причина?
— Взагалі-то, ми так влаштовані, що завжди шукаємо винних. Якщо я задумався й наткнувся на стовп, то в мене виникає думка: «Який ідіот поставив цей стовп тут?». І навіть виникає бажання цей стовп побити. З’являється агресія, яку потрібно кудись виплеснути. У підсумку дістається близьким людям. Найчастіше навіть не тварини страждають, а брати-сестри. Тому що завжди під рукою. І самих себе теж звинувачуємо, якщо врізалися у стовп. Це прояв так званої «аутоагресії» — агресивного почуття щодо самого себе. У такому стані діти та дорослі починають завдавати собі шкоди: розколупувати ранки, розчісувати до крові руки й ноги. До речі, суїцид — це крайня форма аутоагресивного ставлення до себе. Покарати себе максимально.
К: Що робити, якщо таке відбувається з дитиною?
Потрібно застосовувати так зване «відреаговування» агресії. Тобто практикувати соціально-прийнятні форми агресії. Наприклад, побити боксерську грушу або попроколювати повітряні кульки. Застосовувати будь-які агресивні дії, котрі дозволені в суспільстві. Але в жодному разі не можна відреагувати агресію на інших людей або тварин, навіть на їхнє зображення цього робити не варто.
К: І це допоможе відновити дитину?
— Так. Але має бути системна робота над агресією. Один раз побити боксерську грушу не допоможе. До речі, будь-який спорт дає вихід агресивним тенденціям, будь-який активний спорт. Шахи не рахуються.
К: Бігати, пірнати, плавати, ходити на боротьбу?
— Так, але крім боротьби, мабуть. Цей вид спорту як раз може таїти високий ризик. Краще його уникати.
К: Яким є ваш прогноз? Що станеться, якщо не розв’язувати проблему страхів дітей війни? Ми втратимо ціле покоління?
— Це занадто похмурий прогноз — втратити покоління. А ось його психічний стан виразно погіршиться.
Олександр Венгер проведе авторські тренінги на безкоштовних курсах для психологів «Травма війни», організованих Гуманітарним штабом Ріната Ахметова.
