Одна кімната і два види каменів. Напуття наставникам

Майбутні наставники дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, учасники проекту «Наставництво» Фонду Ріната Ахметова, вже скоро познайомляться зі своїми вихованцями. Зараз усі вони хвилюються в очікуванні першої зустрічі. Координатор проекту у Святогірську Катерина Степаніна щиро переживає, щоб усе вдалося, і звертається до наставників із напутніми словами.

Дорогі Наставники, так багато вже пройдено. Після тренінгів ви натхненні, знання свіжі в пам’яті і ви сповнені ентузіазму. Набираємо обертів, переходимо на наступний рівень – зовсім скоро відбудеться ваша перша зустріч із дитиною. Хвилююча невідомість… Як усе це пройде? Що буде далі?

У нас є мета. Спільна. Ми живемо нею. Щодня чуємо від вас – розкажіть про нашу пару. Скажіть, а дитина вже знає про мене? З якою радістю і хвилюванням, ви приїжджаєте до нас на підписання договорів. Звичайна річ, здається, отримав, прочитав, підписав. Однак, в очах читається радість якоїсь новизни, як ніби першокласник робить свій перший важливий крок – йде в школу.

Мені у свою чергу, хочеться внести ще один штрих – невелике напуття. Щоб потім, у добру путь…

Будьте самими собою! Вам не потрібно виробляти тужливий, тремтячий голос, що підходить для читання нотацій. Не потрібна й серйозність, пихатість, вам не потрібно хмурити лоб і набирати повні груди повітря, намагаючись підкреслити свій авторитет. Вам просто потрібно бути тими, хто ви є. Спроба наслідувати чужий стиль або манери тільки знизить у дитини інтерес до вас.

Діти відразу не зможуть прийняти вас, можливо, на початку, будуть ставитися з побоюванням. Потрібен час. Він допомагає будувати стосунки. Пройде період перших зустрічей, і вони помітять, що ви залишилися в їхньому житті. Берете участь у їхніх проблемах, і не є тією черговою ширмою, за яку зазвичай приховують усі кпини й безглуздості, щоб хоч на час знизити відчуття внутрішнього болю, а потім, трохи пізніше, ця ширма знову падає. Дозвольте їм побачити себе справжнього. Їм буде потрібна допомога чи порада, вони будуть шукати не чиюсь подобу, а справжню, непідробну особистість, яка з якихось причин зацікавилася ними. Вони захочуть дізнатися – чому? Що змушує вас бути поруч, безумовно приймати їх, що вами рухає?

Звичайно, будуть такі моменти, коли вам доведеться увійти в образ якогось героя, щоб яскравіше висловити свою думку. Але загалом, та людина, яку ці діти хочуть бачити поруч із собою, має бути такою ж, кого вони можуть побачити в повсякденному житті, без маски. Не сперечаюся, це важко, а часом має такий вигляд, ніби це взагалі неможливо. Однак, якщо ми вже тут, зупинятися і виходити з човна, виконавши такий шлях до дитячих сердець, було б нелогічно.

Ці діти хочуть бачити поруч із собою дорослого, який не боїться бути дорослим. Коли вони відкриваються й шукають допомогу в старшого друга, вони хочуть довіритися саме зрілій людині. Вони звертаються до того, хто проявив мудрість і впевненість дорослої людини. До того, хто не шукав їхнього визнання, намагаючись поводитися подібно до них самих. Я зараз про те, що нам не обов’язково натягувати на себе мішкуваті приспущені штани з накладними кишенями або ходити із сережкою в язику, щоб знайти спільну мову з цими дітьми.

Розповім один випадок, як на мене, досить промовистий. Святогірськ. «Смарагдове місто». Весна. Концерт. На сцені виступали дві музичні групи. Вони стали відомими в певних колах. Коли концерт закінчився, діти кинулися до сцени по автографи. Один молодий виконавець своєю поведінкою і словами дав зрозуміти, що він відчував свою перевагу над цими дітьми. Він був переконаний, що заслуговує слави. Він сказав дітям біля сцени, що втомився від фанатів і групи. І що фотографуватися він не буде. Перевага цього молодого виконавця була настільки показовою, що подібні дії просто відштовхнули деяких його прихильників. Я чула, як один із хлопців зауважив: «Напевно, він сам і є свій найвідданіший шанувальник!»

В іншій частині сцени була ще одна група, яка роздавала автографи і спілкувалася з дітьми. Замість того, щоб переконувати всіх розповідями «які ми круті», вони намагалися використовувати свою популярність, щоб пізнати дітей, поговорити з ними. Один із членів музичного гурту хвилин п’ятнадцять провів, розмовляючи з хлопчиком, у якого ноги були з народження різної довжини і він погано ходив. Дівчина-солістка групи, сіла на підлогу й завела розмову з дівчатами-підлітками. І діти запитували в неї поради. Ці виконавці готові були вислухати і проявити турботу, участь. Їм була важлива дитина. Вони бачили в ній життя. Майбутнє. Вони просто вірили в нього. В одному залі були зібрані поліровані камені й діаманти.

Ким будемо бути ми для цих дітей? Просто, спробуйте, станьте для них живим прикладом того, що і з дорослим може бути дійсно цікаво. Що дорослому потрібно і важливо чути дитину. Бути в її житті. Саме вам надається ця можливість!